Рішення № 38045375, 04.04.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 364/2/14-ц Головуючий у І інстанції Яковенко О.М.Провадження № 22-ц/780/2343/14 Доповідач у 2 інстанції СавченкоКатегорія 54 04.04.2014

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

3 квітня 2014 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Савченка С.І.

суддів Даценко Л.М., Ігнатченко Н.В.,

при секретарі Бевзюк М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» на рішення Володарського районного суду Київської області від 7 лютого 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про застосування наслідків нікчемного правочину, -

в с т а н о в и л а:

У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним вище позовом, який мотивував тим, що 4 грудня 2013 року він уклав із відповідачем ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» договір фінансового лизингу, відповідно до якого товариство зобов'язалося придбати у свою власність та передати йому у користування трактор МТЗ-82.1, а він у свою чергу зобов'язався періодично сплачувати за користування трактором лізингові платежі. Цим же договором було передбачено його право викупити трактор за умови повної сплати його вартості. Вказував, що умови договору фінансового лізингу не відповідають діючому законодавству та порушують його права споживача. Так за умовами договору до отримання трактора він має сплатити товариству не менше половини його вартості, зокрема комісійну винагороду у розмірі 10 % вартості предмета лізину, аванс у розмірі не менше 50 % вартості предмета лізингу, відшкодування вартості предмета лізингу, сплатити відсоткову ставку за користування предметом лізингу та комісію за супроводження договору. Такі умови є несправедливими, а обов'язок сплатити 50 % вартості трактора у вигляді авансу є фактичним залученням коштів для його придбання, що потребує ліцензії як для залучення фінансових активів від фізичних осіб, яка відсутня. Посилався, що укладений ним договір лізингу є нікчемним як в силу ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», поскільки у відношенні нього відповідач застосував нечесну підприємницьку практику, так і в силу ст.220 ЦК України, поскільки договір не був посвідчений нотаріально. У зв'язку із наведеним просив застосувати наслідки нікчемного правочину і стягнути із ТОВ «ЛК «Автофінанс» на його користь сплачені за договором лізингу платежі в розмірі 100630 грн. та судові витрати.

Рішенням Володарського районного суду Київської області від 7 лютого 2014 року позов задоволено у повному обсязі.

Відповідач ТОВ «ЛК «Автофінанс» подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні прозову у повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення і неправильне застосування судом норм матеріального права.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 3) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 4 грудня 2013 року між позивачем ОСОБА_1 і відповідачем ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» було укладено договір фінансового лізингу з додатками, за умовами якого товариство зобов'язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді трактора МТЗ 82.1 та передати цей трактор у користування ОСОБА_1, який у свою чергу зобов'язався сплачувати за користування трактором періодичні лізингові платежі згідно графіку (додаток № 2 до договору) в розмірі 1784,24 грн. щомісяця. Договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_1 отримати трактор у власність за умови повної сплати вартості трактора та інших витрат.

Згідно п.1.7 договору трактор передається у користування ОСОБА_1 не пізніше 90 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства авансового платежу в розмірі 50% вартості предмета лізингу, комісії за організацію і оформлення даного договору в розмірі 10% вартості предмета лізингу та комісії за передачу трактора в розмірі 3% від вартості предмета лізингу.

Згідно п.2.2. договору строк лізингу починається із дати передачі у користування предмета лізингу та закінчується через 60 місяців.

Також судом встановлено, що на виконання умов договору фінансового лізингу позивач 4 грудня 2013 року сплатив товариству комісійну плату 15000 грн. та авансовий платіж в розмірі 85000 грн.

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обгрунтував свої висновки тим, укладений між сторонами договір фінансового лізингу є нікчемним з підстав, визначених положеннями ч.1, п.5 ч.2, ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», як укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики, а також з підстав, передбачених ч.1 ст.220 ЦК України, як нотаріально не посвідчений.

При цьому суд виходив з того, що нікчемний договір не тягне юридичних наслідків, а відтак є підстави для застосування ст.216 ЦК України і стягнення переданих за договором коштів на користь позивача.

Проте, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками, оскільки суд у порушення вимог ст.ст.213, 214 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них.

Дійшовши висновку про те, що договір фінансового лізингу транспортного засобу має бути нотаріально посвідчений з урахуванням положень ч.2 ст.799 ЦК України, а недотримання нотаріальної форми договору тягне його нікчемність, суд залишив поза увагою приписи ч.2 ст.806 ЦК України, згідно якої до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Аналогічні приписи містить ст.2 Закону України «Про фінансовий лізинг», згідно якої положення ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку застосовуються з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

За змістом наведених норм пріорітет перед загальними положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду) мають особливості правового регулювання, встановлені Законом України «Про фінансовий лізинг».

Відповідно до ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг» договір лізингу укладається у письмовій формі. Тобто даний закон, який є спеціальною правовою нормою щодо регулювання відносин лізингу порівняно з ЦК України, не передбачає обов'язкової нотаріальної форми договору фінансового лізингу.

Отже, застосування судом при вирішенні спору ч.2 ст.799 ЦК України є помилковими.

Також, колегія суддів не може погодитися із висновками суду про нікчемність договору фінансового лізингу у зв'язку із його невідповідністю положенням ч.1, п.5 ч.2, ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», що полягає у застосуванні товариством нечесної підприємницької практики.

Стаття 19 Закону України «Про захист прав споживачів» вказує, що нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Суд не звернув уваги, що в матерілах справи відсутні докази і позивач таких не надав, що під час укладення договору фінансового лізингу відповідач ТОВ «ЛК «Автофінанс» вчинив дії, які можливо кваліфікувати як прояв недобросовісної конкуренції, чи вчинив дії або бездіяльність, що ввели позивача в оману або були агресивними.

Висновок суду про те, що передбачений договором лізингу обов'язок позивача сплатити авансовий платіж в розмірі 50% вартості предмета лізингу, комісію за організацію і оформлення договору в розмірі 10% вартості предмета лізингу та комісію за передачу трактора в розмірі 3% від вартості предмета лізингу містить ознаки фінансової послуги, пов'язаної із залученням фінансових активів від від фізичних осіб і потребує відповідної ліцензії, яка у відповідача відсутня, є безпідставним. Таке суперечить визначенню змісту фінансової послуги та ринків фінансових послуг, що міститься у ч.1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та іншим положенням цього Закону.

Вказані кошти за своєю правовою природою є платежами за договором лізингу, а не залученням фінансових активів, як помилково вважав суд, а тому укладення договору лізингу не потребує відповідних ліцензій.

Крім того, хибними є висновки суду про те, що договір фінансового лізингу між сторонами укладений на умовах програми «Автофінанс», поскільки спірний договір укладений виключно між сторонами, участі у будь-яких програмах (придбання товарів у групах тощо) не передбачає і стосується виключно прав і обов'язків сторін.

Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів вважає, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Згідно ч.2 ст.215, ч.1 ст.216 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ч.1ст.220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Відповідно до положень ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст.806 ЦК України фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у свою власність річ відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно ст.2 Закону України «Про фінансовий лізинг» відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Згідно ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг» договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

З огляду на те, що договір лізингу не потребує обов'язкової нотаріальної форми посилання позивача на його нікчемність на підставі ч.1 ст.220 ЦК України не грунтуються на законі.

За положеннями ч.1 п.5 ч.2 та ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняється нечесна підприємницька практика, яка включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання апелянта на нікчемність договору фінансового лізингу як укладеного із застосуванням нечесної підприємницької практики, зокрема без відповідної ліцензії на залучення фінансових активів від фізичних осіб, поскільки така ліцензія для укладання договору лізингу законом не передбачена.

За таких обставин колегія суддів не знаходить передбачених законом підстав для застосування положень ст.216 ЦК України і стягнення із товариства на користь позивача коштів за нікчемним правочином.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія судів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» задоволити.

Рішення Володарського районного суду Київської області від 7 лютого 2014 року скуасувати і ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про застосування наслідків нікчемного правочину.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: