Ухвала суду № 38580105, 27.03.2014, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

і м е н е м У к р а ї н и

27 березня 2014 рокусправа № 804/6017/13-а

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Дадим Ю.М.

суддів: Богданенка І.Ю. Уханенка С.А.

за участю секретаря судового засідання: Корнієнка Р.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 червня 2013 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпропетровський автоцентр МАЗ" до Державної податкової інспекції у Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Дніпропетровської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В :

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 червня 2013 року адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпропетровський автоцентр МАЗ" до Державної податкової інспекції у Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Дніпропетровської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень - задоволено повністю: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в АНД районі м. Дніпропетровська №0001021530 та №0001031530 від 09 квітня 2013 року про збільшення грошового зобов'язання на суму 193 999,00 грн. та про застосування фінансових санкцій до ТОВ "Дніпропетровський автоцентр МАЗ" на суму 97 000 грн., всього - 290 999,00 грн..

Не погодившись з постановою суду, Державна податкова інспекція у Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області (правонаступник ДПІ у Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Дніпропетровської області ДПС) подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати постанову суду першої інстанції та винести нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача у повному обсязі.

Перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду в межах оскарження та доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що в період з 26.12.2012 року по 04.01.2013 року (згідно наказу від 03.01.2013 року термін перевірки продовжувався на 2 дні) працівниками відповідача на підставі направлення від 26.12.2012 року №000770, наказу від 25.12.2012 року №1122, виданих ДПІ в АНД районі м. Дніпропетровська Дніпропетровської області ДПС, згідно з п.п. 20.1.4 п. 20.1 ст. 20, п.п. 75.1.2 п. 75.1 ст. 75, п. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 ПК України проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Дніпропетровський автоцентр МАЗ" з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість та податку на прибуток по взаємовідносинах з ТОВ "СПЕЦАГРОРЕСУРС" за період з 01.09.2012 року по 30.09.2012 року.

За результатами перевірки ДПІ в АНД районі м. Дніпропетровська складено акт №10/22-2/33109363 від 04.01.2013 року, в якому зафіксовано порушення позивачем: ст. 185, ст. 188, п. 198.3, п. 198.6 ст.198 Податкового Кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 58 610 грн., у тому числі за вересень 2012 року на суму 58 610 грн.; п.п. 14.1.27, ст. 138, 140, 142, 143, п.п. 135.5.4 п. 135.5 ст. 135 Податкового Кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 135 389 грн., у тому числі за 3 квартал 2012 року - на суму 135 389 грн.

На підставі акту перевірки податковим органом винесено податкові повідомлення-рішення від 09.04.2013 року:

- №0001021530, яким згідно п.п. 54.3.2 п. 54.3 ст. 54, п. 123.1 ст. 123, п. 7 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового Кодексу України збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток приватних підприємств у сумі 203 084 грн. 00 коп.(за основним платежем - 435 389 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 67 695,00 грн.);

- №0001031530, яким згідно п.п. 54.3.2 п. 54.3 ст. 54, п. 123.1 ст. 123, п. 7 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового Кодексу України збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість по вітчизняних товарах у сумі 87 915 грн. 00 коп.(за основним платежем - 58 610 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 29 305,00 грн.).

Правомірність та обґрунтованість податкових повідомлень-рішень, прийнятих на підставі акту перевірки, є предметом спору, переданого на вирішення суду.

Вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень не надав доказів та не довів обґрунтованості визначення податкового зобов'язання та правомірності прийняття ним спірних податкових повідомлень-рішень. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що є всі підстави вважати незаконними та такими, що підлягають скасуванню оскаржувані податкові повідомлення - рішення №0001021530 та № №0001031530 від 09.04.2013 року.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до вимог п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України (далі - ПК України) для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Статтею 1 Закону України від 16.07.99 N 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Таким чином, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

Враховуючи викладене, для підтвердження даних податкового обліку необхідно брати до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 16.07.99 N 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Отже, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Відповідно до ст. 134 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування податком на прибуток є: прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138-143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу; дохід (прибуток) нерезидента, що підлягає оподаткуванню згідно зі статтею 160 цього Кодексу, з джерелом походження з України.

Згідно пп. 138.1.1. п. 138.1, п. 138.2 Податкового кодексу України витрати операційної діяльності включають: собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2-140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

Відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат: витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно п.п. 198.1., 198.2. ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно п. 198.3, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Таким чином, вказаними нормами права визначено підстави за яких платник податків має право на віднесення понесених витрат, у зв'язку з придбавання товарів (робіт, послуг), до складу витрат операційної діяльності та сплачених сум ПДВ, у вартості товарів (робіт, послуг), до складу податкового кредиту підприємства. До таких підстав віднесено: наявність господарської операції, наслідком якої є поставка товарів (робіт, послуг), понесення витрат, у зв'язку з господарською діяльністю платника, сплата (нарахування) податку на додану вартість у вартості товарів (робіт, послуг), факт сплати податку на додану вартість має підтверджуватися відповідними податковими накладними.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що 26 червня 2012 року між ТОВ "Дніпропетровський автоцентр МАЗ" та ТОВ "СПЕЦАГРОРЕСУРС" було укладено договір купівлі-продажу №260612, згідно якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю (позивача) товар (запчастини до автомобілів сімейства МАЗ), а покупець зобов'язується прийняти та оплатити отриманий товар на умовах договору.

Кількість та асортимент товару відображаються в рахунках-фактурах та видаткових накладних і вважаються узгодженими сторонами у разі отримання товару покупцем та прийняття ним рахунку-фактури до сплати (п. 3.1 договору).

Передача товару здійснюється у строки узгоджені сторонами (п. 5.1 договору).

Доставка товару здійснюється транспортом покупця зі складу продавця (5.2 договору).

Представник покупця при прийнятті товару зобов'язаний звірити відповідність кількості і асортименту товару, вказаного в рахунку-фактурі і/або накладній, розписатися за отримання товару та видати продавцю доручення на отримання даної партії товару (п. 5.4 договору).

Продавець, при передачі товару, повинен надати покупцю наступні документи: оригінал рахунку-фактури; податкову накладну, видаткову накладну (п. 5.5 договору).

Покупець оплачує товар за ціною, вказаною у рахунках-фактурах, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок продавця. За домовленістю сторін розрахунок за поставлений товар може бути проведений в іншій, не грошовій, не забороненій діючим законодавством формі (п. 6.1 договору).

На виконання умов договору постачальником виписано наступні видаткові накладні та податкові накладні №90339 від 03.09.12 року на суму 59 748,00 грн. (в т.ч. 9 958,00 грн. ПДВ), №90725 від 07.09.2012 року на суму 59 448,00 грн. (в т.ч. 9 908,00 грн.), №91237 від 12.09.2012 року на суму 59 742,00 грн. (в т.ч. 9 957,00 грн.), №91744 від 17.09.2012 року на суму 59 640,00 грн. (в т.ч. 9 940,00 грн.), №92021 від 20.09.2012 року на суму 59 898,00 грн. (в т.ч. 9 983,00 грн.), №92712 від 27.09.2012 року на суму 43 188,00 грн. (в т.ч. ПДВ 7 198,00 грн.), №92828 від 28.09.2012 року на суму 9 996,00 грн. (в т.ч. ПДВ 1 666,00 грн.).

Згідно умов договору виписано товарно-транспортні накладні №05120912 від 12.09.12 року, №06200912 від 20.09.12 року, №07280912 від 28.09.12 року.

Розрахунки між підприємствами за відвантажений товар проводились у безготівковій формі, у сумі 559 896,00 грн. згідно наступних платіжних доручень: №3383 від 25.10.12 року на суму 53 520,00 грн., №3382 від 25.10.12 року на суму 53 682,00 грн., №3381 від 25.10.12 року на суму 50 568,00 грн., №3380 від 25.10.12 року на суму 50 466,00 грн., №3470 від 12.11.12 року на суму 59 748,00 грн., №3471 від 12.11.12 року на суму 59 448,00 грн., №440 від 15.11.12 року на суму 59 742,00 грн., №441 від 15.11.12 року на суму 59 640,00 грн., № 3500 від 15.11.12 року на суму 59 898,00 грн., №3501 від 15.11.12 року на суму 43 188,00 грн., №3469 від 15.11.12 року на суму 9 996,00 грн.

Виходячи аналізу вищенаведених норм законодавства та зі змісту наявних у справі первинних документів, колегія суддів робить висновок про те, що всі первинні документи, надані позивачем (як суду, так і перевіряючим в ході перевірки, що податковим органом не заперечується) відповідають вимогам, встановленим Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", не викликають сумнівів щодо їх достовірності та підтверджують фактичне здійснення господарської операції між сторонами по придбанню товару.

Щодо посилань податкової інспекції на той факт, що контрагент ТОВ "СПЕЦАГРОРЕСУРС", який здійснював поставку товарів не знаходяться за місцем своєї реєстрації, в зв'язку з цим неможливо було провести перевірку діяльності товариств, що призвело до позиції податкової інспекції про наявність ознак фіктивності та відсутності факту реального здійснення зазначеної господарської діяльності між даними товариствами, судом першої інстанції було вірно зазначено, що норми чинного господарського та цивільного законодавства України не встановлюють жодних санкцій щодо господарюючих суб'єктів, які в ланцюгу контрагентів є добросовісними, а саме: вчинили реальний правочин, мають всі необхідні документи, що підтверджують господарську операцію, виконали всі податкові зобов'язання тощо.

Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

В той же час, зробивши висновки про нікчемність укладених між сторонами договорів, податковий орган не врахував наступного.

Частинами 1 та 5 ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до ст. 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виходячи з вищевикладених норм законодавства, колегія суддів приходить до висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину, всі укладені між сторонами правочини, є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках, питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.

Отже, відповідач, зробивши висновок у акті перевірки про нікчемність правочинів, не міг керуватися лише припущеннями щодо нікчемності (фіктивності) укладених договорів, його позиція про те, що ці правочини очевидно суперечать інтересам держави, не підкріплені належними доказами, а саме: рішеннями суду про визнання їх такими або вироком суду про визнання вини позивача, відповідного вироку відносно посадових осіб контрагентів позивача, також, не надано.

Окрім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити й те, що податкові органи не можуть нараховувати податок на додану вартість та накладати штрафні санкції на покупця при несплаті цього податку продавцем, оскільки чинне законодавство не встановлює підстав для такого нарахування та накладання штрафних санкцій, воно лише передбачає обов'язок платника податку надати покупцю податкову накладну.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на включення суми податку на додану вартість у податковий кредит у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

З огляду на зміст доказів в їх сукупності, а також на відсутність з боку відповідача додаткових аргументів в обґрунтування своєї позиції, в судовому засіданні знайшов своє підтвердження факт реальності господарських операцій між позивачем та його контрагентом.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень не надав суду належних доказів та не довів обґрунтованості визначення податкового зобов'язання та правомірності прийняття ним спірних податкових повідомлень - рішень, проте позивач в свою чергу, про що свідчать матеріали справи, належним чином виконав свої договірні зобов'язання та оплатив вартість поставленого йому товару та наданих послуг.

Згідно до п. 1,3 ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, проаналізувавши вищевикладені обставини справи та правовідносини, що їм відповідають та оцінивши докази надані сторонами по справі у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що податкові повідомлення-рішення №0001021530 та №0001031530 від 09 квітня 2013 року прийняті Державною податковою інспекцією в АНД районі м. Дніпропетровська не відповідають п.п.1,3 ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки винесені відповідачем на підставі, у межах повноважень, але не у спосіб, передбачений законодавством та без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, отже є протиправними та підлягають скасуванню, а позовні вимоги позивача є цілком обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції викладене достатньо повно, обґрунтовано та мотивовано з посиланням на конкретні пункти законів України, які регулюють спірні правовідносини, що свідчить про відсутність підстав для його скасування.

З огляду на встановлені судом першої інстанції фактичні обставини справи та обрану правову позицію, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ч.1 ст.198, ст.200, ст. 205, ст.206, ч.2 ст.212 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області - залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 червня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з моменту її постановлення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів.

Головуючий: Ю.М. Дадим

Суддя: І.Ю. Богданенко

Суддя: С.А. Уханенко