Постанова № 38665310, 28.04.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

28 квітня 2014 року 16:20 № 826/1348/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Заступника голови Комісії з питань поновлення прав реабілітованих при Київській міській раді Папенка Миколи Федоровича про зобов'язання вчинити дії ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1, (надалі-позивач), звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Заступника голови Комісії з питань поновлення прав реабілітованих при Київській міській раді Папенка Миколи Федоровича, (надалі-відповідач 1), в якому просила суд:

1) скасувати рішення Київської міської ради від 28.08.2012 р. № 9;

2) стягнути з відповідача 1, секретаря Комісії по реабілітації при Київській міській державній адміністрації Л.Демської та голови комісії Гереги Г. моральну шкоду у розмірі по 6 000,00 грн. з кожного.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на думку позивача, Київською міською радою у порушення положень Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», винесене протиправне рішення, яким позивачу безпідставно відмовлено у видачі посвідчення реабілітованого, що призвело до порушення її прав, законних інтересів та зазнання моральних страждань.

У судовому засіданні 03.04.2014 р. судом залучено до участі у справі в якості другого відповідача - Київську міську раду, (надалі-відповідач 2).

Представник відповідача - 2 проти позову заперечував, вважаючи оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, прийнятим відповідно до положень Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», оскільки позивачка не відноситься до категорії осіб, які мають право на пільги за зазначеним Законом та, відповідно, вона не має і права на отримання посвідчення реабілітованого. Враховуючи зазначене, відповідач 2 просив суд відмовити позивачці у задоволенні заявлених нею позовних вимог у повному обсязі.

Відповідач 1 письмових заперечень чи пояснень по суті заявлених позовних вимог суду не подав.

У судове засідання 17.04.2014 р., представник відповідача 1 не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином. Клопотань про розгляд справи за його відсутності або про відкладення розгляду справи суду не подав.

Необхідність у заслуховуванні свідка чи експерта у справі відсутня, так само, як і відсутні перешкоди для розгляду справи у письмовому провадженні.

Відповідно до ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи в судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомленні про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З огляду на наведене та з урахуванням вимог ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про доцільність розгляду справу у письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів справи.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянка України, уродженка м. Мурманська (Росія) є дочкою необґрунтовано репресованого за політичними мотивами ОСОБА_5, арештованого 21.06.1940 р., засудженого 13.08.1940 р. особливою нарадою НКВС СРСР за ст.58-10 КК РСФСР до 5 років позбавлення волі, реабілітованого Президією Мурманського обласного суду від 09.01.1956 р. (кримінальна справа закрита за відсутністю кладу злочину).

Згідно довідки про реабілітацію від 29.12.2007 р. № 13-17-2007, виданої Прокуратурою Мурманської області, у відповідності до ч.2 ст.1-1 Закону Російської Федерації «Про реабілітацію жертв політичних репресій», позивач, як така, що залишилась у неповнолітньому віці без опіки батька, необґрунтовано репресованого за політичними мотивами, визнана підданою політичним репресіям та реабілітована.

Враховуючи зазначене, позивач звернулась до Комісії з питань поновлення прав реабілітованих Київської міської ради з заявою про видачу їй посвідчення реабілітованого, за результатом розгляду якої, прийнято оскаржуване рішення від 28.08.2012 р. № 9 «Про видачу посвідчення реабілітованого», яким, у зв'язку з тим, що Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» видача посвідчення громадянам, які залишились без опіки батьків у неповнолітньому віці та реабілітовані, не передбачена, видати посвідчення реабілітованого позивачці немає підстав.

Позивач вважає таке рішення протравним та таким, що підлягає скасуванню, що і стало підставою для її звернення до адміністративного суду з відповідним позовом.

Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог виходячи з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.6 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, ліквідуються Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (надалі-Закон), яким також поновлюються їх права, встановлюються компенсація за незаконні репресії та пільги реабілітованим.

Відповідно до ч.7,8 ст. 6 вказаного Закону, реабілітованим, які мають право на передбачені цим Законом пільги, видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Видача цього посвідчення проводиться за місцем проживання виконавчими комітетами відповідних місцевих Рад народних депутатів.

Згідно п.11 Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 24.12.1993 р. № 3812-XII, довідки або посвідчення про реабілітацію, видані у державах - республіках колишнього СРСР або його державними органами, є чинними на території України. В разі необхідності органи прокуратури та внутрішніх справ України роблять відповідний запит до органів держав - республік колишнього СРСР, які видали такі документи, щодо офіційних документів про підставу реабілітації та інших необхідних даних.

При цьому, Постановою Верховної Ради України «Про порядок надання пільг реабілітованим особам, які були репресовані за межами республіки і проживають на території України» від 19.11.1992 р. № 2805-XII встановлено надати пільги, передбачені Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», особам, які були піддані необґрунтованим політичним репресіям за рішеннями радянських органів на територіях республік колишнього СРСР, згодом реабілітовані в установленому порядку і постійно проживають в Україні.

Підставою надання пільг є документи про їх реабілітацію, видані уповноваженими на це органами колишніх союзних республік Союзу РСР.

Враховуючи викладені законодавчі норми, а також наявність у позивача довідки про реабілітацію від 29.12.2007 р. № 13-17-2007, виданої Прокуратурою Мурманської області, якою підтверджено визнання її підданою політичним репресіям та реабілітованою, суд дійшов висновку про те, що позивач має право на пільги, передбачені Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та, відповідно, має право на отримання посвідчення реабілітованого.

Таким чином, вищевикладене свідчить про протиправність оскаржуваного рішення відповідача - 2 від 28.08.2012 р. № 9, в основу якого покладено помилковий висновок про відсутність підстав для видачі позивачу посвідчення реабілітованого та, відповідно, про задоволення позовної вимоги про його скасування.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Згідно ст.56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 р. № 4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Статтею 23 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно ст.1173 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Як зазначено у п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 р. № 4, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 р. № 6 визначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Позивачем не надано суду доказів відчуття душевних чи інших страждань у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення, а також не доведено причинного зв'язку його прийняття з виникненням будь-яких хвороб чи інших душевних страждань та/або фізичного болю.

Враховуючи вищевикладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та наданих сторонами доказів, за правилами, встановленими ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог.

Відповідно до ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.1, 2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, належним чином не виконаний обов'язок щодо доказування з урахуванням вимог встановлених ч.2 ст.19 Конституції України та ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Приймаючи до уваги викладене у сукупності, керуючись вимогами ст.ст.69-71, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов ОСОБА_1 до Київської міської ради, Заступника голови Комісії з питань поновлення прав реабілітованих при Київській міській раді Папенка Миколи Федоровича про зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.

2. Скасувати рішення Київської міської ради від 28.08.2012 р. № 9 «Про видачу посвідчення реабілітованого».

3. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Ю.Т. Шрамко