Рішення № 38872218, 22.05.2014, Господарський суд Луганської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

91016, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел./факс 55-17-32, inbox@lg.arbitr.gov.ua

___________________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

22 травня 2014 року Справа № 913/1035/14

Провадження №8пд/913/1035/14

За позовом Приватного підприємства "Металобаза", м. Первомайськ Луганської області,

до Приватного підприємства "Апрель", м. Алчевськ Луганської області, -

про визнання недійсним пункту 6.2. розділу 6 договору поставки.

Суддя господарського суду Луганської області Середа А.П.,

при секретарі судового засідання Скоковій К.Л.,

у судовому засіданні брали участь:

від позивача – представник не з’явився;

від відповідача – представник не з’явився, -

розглянувши матеріали справи, -

ВСТАНОВИВ:

суть спору: позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним пункту 6.2. розділу 6 "Відповідальність сторін" договору поставки № 3, укладеного між сторонами 29.05.2013.

Позов мотивовано тим, що зазначений пункт договору є таким, що не відповідає приписам чинного законодавства України.

У зв’язку з надходженням позову господарським судом Луганської області порушено провадження у справі №913/1035/14.

До судових засідань, призначених на 05.05.2014 та 22.05.2014, сторони не з’явилися без пояснення причин, хоча належним чином були поставлені до відома про дату, час та місце судових слухань, що підтверджується матеріалами справи (а.с.1;16-17;21 та ін.), у т.ч. письмовими повідомленнями оператора поштового зв’язку про вручення уповноваженим особам сторін: 22 та 23.04.2014 – ухвали суду про порушення провадження у справі та призначення її до слухання; 08.05.2014 та 12.05.2014 – ухвали суду про відкладення її розгляду.

За таких обставин у суду маються достатні підстави для висновку, що ним вжито належних заходів, спрямованих на повідомлення сторін про дату, час та місце судових слухань.

Відповідач 05.05.2014, через канцелярію суду, надав відзив на позовну заяву, згідно якому не визнає позов як такий, що суперечить чинному законодавству (вих. №б/н від 30.04.2014, з документальними доказами його спрямування на адресу позивача).

З урахуванням викладеного, приймаючи до уваги обставини справи, наявні у ній докази, а також те, що станом на 22.05.2014 від позивача не надійшла заява про зміну позовних вимог або про відмову від них, керуючись ст.43,ч.3ст.22,ст.ст.32-34,36,43 та 75 ГПК України, суд вважає за можливе розглянути спір по суті у цьому судовому засіданні за відсутності сторін, – на підставі наявних у справі доказів.

Дослідивши наявні докази, суд встановив наступні фактичні обставини справи.

29.05.2013 між позивачем (покупець) та відповідачем (постачальник) у простій письмовій формі укладено договір постачання №3, відповідно до якого постачальник зобов’язується поставити, а покупець - прийняти та оплатити товарно-матеріальні цінності (далі – товар), найменування, кількість та ціна якого вказані у специфікаціях, які є невід’ємною частиною цього договору (п.1.1).

Зі змісту договору вбачається, що сторони досягли домовленості з усіх його інших істотних умов, у тому числі – з наступної умови.

Згідно пункту 6.2 договору сторони визначилися, що у разі порушення термінів оплати, відповідно до п.3.3 покупець сплачує на користь постачальника пеню у розмірі 0,5% від суми заборгованості за кожний день прострочення (а.с.7-9).

Цей спір виник з наступних підстав.

Позивач вважає, що умови пункту 6.2 договору суперечать чинному законодавству України з огляду на таке.

Договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань регулюються Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань", відповідно до ст. 3 якого розмір пені, передбачений частиною 1 цього Закону обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

За таких обставин, на думку позивача, умови пункту 6.2 вищезгаданого договору , яким встановлено обов’язок покупця у разі порушення термінів оплати, відповідно до п.3.3 договору, сплатити на користь постачальника пеню у розмірі 0,5% від суми заборгованості за кожний день прострочення, - не відповідають чинному законодавству.

Позивач не надав до справи будь-яких доказів фактичного порушення у зв’язку з укладенням згадуваного тут договору його охоронюваних законом прав.

Відповідач позов не визнав.

Оцінивши наявні у справі докази, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно частинам 1 та 2 статті 11 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частини 1 та 2 ст. 202 ЦКУ).

Різновидністю правочину є договір.

Частинами 1-5 статті 203 ЦКУ встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В силу ст. 204 Кодексу правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст.207 ЦКУ, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Пунктом 1 статті 208 цього Кодексу визначено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами;

За загальним правилом договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків ( частина 1 ст. 626 ЦКУ); він є обов'язковим до виконання сторонами (ст. 629 ЦКУ).

Статтею 627 названого Кодексу закріплено принцип свободи договору, згідно з яким відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості

В силу частини 1 ст. 638 Цивільного кодексу (ст.180 ГКУ) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Як встановлено ч.3 ст. 180 ГК України, при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Зі змісту спірного договору вбачається, що сторони досягли зазначених домовленостей.

Спірний договір є господарським та належить до різновидності договорів купівлі-продажу, то при вирішенні цього спору суд керується статтею 655 ЦКУ, згідно якій за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Аналіз форми та змісту спірного договору надає суду підстави дійти висновку, що він відповідає усім вищенаведеним вимогам Цивільного кодексу України. Як сказано у частині 1 статті 215 ЦКУ, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а частиною 3 тієї ж статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Наявність таких обставини у цьому спору позивач у порядку та у спосіб, встановлені чинним законодавством, не довів.

Думка позивача про те, що п.6.2 договору не відповідає приписам чинного законодавства є хибною.

Так, як уже сказано вище у цьому рішенні, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст.ст. 6 та 627 ЦК України), тому встановлена сторонами відповідальність за прострочення виконання зобов’язання не суперечить матеріальному праву України та, відповідно, не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною повністю або частково.

Посилання позивача на ту обставину, що спірний договір суперечить Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань" не може бути взяте до уваги, оскільки положень цього Закону не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.

Вищевикладене спростовує доводи позивача на обґрунтування своїх вимог.

З огляду на викладене суд при вирішенні спору, далі, керується статтею 32 ГПК України відповідно до якої доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 33 цього Кодексу визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, - при цьому в силу приписів ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, позивач не довів законність та обґрунтованість своїх позовних вимог за цим спором, з урахуванням чого позов задоволенню не підлягає з підстав, про які сказано вище у цьому рішенні.

Керуючись ст.ст.44 та 49 ГПК України суд сплату судового збору покладає на позивача.

На підставі викладеного, ст.ст. 11,16,202,203,204,626,627,629,638,655 Цивільного кодексу України; ст.180 Господарського кодексу України, керуючись ст.ст.43,47,32-34,36,43,49,75,82,84 та 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Луганської області

В И Р І Ш И В :

1.У задоволенні позову Приватного підприємства "Металобаза" до Приватного підприємства "Апрель" - про визнання недійсним пункту 6.2. розділу 6 договору поставки - відмовити.

2.Сплату судового збору покласти на позивача.

Відповідно до ст. 85 ГПК України у судовому засіданні 22.05.2014 оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення набуває законної сили після закінчення 10-денного строку з дня його підписання, оформленого відповідно до статті 84 ГПК України.

Рішення складено у повному обсязі та підписано – 23 травня 2014 року.

Суддя А.П.Середа