Ухвала суду № 37913845, 31.03.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 1013/8802/12 Головуючий у І інстанції Мікулін А.В.Провадження № 22-ц/780/1147/14 Доповідач у 2 інстанції СавченкоКатегорія 56 31.03.2014

У Х В А Л А

іменем України

27 березня 2014 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого Савченка С.І.,

суддів Даценко Л.М., Коцюрби О.П.,

при секретарі Токар Т.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, представника позивача ОСОБА_4 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 5 грудня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_3, Садове товариство «Бучанка», ОСОБА_7 про визнання правочинів недійсними та визнання права власності на майно, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання правочинів недійсними та визнання права власності на майно, -

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2012 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із вказаним вище позовом, який надалі доповнили і мотивували тим, що їх сім'я, до якої входили вони та їх дорослі сини ОСОБА_5 і ОСОБА_3, вирішили придбати за рахунок спільних коштів дачу поблизу м.Києва. Для придбання дачі ОСОБА_1 продала належну їй земельну ділянку на території Руднянської сільскої ради Броварського району Київської області та цінні папери. Вказували, що у 2003 році ОСОБА_1 познайомилася із ОСОБА_6 та домовилася про придбання у нього триповерхового будинку і земельної ділянки площею 0,1055 га, розташованих в Садовому товаристві «Бучанка» в смт.Гостомель Київської області. Придбання нерухомості мало відбуватися на ім'я ОСОБА_1 і ОСОБА_5 в рівних частинах. Після оформлення ОСОБА_6 правовстановлюючих документів на будинок, 28 квітня 2004 року між ним та їх сином ОСОБА_5, якого вони як батьки уповноважили укласти оплатний договір в інтересах сім'ї, було оформлено відповідні договори на будинок і ділянку, що підтвердив їх син. При цьому саме ОСОБА_2 передав 28 квітня 2004 року продавцю ОСОБА_6 гроші в сумі 53100 грн., що стверджується розпискою, та отримав від нього ключі від дачі. Вказували, що після придбання будинку вони повністю розпоряджалися ним і обробляли земельну ділянку, сплачували членські внески до садового товариства.

Проте після одруження відповідача ОСОБА_5 у 2006 році, останній втратив інтерес до дачі, а у грудні 2006 року розмістив у газеті оголошення про продаж будинку і ділянки. Поскільки вони заперечували проти продажу, між ними і сином ОСОБА_8 виник конфлікт, в ході якого у травні 2007 року вони дізналися про те, що будинок і ділянка були придбані на ім'я ОСОБА_5 не внаслідок купівлі, а за двома договорами дарування. Вважають, що ці правочини укладено внаслідок зловмисної домовленості, що мала місце між їх сином ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на шкоду їх інтересам, бо нерухоме майно придбане за плату в розмірі 53100 грн., тобто фактично придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї і є їх спільною сумісною власністю, а за договорами дарування таке майно не можна вважати спільним. Посилалися, що син ОСОБА_8, укладаючи договори, діяв умисно, всупереч інтересам сім'ї, що в тому числі стверджується тим, що він три роки приховував від них факт укладання договорів дарування, не визнає їх право на спірні будинок і ділянку. Незаконними діями відповідачів їм завдано моральної шкоди, яку вони визначили кожному в розмірі 13275 грн. з кожного з відповідачів.

У зв'язку із наведеним просили визнати земельну ділянку площею 0,1055 га і садовий будинок площею 83,9 кв.м. по АДРЕСА_1 об'єктами спільної сумісної власності, що набуті 28 квітня 2004 року внаслідок спільної праці ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5; визнати за ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 право спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,1055 га і садовий будинок площею 83,9 кв.м. по АДРЕСА_1 як набуті внаслідок спільної праці членів сім'ї; встановити факт існування станом на 28 квітня 2004 року домовленості між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 про створення спільної власності на садовий будинок і земельну ділянку шляхом їх придбання внаслідок спільної праці членів сім'ї; визнати дії ОСОБА_2 щодо передачі 28 квітня 2004 року ОСОБА_6 коштів в розмірі 53100 грн. такими, що вчинені в інтересах членів його сім'ї з метою реалізації домовленості про створення спільної власності на садовий будинок і земельну ділянку по АДРЕСА_1; визнати правочини із дарування земельної ділянки площею 0,1055 га і садового будинку площею 83,9 кв.м. по АДРЕСА_1, укладені 28 квітня 2004 року внаслідок зловмисної домовленості між ОСОБА_5 і ОСОБА_6, недійсними; визнати ОСОБА_5 представником інтересів покупців членів сім'ї Ілліних у відносинах із продавцем ОСОБА_6 при укладенні 28 квітня 2004 року правочинів, за якими оплатно відчужено садовий будинок і земельну ділянку по АДРЕСА_1; стягнути із ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 13275 грн. з кожного на відшкодування моральної шкоди; стягнути із ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 13275 грн. з кожного на відшкодування моральної шкоди; судові витрати покласти на відповідачів.

У грудні 2012 року третя особа ОСОБА_3 заявив самостійні вимоги, подавши до суду позов, який в ході розгляду справи доповнив. У позові ОСОБА_3 повністю підтвердив обставини та факти, викладені у позовній заяві його батьків ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та зазначив позовні вимоги аналогічні за змістом первісному позову. Крім того, ОСОБА_3 просив встановити факт передачі ним 27 квітня 2004 року ОСОБА_2 13275 грн. для оплати ОСОБА_6 в рахунок вартості 53100 грн. за садовий будинок і земельну ділянку по АДРЕСА_1.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 5 грудня 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 та третьої особи ОСОБА_3 відмовлено.

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким їх позови задоволити у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення і неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права. Також просять скасувати ухвали судді щодо відмови у посвідченні зауважень на журнал судового засідання.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, суд обгрунтовував свої висновки відсутністю передбачених законом підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів дарування садового будинку і земельної ділянки, а також відсутністю законних підстав для визнання спірних будинку і ділянки спільним майном, набутим внаслідок спільної праці членів сім'ї ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 При цьому суд виходив з того, що позивачі не надали доказів, що вони уповноважили ОСОБА_5 на представництво їх інтересів щодо оплатного набуття спірного нерухомого майна, і між ОСОБА_5, як їх представником, та ОСОБА_6 відбулася зловмисна угода на шкоду їх інтересам, та не надали доказів набуття нерухомого майна внаслідок спільної праці членів сім'ї.

Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.

За положеннями ч. 1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною в момент його вчинення вимог, які встановлені частинами 1-3,5,6 ст.203 цього Кодексу.

Згідно ст.232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Судом першої інстанції встановлено та стверджується матеріалами справи, що 28 квітня 2004 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено два договори дарування, за якими ОСОБА_6 подарував ОСОБА_5 садовий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку для ведення садівництва площею 0,1055 га, розташовані по АДРЕСА_1 на території Садового товариства «Бучанка».

На підставі договору дарування земельної ділянки ОСОБА_5 отримав державний акт серії КВ № 062143 на право власності на земельну ділянку для ведення садівництва.

Позивачами та третьою особою заявлені вимоги про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування на підставі ст.232 ЦК України як вчинених внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

Правовий аналіз цієї норми (ст.232 ЦК) свідчить про те, що необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є:

1) вчинення правочину представником однієї із сторін (а не безпосередньо стороною) в межах наданих йому повноважень;

2) навність усмисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди;

3) виникнення негативних наслідків для довірителя та його незгода з наслідками.

Аналогічні роз'яснення містить п.22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», згідно якого для визнання правочину недійсним на підставі ст.232 ЦК необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Поскільки судом першої інстанції незаперечно встановлено, що вищевказані договори дарування даритель ОСОБА_6 та обдарований ОСОБА_5 укладали не через представників, а особисто, в тому числі встановлено, що ОСОБА_5 діяв від себе особисто, а не у якості представника батьків і брата, то суд прийшов до обгрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог і відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів дарування як укладених внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

У зв'язку із відмовою суду у задоволенні вимог про визнання недійсними договорів дарування, відсутні передбачені законом підстави для визнання спірних будинку і ділянки спільним майном, набутим внаслідок спільної праці членів сім'ї ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_3, поскільки відсутні докази набуття нерухомого майна внаслідок спільної праці членів сім'ї.

Також, суд підставно відмовив у задоволенні решти вимог, в тому числі про визнання ОСОБА_5 представником інтересів покупців членів сім'ї Ілліних у відносинах із продавцем ОСОБА_6 при укладенні 28 квітня 2004 року договорів дарування, як таких що не грунтуються на вимогах закону.

Доводи апеляційної скарги про наявність підстав для визнання оспорюваних договорів дарування недійсними, як вчинених внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, не заслуговують на увагу з викладених вище підстав, а саме відсутності обов'язкового елементу такого правочину - укладення правочину представником однієї із сторін, що унеможливлює визнання їх недійсними з підстав, передбачених ст.232 ЦК України.

Посилання апелянтів на те, що при укладенні договорів дарування ОСОБА_5 діяв як їх представник згідно домовленості, спростовуються договорами дарування, з яких вбачається, що обдарований ОСОБА_5 діяв від себе особисто і не представляв інтересів батьків і брата.

Крім того, доводи апелянтів про те, що ОСОБА_5 при укладенні договорів дарування не потребував спеціального уповноваження, з огляду на те, що довіреність між членами сім'ї для укладення правочинів не є обов'язковою, суперечать положенням ЦК України, якими врегульовані правовідносини щодо представництва.

Згідно ст.237-238 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Згідно ст.244-245 ЦК України представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Отже за змістом даних норм позивачі та третя особа ОСОБА_3 для вчинення ОСОБА_5 від їх імені правочину щодо придбання нерухомого майна повинні були згідно приписів ч.1 ст.245 ЦК України оформити та надати останньому нотаріально посвідчену довіреність чого у справі не встановлено.

Зазначення апелянтами того, що факт існування домовленості між сторонами про спільне придбання садового будинку і ділянки та факт представництва ОСОБА_5 їх інтересів при укладенні договорів дарування підтверджується ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 4 грудня 2012 року необгрунтовані. Як в даній ухвалі, так і в рішенні Шевченківського районного суду м.Києва від 26 липня 2012 року, залишеним без змін цією ухвалою, такі обставини не встановлені.

Твердження апелянтів про те, що спірне майно у вигляді садового будинку і земельної ділянки набуте внаслідок спільної праці членів сім'ї необгрунтовані та не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні, відповідно підстави для застосування при вирішенні спору ст.17 Закону України «Про власність», як помилково вважають апелянти, відсутні.

При цьому суд дійшов правильного висновку, що зазначення у книжці члена садового товариства ОСОБА_5 позивачів та третьої особи як членів його сім'ї не свідчить про спільне придбання ними будинку і виникнення у останніх права власності на нерухоме майно, як і не свідчить про це копія розписки про отримання коштів ОСОБА_9, поскільки оригінал такої розписки відсутній, а відповідач ОСОБА_5 заперечує її дійсність, зазначаючи, що розписка складена його батьком ОСОБА_2, а не ОСОБА_9

Посилання апелянтів на неповноту з'ясування судом обставин справи, що виразилося у недопиті голови правління Садового товариства «Бучанка» ОСОБА_10 у якості свідка, необгрунтовані, поскільки в матеріалах справи міститься кілька її заяв про те, що їй нічого невідомо про обставини укладення оспорюваних договорів дарування, а на посаді голови правління СТ «Бучанка» вона перебуває із 2010 року, тобто через 6 років після укладення договорів дарування.

Безпідставні доводи апелянтів про невірну оцінку показів допитаних у справі свідків, поскільки суд, не приймаючи до уваги покази свідків, обгрунтовано послався у рішенні, що жоден із свідків не був присутній при укладенні 28 квітня 2004 року оспорюваних договорів дарування.

Решта доводів апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відмови у позові, обгрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.

До апеляційної скарги апелянтами включені заперечення на ухвали суду від 11 і 12 грудня 2013 року щодо відмови судді у посвідченні їх зауважень на журнал судового засідання, які полягали у незазначенні секретарем у вступній частині журналу справи, яка розглядається, імені сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, неточне зазначення процесуальних дій (зокрема доставка свідка замість приводу свідка), тощо. Колегія суддів важає, що дані заперепечення не стосуються законності і обгрунтованості рішення, а відтак підстави для задоволеня апеляційної скарги в цій частині відсутні.

Позивачем ОСОБА_1 і представником позивача ОСОБА_4 до апеляційного суду подана заява про визнання позову третьої особи ОСОБА_5, який заявив самостійні вимоги щодо предмета спору. Колегія суддів не приймає до уваги дану заяву згідно приписів ч.4 ст.174 ЦК України, поскільки таке визнання позову суперечить закону.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.

Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія судів, -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та представника позивача ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 5 грудня 2013 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді :