Постанова № 38171090, 08.04.2014, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" квітня 2014 р. Справа № 902/1524/13

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Розізнана І.В.

судді Мельник О.В. ,

судді Грязнов В.В.

при секретарі судового засідання Карпець О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" на рішення господарського суду Вінницької області від "24" грудня 2013 р. у справі № 902/1524/13

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" (м. Київ)

до Фізичної особи- підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1)

про стягнення 9 744 грн.69 коп. за договором фінансового лізингу №197/08/12-В від 02.08.2012 р.

за участю представників сторін:

позивача - не з'явився;

відповідача - не з'явився;

Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід складу суду не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Вінницької області від 24.12.2013р. у справі №902/1524/13 (суддя Білоус В.В.) позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення 9 744 грн.69 коп. за договором фінансового лізингу №197/08/12-В від 02.08.2012 р. задоволено частково в сумі 3259 грн. 10 коп. боргу зі сплати винагороди (комісії), 223 грн.61 коп. - пені за прострочення в оплаті винагороди (комісії), 580 грн.57 коп. - пені за прострочення в оплаті відшкодування вартості предмету лізингу та визнано частково недійсним п.3.5.2 договору фінансового лізингу № 197/08/12-В укладеного 02.08.2012 р. між ТОВ "Український лізинговий фонд" і Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 в частині вислову: "... числовое значение которого (курса) увеличено на 1 (один) процент". В решті позовних вимог відмовлено (т.1 арк.справи 207-214).

Не погоджуючись з рішенням господарського суду Вінницької області від 24.12.2013р. у справі №902/1524/13, позивач звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій з підстав, вказаних у апеляційній скарзі, просить рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задоволити в повному обсязі.

В поданій апеляційній скарзі скаржник зазначає, що судом прийнято рішення з порушенням норм з порушенням норм матеріального та процесуального права, при цьому судом неповно з'ясовано обставини справи та не досліджено всі наявні в матеріалах справи докази (т.2 арк.справи 3-8).

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 24.02.2014р. у справі №902/1524/13 апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження, справу призначено до слухання (т.2 арк.справи 2).

Уповноважені представники позивача та відповідача в судове засідання 08.04.2014 року не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про день і час розгляду апеляційної скарги.

Разом з тим, на адресу Рівненського апеляційного господарського суду надійшло від позивача клопотання №б/н від 31.03.2014р., в якому просить суд розгляд апеляційної скари по справі №902/1524/13 здійснювати без участі його представника.

Оскільки судом явка представників сторін в судове засідання обов'язковою не визнавалась, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги без участі позивача та відповідача за наявними у справі матеріалами.

Згідно статті 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 02.08.2012 р. ТОВ "Український лізинговий фонд" (в договорі - "Лізингодавець") та ФОП ОСОБА_1 (в договорі - "Лізингоодержувач") уклали договір фінансового лізингу № 197/08/12-В, за умовами якого позивач взяв зобов'язання придбати у свою власність майно - транспортний засіб - автомобіль марки Chery Amulet, 2011 р. випуску і передати його відповідачеві в платне володіння і користування на умовах фінансового лізингу. Загальна вартість предмету лізингу становить 70 960,00 грн., в тому рахунку: 11826,67 грн. ПДВ. Предмет лізингу протягом всього строку дії договору є власністю лізингодавця (т.1 а.с.11-21).

Також, в договорі погоджено, що строк користування предметом лізингу становить 24 місяці з моменту підписання акта приймання - передавання. У випадку дострокового розірвання договору предмет лізингу необхідно повернути позивачеві, якщо інше не передбачено договором.

У відповідності до договору 02.08.2012р. сторонами було підписано додатки № 1 "Графік внесення лізингових платежів" і № 2 "Специфікація". Зокрема, у Графіку внесення лізингових платежів сторони передбачили 26 платежів з 07.08.2012 р. (авансовий платіж) по 10.08.2014 р. із зазначенням конкретної дати, виду платежу (т.1 а.с.22-23).

Пунктом 3 ст.3, ст.627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, який передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ст.174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Згідно з ст. 11 та ст. 509 ЦК України однією з підстав виникнення, цивільних прав та обов'язків сторін є укладення між ними договору.

Зміст даного договору та взятих в ньому зобов'язань свідчать про те, що між сторонами виникли правовідносини з договору фінансового лізингу, які регулюються ст.806, 807 ЦК України, ст.292 ГК України, Законом України "Про фінансовий лізинг".

Згідно ч.1 ст.806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

На виконання умов договору позивач 13.08.2012р. передав, а відповідач прийняв в м. Києві предмет лізингу, що стверджується актом прймання - передавання від 13.08.2012р. (т.1 а.с.26).

В свою чергу, відповідач, відповідно до п.п. 3.3 та 3.5.2 зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати лізингові платежі у відповідності з Графіком (додаток № 1 до договору). Лізингові платежі включають винагороду (комісію) позивача, платежі на відшкодування вартості предмету лізингу та обчислюються за формолою: Т=То/Ко х Кт, де То - поточний лізинговий платіж згідно графи 6 Графіку плетежів, Ко - офіційний курс української гривні до долара США на дату заключення договору; Кт - офіційний курс української гривні до долара США на дату, встановлену для поточного лізингового платежу, зазначену в графі 2 Графіку платежів, числове значення якого (курсу) збільшене на 1 (один) процент. Загальна вартість лізингових платежів погоджена в сумі 98 172, 56 грн.

Статтями 526 ЦК України та ст. 193 ГК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно зі ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до з ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою. Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно п.9.7.1 за несвоєчасну оплату лізингових платежів відповідач зобов'язувався сплатити позивачеві пеню в розмірі 0,5 % від суми заборгованості за кожний день прострочення.

Відповідач як лізингоодержувач не виконав належним чином зобов'язання з оплати лізингових платежів, що призвело до виникнення заборгованості за договором.

В зв'язку із виникненням у відповідача заборгованості зі сплати лізингових платежів з 10.02.2013 р., 10.03.2013 р. позивач пред'явив відповідачеві претензію від 02.04.2013р. № 2022-04/2013 про сплату боргу і неустойки за порушення грошових зобов'язань (т.1 а.с.25-26).

Пунктами 13.5, п.13.8 договору визначено, що договір може бути достроково розірваний позивачем при відмові позивача від договору в зв'язку із простроченням відповідачем сплати лізингового платежу більше 30-ти днів. Датою розірвання договору є дата фактичного передання предмету лізингу позивачеві згідно акту повернення.

Позивач на підставі п.13.5, п.13.8 договору надіслав відповідачу листа від 03.06.2013р. №3227-06/2012, яким достроково відмовився від договору і вимагав негайно повернути предмет лізингу (т.1 а.с.28).

Згідно акту приймання-передавання від 03.06.2013р. відповідач повернув позивачеві предмет лізингу, в якому сторони вказали, що договір №197/08/12-В від 02.08.2012р. припиняє свою дію з 03.06.2013р. (т.1 а.с. 29).

Колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду погоджується з висновком місцевого суду, що згідно п.1 ч.1 ст.611 ЦК України, п.13.8 договору договір з 03.06.2013 р. вважається припиненим.

На дату повернення предмету лізингу 03.06.2013р. відповідач мав перед позивачем заборгованість зі сплати лізингових платежів у вигляді відшкодування вартості предмету лізингу в сумі 8107,15 грн., зокрема з 10.09.2012 р. по 10.05.2013 р. сплаті підлягало 14214,03 грн., а фактично сплачено 6106,88 грн., що стверджується розрахунком, "Таблиця № 1" в позовній заяві та платіжними дорученнями (т.1 а.с. 4, 144, 146, 148, 149).

Несвоєчасна, неповна сплата відповідачем лізингових платежів, дострокове розірвання договору, стали причиною виникнення спору. В зв'язку з цим позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права, з позовом до відповідача про стягнення 9 744,69 грн. за договором фінансового лізингу №197/08/12-В від 02.08.2012 р.

Статті 524, 533 ЦК України передбачають, що зобов'язання має бути виражене в грошовій одиниці України - гривні. Разом з тим, законодавець в цих нормах закону допускає визначення сторонами грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент - в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок (вислів стосується встановлення курсу не на день платежу) її визначення не встановлений договором, законом.

Метою надання законодавцем в ст.ст. 524, 533 ЦК України встановлювати грошові зобов'язання в еквіваленті іноземній валюті на день платежу є забезпечення кредитора від можливих збитків у випадку закупівлі товару за іноземну валюту і продажу його із оплатою в національній валюті України - гривні і знецінення гривні порівняно із іноземною валютою (збільшення курсу іноземної валюти, зменшення курсу гривні). Це свідчить, що встановлення грошових зобов'язань за курсом в іноземній валюті, за змістом правових норм, носить компенсаційний характер.

Відтак, передбачення в п.3.5.2 договору щодо збільшення курсу валюти на 1% суперечить ст.ст. 524, 533 ЦК України, а також таким загальним засадам цивільного законодавства як справедливість і розумність.

В зв'язку з цим, судом першої інстації правомірно визнано недійсним п.3.5.2 договору в частині вислову: "...числовое значение которого (курса) увеличено на 1 (один) процент". на підставі п.1 ч.1 ст. 83 ГПК України.

Тому, визначення суми зобов'язань, боргу, пені за несплату винагороди (комісії) судом першої інстанції правомірно здійснено від суми зобов'язань, вказаних в Графіку лізингових платежів.

Згідно Графіку лізингових платежів відповідач за період з 10.08.2012р. по 10.05.2013р. зобов'язаний сплатити 12710,41 грн. винагороди (комісії), а не 12979,76 грн, як вказано позивачем в розрахунках. Фактично відповідач сплатив винагороду (комісію) за цей період тільки в сумі 9451,31 грн. із порушенням строків лізингових платежів від 10.08.2013р., від 10.03.2013р., 10.04.2013р., 10.05.2013р. Сплата відповідачем винагороди (комісії) з 14.08.2013р. по 10.01.2013р. тільки в сумі 9451,31 грн. стверджується платіжними дорученнями (т.1 а.с.143-149).

Відтак, як свідчать матеріали справи та встановлено судом, борг зі сплати винагороди (комісії) становить 3259,10 грн., а не 3528,45 грн., як вказано позивачем в позовній заяві, а тому позовні вимоги в частині стягнення 269,35 грн. (3528,45 грн. - 3259,10 грн.) є безпідставними.

Перевіривши здійснений судом першої інстанції розрахунок пені за період з 11.08.2012р. по 01.11.2013р., який нарахований за прострочення в оплаті винагороди (комісії), судова колегія апеляційної інстанції вважає його правильним в сумі 223,61 грн. (т.1 а.с. 209-210).

Разом з тим посилання скаржника на безпідставне зменшення судом належної до сплати пені колегією суддів відхиляються, оскільки пеня в сумі 211,12 грн. нарахована за прострочення в оплаті винагороди (комісії) на підставі п.3.5.2 договору, який в частині визнаний судом недійсним.

Також, правильним є висновок суду першої інстанції, що вимога позивача про стягнення 4173, 45 грн. відшкодування частини збитків вартості предмету лізингу є безпідставною, оскільки понесення саме таких збитків спростовується матеріалами справи, враховуючи таке.

Для визначення розміру вказаних збитків позивач застосував як правову підставу п.7 ст.153 Податкового кодексу України, однак в зазначеній нормі Податкового кодексу України чітко вказано, що такий порядок визначення вартості об'єкта лізингу на момент його повернення застосовується лише для цілей оподаткування.

Разом з тим, п.1.1 ст.1 ПК України передбачено, що цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні.

Тому позивач безпідставно для визначення розміру збитків вартості предмета лізингу (цивільно - правової категорії, до якої норми податкового законодавства застосовані не можуть бути) в сумі 4173,45 грн. застосував п.7 ст.153 Податкового кодексу України.

Також, безпідставними є твердження позивача про те, що предмет лізингу після його повернення відповідачем, був проданий за 39 391, 67 грн., оскільки дані доводи спростовуються матеріалами справи, а саме: договором купівлі - продажу транспортного засобу від 18.09.2013р., згідно якого подальший продаж предмету лізингу реалізовано позивачем за ціною 47 270,00 грн. (т.1 а.с.150).

Окрім того, в акті повернення від 03.06.2013 р. (т.1 а.с.29) вказано про наявність в автомобілі певного переліку пошкоджень. Вказано про них і в звіті про незалежну оцінку вартості автомобіля, що був предметом лізингу (т.1 а.с.83, 92, 93), який датований (звіт) 18.09.2013 р. При цьому, згідно акту прийому - передачі транспортних засобів до договору купівлі - продажу, який (акт) також датований 18.09.2013 р, як звіт про оцінку, при передачі автомобіля позивачем ОСОБА_2 вказано, що транспортний засіб зовнішніх пошкоджень немає, зауважень щодо комплектності, якості та відповідності специфікації немає.

Як свідчать матеріали справи, після повернення відповідачем 03.06.2013р. позивачеві предмету лізингу (автомобіля), позивач його не ремонтував, а передав його на зберігання згідно договору про надання послуг № 13/1 від 06.08.2013 р. (т.1 а.с.52 - 55).

Тому місцевим судом правомірно не взято до уваги акт повернення предмету лізингу від 03.06.2013 р., звіт про незалежну оцінку, акт передачі автомобіля від 18.09.2013 р. згідно договору купівлі - продажу, в частині пошкодження автомобіля, оскільки вони є взаємосуперечливими.

Відповідач як лізингоодержувач не виконав зобов'язання з оплати лізингових платежів, що призвело до виникнення заборгованості за договором. Відповідно до акта приймання - передачі 03.06.2013 р. відповідач повернув позивачеві предмет лізингу. На дату повернення предмету лізингу 03.06.2013р. відповідач мав перед позивачем заборгованість зі сплати лізингових платежів у вигляді відшкодування вартості предмету лізингу в сумі 8107,15 грн. (підлягало сплаті 14214,03 грн. за період з 10.09.2012 р. по 10.05.2013р., а фактично сплачено 6106, 88 грн.), що стверджується обґрунтованим розрахунком, "Таблиця № 1" в позовній заяві, платіжними дорученнями, з урахуванням пояснень представника позивача 10.12.2013 р. про розбивку частини сум, вказаних в платіжних дорученнях на оплату відшкодування вартості предмету лізингу і на оплату винагороди (комісії) (т.1 а.с. 4, 144, 146, 148, 149, 178).

Частиною 2 статті 653 ЦК України передбачено, що у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Згідно із частиною 4 статті 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

В договорі сторони встановили право лізингодавця у разі розірвання договору в односторонньому порядку вимагати повернення предмета лізингу в безспірному порядку та право утримувати всі суми, що вже були сплачені лізингоодержувачем за договором.

Відтак, наслідком розірвання договору фінансового лізингу є відсутність у позивача обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.

Враховуючи наведене та те, що право власності на предмет лізингу від позивача до відповідача не перейшло колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду погоджується з висновком місцевого суду, що вимоги щодо стягнення такої складової частини лізингового платежу, як відшкодування вартості цього майна, яке залишилося у власності позивача, а також аналогічно і позовні вимоги про відшкодування частини збитків вартості предмету лізингу в сумі 4173,45 грн., які виникли до розірвання договору фінансового лізингу (03.06.2013 р.) є безпідставними.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 29.10.2013 р. у справі №7/5005/22402012, від 01.10.2013 р. в справі № 11/5005/2290/2012.

Разом з тим, обґрунтованими є позовні вимоги про стягнення 580 грн.57 коп. пені за прострочення з 11.10.2012р. по 10.10.2013р. в оплаті такої складової лізингових платежів, як відшкодування вартості предмету лізингу за період з 10.10.2012р. по 10.04.2013р., тобто тих платежів, які підлягали оплаті до розірвання договору фінансового лізингу. Позовні вимоги щодо стягнення 580,57 грн. вказаної пені стверджуються обґрунтованим розрахунком позивача цих позовних вимог від 18.12.2013р. Інші розрахунки позивача цих позовних вимог правомірно не взяті судом до уваги, оскільки проведені позивачем без дотримання вимог ч.2 ст.232 ГК України.

Оскільки позивачем пред'явлено до стягнення 768, 06 грн. пені за прострочення в оплаті відшкодування вартості предмету лізингу, а судом першої інстанції згідно розрахунку позивача від 18.12.2013 р. задоволено ці вимоги лише в сумі 580,57 грн., то решта цих вимог - 187, 49 грн. правомірно відмовлені судом, як такі, що нараховані з порушенням вимог законодавства.

Окрім того, місцевим судом правомірно відмовлено у задоволенні вимоги про стягнення 840,00 грн. додаткових витрат на відповідальне зберігання автомобіля в червні - серпні 2013р. і добровільне страхування предмету лізингу (автомобіля) 08.08.2013р., яке здійснене після розірвання договору фінансового лізингу, зокрема враховуючи таке.

На підставу цих позовних вимог позивач зіслався на п.13.13. договору фінансового лізингу. В цьому пункті договору передбачено про неповернення отриманих лізингових платежів, якщо договір було розірвано та про те, що за рахунок відповідача здійснюються всі пов'язані з цим витрати, в тому рахунку, але не виключно, пов'язані з вилученням предмета лізингу на підставах вказаних в статті 13 договору.

Згідно ч.2 ст.653 ЦК України, у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Як свідчать матеріали справи, договір фінансового лізингу розірвано 03.06.2013р.; предмет лізингу (автомобіль) згідно акту повернений позивачеві 03.06.2013 р. о 14-00 год.

Згідно ст.332 ЦК України власник зобов'язаний утримувати своє майно, що йому належить, якщо інше не встановлене законом або договором.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки договір фінансового лізингу розірваний з 03.06.2013 р., то в силу вимог ч.2 ч.ст.653 ЦК України є безпідставне посилання скаржника на п.13.13 цього договору, як правову підставу, виникнення у відповідача обов'язку сплатити витрати на відповідальне зберігання автомобіля в сумі 690,00 грн. і на страхування в сумі 150,00 грн. після розірвання договору.

Дані суми не є збитками в розумінні ст. 224 ГК України, оскільки відсутня така складова умова правопорушення як причинний зв'язок, між протиправною поведінкою та збитками, так як їх настання та розмір напряму залежав від дати продажу автомобіля іншій особі.

Згідно ст.ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З огляду на викладене вище, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Вінницької області від 24.12.2013р. року відповідає матеріалам справи, ґрунтується на чинному законодавстві і підстав для його скасування немає. Зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не обґрунтовані та не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Керуючись, ст.ст. 33, 43, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Рівненський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" на рішення господарського суду Вінницької області від "24" грудня 2013 р. у справі № 902/1524/13 - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку згідно з Розділом ХІІ-1 Господарського процесуального кодексу України.

3. Справу повернути до господарського суду Вінницької області.

Головуючий суддя Розізнана І.В.

Суддя Мельник О.В.

Суддя Грязнов В.В.