Ухвала суду № 38212262, 19.03.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"19" березня 2014 р. м. Київ К/9991/23653/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М., Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М., за участю секретаря Титенко М.П.,за участю представників позивача:Маісурадзе З.А.,відповідача:не з'явився,розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Львові

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20.01.2011

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2012

у справі № 2а-6117/10/1370 (10070/11/9104)

за позовом Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Львові

до Дочірнього підприємства «Факро-Львів»

про стягнення суми податкового зобов'язання,

В С Т А Н О В И Л А:

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 20.01.2011, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2012, відмовлено у задоволенні позовних вимог Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Львові, що є правонаступником Державної податкової інспекції у м. Львові (надалі - позивач, ДПІ у м. Львові), до Дочірнього підприємства «Факро-Львів» (надалі - відповідач, ДП «Факро-Львів») про стягнення суми податкового зобов'язання, визначеного за непрямими методами, в розмірі 5 181 477,60 грн., в тому числі: за основним платежем - 2 777 780,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 2 403 697,60 грн.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20.01.2011 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2012 і задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідачем надано письмові заперечення на касаційну скаргу, в яких обґрунтовано законність прийняття оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 31.03.2010 по 28.04.2010 ДПІ у м. Львові проведено планову виїзну перевірку ДП «Факро-Львів» з питань дотримання останнім вимог податкового, валютного та іншого законодавства в період його господарської діяльності з 01.07.2008 по 31.12.2009, за результатами якої складено акт від 25.05.2010 № 321/23-2/25551988.

Вказаною перевіркою встановлено факти продажу відповідачем протягом ІІ півріччя 2008 року та 2009 року сходів власного виробництва та вікон, придбаних в ТОВ «Факро Орбіта», нерезидентам за цінами меншими, ніж договірні ціни на ідентичні товари, які були реалізовані відповідачем на митній території України резидентам. Відповідно до вимог Закону України від 28.12.1994 № 334/97/4-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (надалі - Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств») наведені податковим органом нерезиденти належать до пов'язаних осіб.

На письмовий запит податкового органу підприємством не надано обґрунтованих пояснень формування цін, внаслідок чого позивачем прийнято рішення від 17.05.2010 № 431/23-208 про застосування звичайних цін при визначенні суми податкових зобов'язань з податку на прибуток.

Рішенням позивача від 08.06.2010 № 1/23-2/10545 визначено відповідачу податкові зобов'язання із застосуванням звичайних цін в розмірі 5 181 477,60 грн., з яких: 2 777 780,00 грн. - за основним платежем, 2 403 697,60 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Заслухавши суддю-доповідача та представника позивача, переглянувши судові рішення у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, доход, отриманий платником податку від продажу товарів (робіт, послуг) пов'язаним особам, визначається виходячи із договірних цін, але не менших за звичайні ціни на такі товари (роботи, послуги), що діяли на дату такого продажу.

Аналіз наведеної норми права дає підстави вважати, що дохід, отриманий платником податку від продажу товарів (робіт, послуг), повинен бути не меншим за звичайні ціни на такі товари (роботи, послуги), які діяли на дату такого продажу, у тому випадку, коли договір купівлі-продажу укладається між платником податку і пов'язаною особою.

Підпунктом 1.20.1 п.1.20 ст.1 зазначеного Закону передбачено, що якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у встановленому порядку. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін.

Наведена правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду України, викладеним в постанові від 07.11.2011 у справі № 21-328а11 за позовом ПАТ «Зап-Екоресурс» до ДПІ у Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя, який вказав, що якщо не доведене зворотне, звичайною вважається ціна, визначена сторонами договору. При цьому, обов'язок доведення невідповідності ціни договору рівню звичайних цін покладається на податковий орган.

Для визначення звичайної ціни використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Однак при цьому необхідно враховувати, чи є умови таких договорів співставними, важливе значення також мають і властивості товарів, які є предметом купівлі-продажу.

З'ясування рівня звичайних цін має відбуватися відповідно до визначеної процедури, а необхідна інформація - надаватися уповноваженим державним органом. Таким чином, будь-які дані, надані приватними структурами чи не уповноваженими на це державними органами (висновки, результати досліджень, витяги з реєстру прав власності на нерухоме майно тощо), не є статистичними документами стосовно звичайних цін на товари (роботи, послуги) та не можуть бути підставою для визначення звичайної ціни.

З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що вказані вимоги Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» позивачем в розглядуваному випадку не дотримано, оскільки податковим органом фактично не було визначено в установленому порядку звичайну ціну на реалізовану відповідачем продукцію нерезидентам.

Виходячи з вимог ст. 19, 62 Господарського кодексу України, ст. 7 Закону України від 03.12.1990 № 507-XII «Про ціни і ціноутворення», суб'єкти господарювання вправі самостійно встановлювати ціни на товари, які ними реалізовуються, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Позивач при визначені звичайної ціни на товари, які реалізовувались відповідачем за межами митної території України нерезидентам, використовував договірні ціни на ідентичні товари, які реалізовувались відповідачем на території України резидентам.

Однак експортовані відповідачем товари реалізовувались оптом на світовому ринку за гуртовими цінами з передоплатою або з відтермінуванням оплати не більше 90 днів з моменту відвантаження товару, незалежно від його реалізації споживачам, в той час як товари, продані в межах України, як правило, збувались вроздріб з оплатою після реалізації товару споживачу з включенням в ціну договору додаткових витрат по дистрибуції, зокрема: щодо маркетингу, реклами, логістики.

Відтак, позивачем при визначенні звичайної ціни в порушення вимог пп.1.20.2 п.1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» використовувалися ціни на ідентичні товари, реалізовані не у співставних умовах, оскільки умови між такими договорами мали значні відмінності в обсягах товарів, строках та місці виконання зобов'язань, умовах платежів тощо, що суттєво впливали на ціну.

В ціну товарів, реалізованих відповідачем на експорт, включено їх собівартість та націнку, тобто такі операції здійснено з метою одержання прибутку.

Враховуючи вищенаведене, позивачем не доведено факт невідповідності рівня цін експортованих відповідачем товарів рівню їх звичайних цін.

Окрім цього, зміст розрахунків суми заниженого валового доходу по операціях з реалізації продукції нерезидентам доводить, що до складу пов'язаних осіб (нерезидентів) податковим органом включено також ті юридичні особи, щодо яких не представлено жодних доказів їх належності до таких осіб.

Податковим органом під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій не представлено жодного обґрунтування наявності передбачених законом підстав застосування звичайних цін щодо визначення бази оподаткування в частині договорів, укладених відповідачем з його контрагентами, крім тих, які укладені з пов'язаними особами.

Колегія суддів апеляційної інстанції доречно звернула увагу на те, що позовні вимоги податкового органу ґрунтуються на порівнянні цін на продукцію, яка експортується, з цінами на національному та місцевому ринку, без посилань на ціни світового ринку чи індикативні ціни.

Відповідно до Методичних рекомендацій з формування цін на продукцію (роботи, послуги) промислових підприємств, затверджених наказом Міністерства промислової політики України від 17.07.2009 № 491, ціноутворення на продукцію підприємств в умовах ринку ґрунтується на двох методологічних підходах (принципах): витратному (собівартість) та ціннісному (цінність товару для споживачів); відмінність між якими виявляється в послідовності ціноутворення.

Тобто, суб'єкту господарювання надається право обирати підхід ціноутворення.

Відповідач в поясненнях зазначив, зокрема, що формування цін в договорах поставки відбувалось з врахуванням типу ринку та його кон'юнктури, що засвідчує правомірність використання витратного та ціннісного підходу до ціноутворення. Зокрема, досягнуто позитивного результату у вигляді доходу за вказаними договорами, що підтверджується Звітом про реалізацію товарів по країнах за 2009 рік.

Позивачем не наведено переконливих доказів, які б свідчили про навмисне заниження дохідності операцій, позаяк лише дії, спрямовані на заниження податкових зобов'язань за рахунок вчинення завідомо збиткових операцій, слід розцінювати як такі, що виходять за межі господарської діяльності, і тільки за такі дії, в даному випадку, можливе настання відповідальності.

За наведених обставин, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій про те, що визначення позивачем податкових зобов'язань з податку на прибуток є безпідставним, оскільки не ґрунтується на вищевикладених вимогах чинного законодавства.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки доводами касаційної скарги викладене не спростовується, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваних судових рішень.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

1. Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Львові залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20.01.2011 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2012 у справі № 2а-6117/10/1370 (10070/11/9104) залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв Судді:(підпис)Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна