Ухвала суду № 38692539, 16.04.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" квітня 2014 р. м. Київ К/9991/69093/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

за участю секретаря Сватко А.О.

та представників сторін:

позивача - не з'явились,

відповідача - Полегешко Л.А.,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби (далі - ДПІ)

на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 21.06.2012

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23.10.2012

у справі № 2а/2570/1808/2012

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельні мережі" (далі - Товариство)

до ДПІ

про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У травні 2012 року Товариство звернулося до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило визнати нечинними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 27.02.2012 № 0001112320 та № 0001122320.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 21.06.2012, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.10.2012, позов задоволено.

Посилаючись на невідповідність висновків судів вимогам чинного законодавства (зокрема, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3, підпункту 5.4.4 пункту 5.4 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14, пункту 134.1 статті 134, статтям 138-139 Податкового кодексу України», підпунктам 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість») та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові акти обох попередніх інстанцій та повністю відмовити у позові Товариства. На обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає про формування позивачем даних податкового обліку за операціями, реальність виконання яких документально не підтверджується, а також про порушення Товариством правил обліку сум безповоротної фінансової допомоги.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого.

Судами під час розгляду справи встановлено, що податковою інспекцією було проведено документальну планову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2008 по 30.09.2011. Результати цієї перевірки викладені в акті від 10.02.2012 № 940/23/32094791.

За наслідками цієї перевірки податковим органом було прийнято податкові повідомлення-рішення від 27.02.2012:

№ 0001122320, за яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 2 629 507 грн. (у тому числі 2 200 199 грн. за основним платежем та 428 858 грн. за штрафними санкціями);

№ 0001112320 про донарахування Товариству податку на прибуток у сумі 4 120 437 грн. (у тому числі 3 734 313 грн. за основним платежем та 378 121 грн. за штрафними санкціями).

Підставою для прийняття зазначених актів індивідуальної дії став висновок податкового органу про невключення позивачем до складу оподатковуваного доходу кредиторської заборгованості у сумі 4 320 000 грн. перед товариством з обмеженою відповідальністю «Нафта-Продукт» за операцією з придбання цінних паперів, по якій сплинув строк позовної давності.

Іншою підставою для оспорюваних донарахувань стало невизнання податковим органом права позивача на зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат на придбання послуг з друку та розповсюдження друкованих матеріалів, а також рекламних, маркетингових послуг, послуг з прибирання у рамках правовідносин з товариством з обмеженою відповідальністю «Апвеллінг», товариством з обмеженою відповідальністю «Промекоресурс», товариством з обмеженою відповідальністю «Віп Трейд», товариством з обмеженою відповідальністю «Юнітком плюс», товариством з обмеженою відповідальністю «Ведекон», закритим акціонерним товариством «Вартонс», відкритим акціонерним товариством «Телеканал «Тоніс», у зв'язку з тим, що реальність виконання цих операцій документально не підтверджується. З тих самих підстав ДПІ не визнала і право позивача на включення до податкового кредиту сум ПДВ у ціні придбаних послуг.

Свою позицію по справі податковий орган мотивує відсутністю у позивача належним чином оформлених первинних документів на підтвердження факту поставки цих послуг, що містять необхідну для цілей оподаткування інформацію про їх зміст та обсяг. Крім того, ДПІ посилається на наявність у деяких з цих контрагентів ознак анонімних структур з огляду на факт заперечення їх керівників своєї причетності до діяльності цих підприємств, невідповідність в окремих випадках задекларованих контрагентами сум податкових зобов'язань обсягам поставки послуг, недоцільність придбання деяких послуг з огляду на відсутність економічного ефекту у позивача від операцій з їх придбання.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (який регулював порядок формування податкового кредиту до 31.12.2010) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Аналогічні за змістом правила містяться і у статті 198 Податкового кодексу України.

Згідно з пунктом 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті Кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Пунктом 198.6 статті 198 Кодексу передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

До 01.04.2011 порядок формування валових витрат був врегульований статтею 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 названого Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Абзацом четвертим підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону заборонено відносити до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Зі змісту пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу випливає, що собівартість наданих послуг є витратами операційної діяльності, які враховуються при визначенні об'єкта оподаткування податку на прибуток.

Згідно з пунктом 138.2 цієї ж статті Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

З викладених правових норм випливає, що при реалізації права на податковий кредит та на зменшення оподатковуваного доходу на суму понесених витрат платник повинен довести факти придбання товарів (робіт, послуг) з метою виконання операцій, які є об'єктом оподаткування ПДВ та податку на прибуток; платник повинен представити належним чином оформлені первинні облікові документи на купівлю товарів (робіт, послуг) та податкові накладні. Зазначені документи повинні відповідати встановленим законодавством вимогам, містити несуперечливу та достовірну інформацію, підтверджувати реальність виконання платником відповідних господарських операцій.

Як встановили суди за наслідками дослідження правовідносин між позивачем та кожним з названих контрагентів, на підтвердження факту виконання договорів про надання послуг позивачем було представлено акти виконаних робіт, податкові накладні, банківські виписки про оплату Товариством придбаних послуг; за окремими видами придбаних послуг позивачем (як-от - за операціями з придбання послуг з виготовлення та розповсюдження друкованої продукції) позивачем надано затверджені ескізи інформаційних листівок, їх макети; на підтвердження реального виконання операцій з придбання консультаційних послуг Товариством подано консультаційні звіти, технічні завдання тощо.

Наведені докази було цілком об'єктивно розцінено судами як такі, що містять необхідну інформацію про зміст операції та підтверджують факт її виконання.

Адже за своїм економіко-юридичним змістом послуга являє собою діяльність, результати якої не мають матеріального виразу, а реалізуються та споживаються у процесі її здійснення.

Виходячи зі специфіки послуги як предмета господарської операції, акт приймання-передачі наданих послуг з переліком фактично поставлених послуг є достатнім доказом, що підтверджує факт виконання такої господарської операції.

Як встановили суди, подані платником документи на обґрунтування понесених витрат (у тому числі і по сплаті ПДВ) у їх сукупності відповідають вимогам, встановленим статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та підтверджують фактичне надання послуг, передбачених договорами. Спірні акти про надання послуг містять усі необхідні для первинних документів реквізити, у них визначено зміст господарської операцій - надання інформаційно-консультаційних послуг. Перелік питань, з яких надавалися послуги, наведений у вказаних договорах.

ДПІ не подано доказів, які свідчать про те, що спірні послуги виконавцями не надавались замовникові.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано витрати та податковий кредит, не спростовано.

У рамках даної справи податковим органом не подано безумовних та достовірних доказів здійснення Товариством та його контрагентами узгоджених дій, спрямованих на створення штучних умов для отримання незаконної податкової вигоди.

Суди правомірно відхилили посилання ДПІ на факт підписання первинних документів від імені окремих постачальників неуповноваженими особами.

В умовах, за яких податковим органом не спростовано реальність виконання господарської операції, неприпустимим є позбавлення платника права на формування даних податкового обліку з формальних підстав в зв'язку з тим, що первинні документи підписані не уповноваженими особами, за недоведеності податковим органом, що платникові було відомо про цей факт, або того, що платником не було проявлено розумної обачності при укладенні та виконанні господарських договорів.

Посилання ДПІ на показання осіб, що значилися керівниками та від імені яких проставлені підписи на спірних документах, з огляду на положення статті 77, 86 Кодексу адміністративного судочинства України є джерелом інформації про певні обставини та не можуть вважатися безумовним доказом у справі про податкове правопорушення, докази в якій підлягають оцінці у сукупності. Самі по собі заперечення керівником своєї причетності до здійснення фінансово-господарської діяльності юридичної особи, яка була створена або керована ним, не є достатньо об'єктивною та достовірною інформацією, адже можуть бути подані у тому числі з метою можливого запобігання для себе негативних кримінально-правових наслідків. Звичаями ділового обороту не передбачено обов'язкове укладення договорів у присутності директорів обох контрагентів, достатнім є обмін екземплярами документів поштою або через представника (кур'єра).

Не може слугувати доказом безтоварності операцій і подальше банкрутство контрагента, який на час виконання господарської операції був зареєстрованим в установленому порядку як юридична особа та як платник податків та виступав учасником ділового обороту.

Оцінка доцільності витрат платника (який у сфері господарювання володіє самостійністю та широкою дискрецією) не належить до компетенції податкового органу при перевірці правильності формування таким платником даних податкового обліку.

За недоведеності податковим органом існування змови між платниками з метою перенесення податкового навантаження на особу, яка не виконує своїх податкових обов'язків, або з ціллю отримання необґрунтованої податкової вигоди власне порушення постачальником податкової дисципліни не може негативно впливати на податковий облік покупця.

За викладених обставин суди, встановивши факт реальності виконання господарських операцій з поставки Товариству спірних послуг, спрямованості придбаних послуг на здійснення оподатковуваної діяльності Товариства та відповідності поданих позивачем первинних документів вимогам чинного законодавства, дійшли об'єктивного висновку про відсутність у податкової інспекції підстав для відмови позивачеві у формуванні податкового кредиту та валових витрат за розглядуваними операціями.

По епізоду щодо невключення позивачем до оподатковуваного доходу кредиторської заборгованості за придбані цінні папери суди з'ясували, що з огляду на перенесення учасниками договору граничного строку розрахунків за цим договором (відповідно до умов укладеної додаткової угоди), на момент проведення перевірки строк позовної давності за цієї заборгованістю не закінчився, що виключає можливість її кваліфікації як безповоротної фінансової допомоги у розумінні підпункту 1.22.1 пункту 1.22 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

З урахуванням викладеного суди цілком правомірно задовольнили позовні вимоги Товариства.

Доводи касаційної скарги відтворюють правову позицію ДПІ по справі, ці доводи отримали належну правову оцінку під час розгляду даної справи, а їх повторне заявлення у суді касаційної інстанції спрямоване на переоцінку висновків суду про належне документальне підтвердження господарських операцій. В силу ж частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями переоцінювати обставини, установлені судами в результаті всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження доказів по справі.

Порушення норм матеріального чи процесуального права, які є підставою для скасування оскаржуваної постанови, судом касаційної інстанції не встановлені.

За таких обставин, керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 21.06.2012 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23.10.2012 у справі № 2а/2570/1808/2012 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько