Ухвала суду № 38311393, 19.03.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"19" березня 2014 р. м. Київ К/9991/41912/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М., Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М., за участю секретаря Титенко М.П.,за участю представників позивача:Єфименко Н.О.,відповідача:Корчук Л.В.,розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Медилайн»

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12.06.2012

у справі № 2а-15022/11/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Медилайн»

до Держаної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва

про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И Л А:

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.12.2011 задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Медилайн» (надалі - позивач, ТОВ «Медилайн») до Держаної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва (надалі - відповідач, ДПІ у Оболонському районі м. Києва) про скасування податкового повідомлення-рішення від 04.07.2011 № 0000262301.

Задовольняючи позов та скасовуючи податкове повідомлення-рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач документально підтвердив настання реальних правових наслідків від проведених ним операцій в межах власної господарської діяльності, що свідчить про наявність підстав для збільшення податкового кредиту відповідного періоду.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 12.06.2012 скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.12.2011 та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на заниження позивачем об'єкта оподаткування внаслідок укладення господарських договорів без мети настання реальних правових наслідків.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12.06.2012 та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідач не надав письмових заперечень на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено невиїзну документальну перевірку з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість при взаємовідносинах позивача з ТОВ «Аммо» (надалі - контрагент) за період з 01 жовтня по 31 грудня 2010 року. За результатами перевірки складено акт від 20.06.2011 № 275/23-1/32346502.

На підставі акта перевірки за порушення пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (надалі - Закон України «Про податок на додану вартість») прийнято податкове повідомлення-рішення від 04.07.2011 № 0000262301 про донарахування податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 171 151,08 грн., з яких: 136 920,86 грн. - за основним платежем, 34 230,22 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

За наслідками адміністративного оскарження податкове повідомлення-рішення залишено без змін.

Висновки податкового органу ґрунтуються на переконанні в тому, що позивач не мав права відносити до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість на підставі податкових накладних, виданих позивачу його контрагентом, оскільки згідно листа ДПА України від 20.05.2011 № 6817/7/23-807 та даних інформаційно-аналітичної системи ДПА України податкова звітність контрагента у період з жовтня по грудень 2010 року визнана «недійсною»; декларації контрагента підписано особою, яка зареєструвала юридичну особу (ТОВ «Аммо») за грошову винагороду, без мети здійснення фінансово-господарської діяльності; встановити місцезнаходження контрагента та підтвердити його податкові зобов'язання з податку на додану вартість неможливо. Невиїзною перевіркою контрагента встановлено також відсутність будь-якої інформації про наявні складські приміщення, наявність автомобільного чи іншого транспорту, а також устаткування, що необхідне для здійснення фінансово-господарської діяльності.

Переглянувши судове рішення у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до пп. 7.4.1, пп. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону встановлено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Правовий аналіз наведених норм дає підстави колегії суддів Вищого адміністративного суду України вважати, що юридичні наслідки у вигляді виникнення права платника податку на податковий кредит можуть мати лише реально вчинені господарські операції з придбання товарів, послуг чи основних фондів з метою використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності, підтверджені належним чином оформленими документами.

Суд першої інстанції встановив правомірність збільшення позивачем податкового кредиту відповідного періоду на підставі досліджених в судовому засіданні первинних документів, а саме: податкових накладних, договорів, специфікацій, видаткових накладних, платіжних доручень. Крім того, суд встановив, що господарські договори позивача з контрагентом недійними не визнавались, а ТОВ «Аммо» на момент укладання та виконання договорів мало повну правосуб'єктність і було зареєстровано платником податку на додану вартість.

При розв'язанні відповідних спорів судам варто враховувати принцип офіційного з'ясування обставин справи, передбачений част. 4 та 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до вказаної норми суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Документи та інші дані, що спростовують або підтверджують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються, тощо.

Спростовуючи висновки суду першої інстанції, колегія суддів апеляційної інстанції зазначила, що позивачем не було надано доказів на підтвердження факту перевезення закупленого у контрагента товару та не надано жодного документа про оприбуткування та зберігання товару, а також його використання у власній господарській діяльності, що позбавило суд можливості зробити висновок про фактичне здійснення операцій.

Згідно ч. 3 ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може встановити нові обставини, якщо вони не встановлювались судом першої інстанції у зв'язку із неправильним застосування норм матеріального права.

У справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, серед іншого, чи вчинені вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (п. 3 ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Водночас, оскаржувана постанова апеляційного суду зазначеним вимогам не відповідає, оскільки при розгляді спору судом апеляційної інстанції не надано можливості позивачеві представити на розгляд суду докази оприбуткування та зберігання придбаного товару, його використання у власній господарській діяльності.

В порушення ст. 33 Кодексу адміністративного судочинства України матеріали справи не містять доказів належного повідомлення представників сторін або направлення повістки-повідомлення на адресу сторін (в тому числі, позивача) про призначення судового розгляду справи за апеляційною скаргою відповідача, всупереч тому, що розгляд справи в суді апеляційної інстанції здійснювався у відкритому судовому засіданні та в описовій частині рішення зазначено про те, що сторони були належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи.

Таким чином, судом апеляційної інстанції здійснено посилання на обставини, встановлення яких належними доказами не підтверджується.

Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції не виконав покладених на нього функцій та саме ним було допущено порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і це призвело до передчасних та не обґрунтованих належним чином висновків, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, судове рішення суду апеляційної інстанції у справі підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до ч. 2 та 4 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України.

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції, з урахуванням принципу офіційного з'ясування обставин в адміністративній справі, закріпленого ч. 4 та 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, слід звернути увагу на дослідження доказів, які б підтверджували перевезення і оприбуткування позивачем товарно-матеріальних цінностей за договорами, а також факт використання придбаних товарів у подальшій господарській діяльності ТОВ «Медилайн».

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст. 210, 214, 215, 220, 223, ч. 4 ст. 227, ст. 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Медилайн» задовольнити.

2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12.06.2012 у справі № 2а-15022/11/2670 скасувати.

Справу № 2а-15022/11/2670 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв Судді:(підпис)Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна