Ухвала суду № 38259146, 10.04.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/17460/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Вєкуа Н.Г. Суддя-доповідач: Грибан І.О.

У Х В А Л А

Іменем України

10 квітня 2014 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючий-суддя Грибан І.О.

судді Беспалов О.О., Парінов А.Б.

за участі :

секретар с/з Печенюк Р.В.

розглянув в судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу особи без громадянства ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 грудня 2013 року у справі за адміністративним позовом особи без громадянства ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві про визнання дії протиправними, зобов'язання вчинити дії -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся в суд з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 грудня 2013 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на неповне з'ясування судом обставин справи та невідповідність висновків суду викладеним у позовній заяві обставинам справи, просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити.

В судове засідання на розгляд справи сторони не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили.

Від представника позивача поштою надійшло клопотання про відкладення розгляду справи через неможливість забезпечення його довірителя перекладачем на апеляційний розгляд справи.

До клопотання не надано будь-яких доказів неможливості забезпечення послуг перекладача.

З матеріалів справи вбачається, що під час розгляду заяви позивача органами міграційної служби такі послуги йому надавалися громадянином Бангладеш ОСОБА_4.

Враховуючи відсутність доказів поважності причин неявки в судове засідання апелянта та його представника; дотримуючись строків розгляду апеляційної скарги, визначених ст. 195-1 КАС України, зважаючи на відсутність клопотання сторін про його продовження, колегія суддів, враховуючи, що в матеріалах справи міститься достатньо доказів для з'ясування обставин справи, дійшла висновку про можливість розгляду справи у відсутності сторін.

В порядку ч.1ст.41 КАС України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 Матіур Раханам, ІНФОРМАЦІЯ_1, особа без громадянства, рохінгва за національністю, народився в м. Бірмі (М'янма), з двох років постійно проживав та території Бангладеш, за віросповіданням мусульманин - суніт.

11.04.2013 р. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві із заявою-анкетою № 51 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач покинув країну постійного проживання 16.08.2012 р. літаком, не маючи дозволу влади на виїзд. До України прямував через Російську Федерацію (час перебування з 16.08.2012 р. по 29.12.2012 р.) не звертаючись за захистом у ній.

Під час співбесіди позивач повідомив, що за допомогою знайомого його батька нелегально перетнув кордон України та приїхав на потязі в Київ 30.12.2012 року, де проживає до теперішнього часу нелегально.

Також, позивачем під час співбесіди від 23.04.2013 року було зазначено, що основною причиною його звернення до міграційної служби України в місті Києві є легалізація на території України. Також, позивач зазначив, що мав змогу внутрішнього переміщення на території Бангладеш, однак цією можливістю не скористався, оскільки це було дуже дорого і він не мав на це коштів.

Рішенням Державної міграційної служби України № 544-13 від 13.09.2013 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.

Вважаючи відмову неправомірною, позивач звернувся з даним позовом в суд.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів факт наявності основних підстав, за яких особі може бути надано статус біженця.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Предметом даного спору є визнання незаконним рішення Державної міграційної служби України № 544-13 від 13.09.2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з положеннями п. 1 ст. 1 цього Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної

належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами

країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни

походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою

переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року стосовно статусу біженця) Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців( далі - УВКБ ООН), особа, яка клопоче про надання їй статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Згідно з п. 164, А, гл. V Керівництва особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.

Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

УВКБ ООН у своїй позиції «Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Як вбачається з матеріалів особової справи, в заяві-анкеті позивач зазначав, що був змушений залишити Бангладеш через побоювання за власне життя, так як відноситься до належності рохінгва, що спричиняє негативне ставлення з боку народу. Також зазначив що він особисто, піддавався постійним утискам у зв'язку з тим що, він та його батько вихідці із Бірми та належали до національного рохінгва. До України прямував через Російську Федерацію, де мешкав з 16.08.2012 р. по 29.12.2012 р., однак за захистом у третій безпечній країні не звернувася, обґрунтовуючи свою позицію тим, що не було людей, які б йому допомогти.

Позивач стверджує, що у разі повернення до країни його громадянської належності його життю та свободі буде загрожувати небезпека.

Разом з тим, позивачем не надано доказів на підтвердження викладених в заяві обставин щодо існування загрози його життю на батьківщині.

Таким чином, матеріали особової справи з урахуванням інформації про країну походження та заявлених шукачем притулку обставин надають підстав стверджувати про відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, а також, що не існує розумної можливості того, що саме заявнику буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що значна тривалість проміжків часу між прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про надання статусу біженця, в даному випадку, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Крім того, відповідачем було встановлено, що позивач покинув країну проживання 16.08.2012 р. та до прибуття в Україну перебував на території Російської Федерації (час перебування з 16.08.2012 року по 29.12.2012 року), де міг без перешкод звернутися з заявою про надання статусу біженця.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Частина 22 статті 1 вказаного Закону передбачає, що третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

Російська Федерація підпадає під таке визначення третьої безпечної країни, а позивач перебував в цій країні достатньо часу та мав можливість звернутися до компетентних органів із відповідною заявою для отримання захисту, однак цього не зробив.

За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що відповідач дійшов правильного висновку про відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, діяв у відповідності з Законом та міжнародними правовими актами, у межах своєї компетенції та з дотриманням визначених законом строків.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в справі, підтверджених доказами, колегія суддів апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.

Керуючись ст.ст.160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу особи без громадянства ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 грудня 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий-суддя І.О.Грибан

Суддя О.О.Беспалов

Суддя А.Б.Парінов

Повний текст виготовлено - 11.04.2014 р.

.

Головуючий суддя Грибан І.О.

Судді: Беспалов О.О.

Парінов А.Б.