Ухвала суду № 37949246, 25.03.2014, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Провадження: № 22-ц-/790/1576/14 Головуючий: 1 інстанції

Справа: № 629/2825/13-ц Мішуровська С.Т.

Категорія: житлові Доповідач: Даниленко В.М.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2014 року м. Харків

Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого: судді - Даниленка В.М.,

Суддів: Малінської С.М., Швецової Л.А.,

при секретарі: Каменській Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 20 грудня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 треті особи: Сектор ВГІРФО Лозівського МВ ГУМВС України в Харківській області, Комунальне підприємство «Житлова управляюча компанія» Лозівської міської ради Харківської області, виконавчий комітет Лозівської міської ради Харківської області, як орган опіки та піклування, про позбавлення права користування жилим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2013 року позивач ОСОБА_2 звернуся до суду з позовом, у якому вказував на те, що з 2000 року з відповідачкою по справі ОСОБА_3 (на той час ОСОБА_3.) вони проживали у цивільному шлюбі.

06 грудня 2008 року шлюб між ними був офіційно зареєстрований.

З 2000 року відповідачка ОСОБА_3 та її неповнолітній син від першого шлюбу ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 проживали та були зареєстровані в квартирі, яка належить позивачу в результаті обміну та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

24 грудня 2012 року укладений між сторонами шлюб був розірваний у судовому порядку.

Проте, з 01 листопада 2012 року, тобто протягом більше встановленого законодавством шестимісячного строку, відповідачка ОСОБА_3 разом зі своїм сином фактично не проживають у вказаній квартирі, в зв'язку з чим втратили право користування цим житлом внаслідок тривалої відсутності.

При цьому відповідачка ОСОБА_3 має інше житло - кімнату в гуртожитку трест майданчика «Промбуд» АДРЕСА_2, де вона мешкала до шлюбу з позивачем та право на проживання там не втрачала.

На теперішній час відповідачка ОСОБА_3, як і її син від першого шлюбу є чужими, сторонніми для позивача особами, в зв'язку з чим їхнє спільне проживання в квартирі позивача, який має намір створити нову сім'ю, є не можливим.

Крім того, він, позивач неодноразово просив відповідачку знятися з реєстрації місця проживання в його квартирі, але остання від цього відмовляється, в результаті чого з дня їх розлучення позивачу доводиться самостійно щомісячно сплачувати квартирну плату за неї та її сина.

Посилаючись на вказані обставини, позивач ОСОБА_2 з метою захисту його прав на квартиру, що ще не приватизована, але належить йому в порядку обміну та наймачем якої є саме він, просив суд на підставі ст.ст. 71, 72 ЖК УРСР позбавити відповідачку ОСОБА_3, а також її сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, права користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та зняти цих осіб з реєстрації місця проживання за вказаною адресою.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та його представник підтримали заявлені ним позовні вимоги в повному обсязі й наполягали на їх задоволенні, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.

Відповідачка ОСОБА_3 заявлених її колишнім чоловіком - позивачем ОСОБА_2 вимог не визнала, посилаючись на їх безпідставність.

При цьому, заперечуючи проти задоволення цих вимог, відповідачка ОСОБА_3 вказувала на те, що з позивачем вона фактично проживала разом як дружина майже 14 років, офіційно шлюб між ними був зареєстрований у 2008 році.

Вона працювала, з позивачем вони вели спільне господарство. Спочатку все було добре, але потім позивач почав її кривдити, ображати, порушував подружню вірність, пив, інколи зовсім не працював та часто її бив. Вона неодноразово уходила від нього, тимчасово проживаючи у своїх близьких та знайомих, але він просив пробачення і вона поверталася назад зі своєю дитиною.

У квітні 2013 року позивач побив її і вигнав з житла, в зв'язку з чим вона вимушена була піти з квартири разом із дитиною.

Коли ж через місяць вона повернулась, вважаючи, що все налагодиться, то виявила, що замки у вхідних дверях поміняні, внаслідок чого потрапити до квартири виявилось неможливим. Крім того, як з'ясувалося, у позивача - її колишнього чоловіка вже мешкає інша жінка.

Іншого житла для проживання, ніж спірна квартира, де залишилися її з дитиною речі, відповідачка не має, а тому вимушена винаймати житло у сторонніх осіб, позаяк у зв'язку з наведеними обставинами користування спірним житлом для неї є неможливим.

Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 20 грудня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Не погодившись із таким рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить скасувати це судове рішення та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити заявлені ним позовні вимоги в повному обсязі, визнавши відповідачку ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з підстав, передбачених ст.ст. 71, 72 ЖК УРСР, та зобов'язати сектор ВГІРФО Лозівського МВ ГУМВС України в Харківській області зняти її з реєстрації місця проживання за вказаною адресою.

В обґрунтування своєї скарги апелянт ОСОБА_2 посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального й процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору по суті.

Зокрема, апелянт посилається на те, що його колишня дружина - відповідачка ОСОБА_3 разом зі своїм неповнолітнім сином ОСОБА_5 у листопаді 2012 року добровільно, з власної ініціативи та за власним бажанням покинула спірну квартиру, в якій на час звернення позивача до суду не проживає більше шести місяців, спірним житлом не цікавиться, участі в його утриманні не приймає, в зв'язку з чим він, апелянт, зрозумівши, що вона більше не повернеться, дійсно змінив замки у вхідних дверях до квартири, в якій проживає цивільним шлюбом вже з іншою жінкою, плануючи створити нову сім'ю.

Проте, реєстрація відповідачки ОСОБА_3 разом зі своїм сином у спірній квартирі, яка належить апелянтові в результаті обміну на батьківський будинок, отриманий у спадщину, порушує його права власності на житло, оскільки після їхнього розлучення відповідачка є для нього сторонньою, чужою людиною, з якою їх більше нічого не пов'язує, але яка хоче вирішити свої житлові проблеми за його рахунок.

Таким чином, на думку апелянта, наявні всі, передбачені ст.ст. 71, 72 ЖК УРСР підстави для визнання відповідачки ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірним житлом та зняття її з реєстрації місця проживання у належній йому квартирі.

Однак, суд першої інстанції на вказані обставини належної уваги не звернув, у зв'язку з чим безпідставно відмовив у задоволенні заявлених ним позовних вимог.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення міськрайонного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги, та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія не вбачає підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 308 ЦПК| України суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу|, якщо| визнає, що| суд першої інстанції ухвалив|постановивши| рішення з додержанням| вимог| матеріального і процесуального| права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи, вирішуючи цивільно-правовий спір по суті заявлених позивачем ОСОБА_2 позовних вимог, міськрайонний суд повно й всебічно дослідив обставини справи, представлені докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон їх регулюючий та надав їм належну правову оцінку в ухваленому по справі рішенні.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ст.ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Особи, які беруть участь у справі, розпоряджаються своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно зі ст. ст. 59, 60 того ж Кодексу доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши до суду належні та допустимі докази на їх підтвердження.

Обставини, які мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Право громадян на житло передбачено ст. 1 Житлового кодексу.

Коментована стаття відповідно до ст.ст. 47, 48 Конституції України закріпляє право громадян на житло, як найважливіше соціально-економічне право.

При цьому право на житло, як суб'єктивне право, тобто таке, що належить конкретній особі на конкретне жиле приміщення в будинку відповідного житлового фонду, виникає в силу передбачених у житловому законодавстві юридичних фактів і отримує свою конкретизацію та деталізацію у відповідних правовідносинах.

Згідно ч. 3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Зазначена конституційна норма кореспондується з ч. 3 ст. 9 Житлового кодексу, відповідно до якої ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ст. 6 Житлового кодексу житлове приміщення надається наймачу та членам його сім'ї для постійного в ньому проживання, тобто для використання його за цільовим призначенням (задоволення своїх потреб та розпорядження ним у відповідних межах), а тому, якщо житлова площа фактично не використовується у визначених законом цілях, збереження за відсутньою особою права користування житловим приміщенням може не відповідати призначенню цього права.

Статтею 71 Житлового кодексу встановлено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї жиле приміщення зберігається за ними на протязі 6 місяців.

У разі ж, якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до ст. 72 Житлового кодексу визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені законом строки, провадиться у судовому порядку.

Як роз'яснено в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування Житлового кодексу України», у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 Житлового кодексу України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Як встановлено по справі, об'єктом житлового спору є неприватизована ізольована двокімнатна квартира АДРЕСА_1

Сторони тривалий час до офіційного оформлення своїх стосунків проживали разом однією сім'єю в зазначеній квартирі, наймачем якої є позивач ОСОБА_2, вели спільне господарство, що останніми визнається й не заперечується.

При цьому відповідачка ОСОБА_3 та її неповнолітній син ОСОБА_5 зареєстровані в житлі за вказаною адресою з 2000 року.

06 грудня 2008 року між сторонами офіційно був зареєстрований шлюб, який розірвано в судовому порядку 24 грудня 2012 року за взаємною згодою останніх.

По справі також встановлено, що останнім часом між сторонами - подружжям ОСОБА_3 існували вкрай напружені стосунки, мали місце скандали та сварки, що врешті решт і призвело до розірвання їхнього шлюбу.

При цьому після чергової сварки з позивачем відповідачка ОСОБА_3, дійсно разом зі своїм неповнолітнім сином тимчасово покинула спірну квартиру, залишивши свої речі, та не проживала в ній більш ніж 6 місяців.

Однак, як встановлено по справі, не проживання останньої в спірній квартирі, до якої вона не втрачала інтересу, позаяк власного житла не має, понад встановлений ст. 71 Житлового кодексу строк, пов'язане з об'єктивними, поважними причинами, а саме: наявністю напружених, недоброзичливих стосунків з позивачем - колишнім чоловіком, зміною позивачем замків у вхідних дверях до квартири, що ним визнається й не заперечується, а також фактом проживання в квартирі іншої жінки - теперішньої співмешканки позивача ОСОБА_2, що у будь-якому випадку унеможливлювало користування відповідачкою ОСОБА_3 спірною квартирою за її безпосереднім призначенням та спільне проживання в ній разом зі своїм колишнім чоловіком, а також його співмешканкою, на що посилався й сам позивач, обґрунтовуючи свій позов.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, судова колегія вважає, що суд першої інстанції, приймаючи рішення у справі, обґрунтовано відмовив у задоволенні заявлених позивачем ОСОБА_2 вимог за їх безпідставністю.

Доводи ж апеляційної скарги позивача ОСОБА_2 про те, що реєстрація відповідачки ОСОБА_3 разом зі своїм сином у спірній квартирі, яка належить апелянтові в результаті обміну на батьківський будинок, отриманий у спадщину, порушує його права власності на вказане житло, оскільки після їхнього розлучення відповідачка є для нього сторонньою, чужою людиною, з якою їх більше нічого не пов'язує, але яка хоче вирішити свої житлові проблеми за його рахунок, судова колегія оцінює критично та відхиляє, оскільки будь-яких належних та допустимих, в розумінні ст.ст. 58, 59 ЦПК України, доказів на підтвердження свого права власності на спірну квартиру, тобто правовстановлюючих документів на це житло, позивач ОСОБА_2 до суду не представив, а згідно офіційної довідки Комунального підприємства «Житлова управляюча компанія», станом на 14.06.2013 року квартира АДРЕСА_1 Харківської області, відноситься до державного житлового фонду (а.с. 9).

При цьому судова колегія вважає необхідним також зазначити, що правовідносини між власником житла та членами (колишніми членами) його сім'ї регулюються ст. 405 ЦК України, згідно частини другої якої член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї (колишнього члена сім'ї) без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом, однак у даному випадку з часу відсутності відповідачки ОСОБА_3 у спірній квартирі й до дня звернення позивача ОСОБА_2 з вищезазначеним позовом до суду річний строк взагалі ще не сплив.

Інші доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_2, що наведені на її обґрунтування та які фактично зводяться до незгоди з ухваленим міськрайонним судом по справі рішенням та його суб'єктивної переоцінки, є несуттєвими, рішення суду, прийняте по суті розглянутого цивільно-правового спору, не спростовують і не дають підстав для висновку| про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи| процесуального| права, які призвели| або| могли призвести| до неправильного вирішення справи.

Таким чином, приймаючи до уваги наведене та керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 20 грудня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня її проголошення.

Головуючий:

Судді: