Ухвала суду № 37821446, 13.02.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 лютого 2014 року м. Київ К/800/33038/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Сіроша М.В., Усенко Є.А., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року

у справі № 2а-4138/11/1470

за позовом Державного Південного виробничо-технічного підприємства

до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва

про скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В:

Державне Південне виробничо-технічне підприємство (надалі також - позивач) звернулося до Миколаївського окружного адміністративного суду із позовом до ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва Державної податкової служби (надалі також - ДПІ, відповідач) про скасування податкового повідомлення - рішення від 18 травня 2011 року № 0001242301 про визначення податкового зобов'язання з ПДВ в сумі 69 246 грн. - за основним платежем та застосовано штрафні санкції на суму 1 грн.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року адміністративний позов Державного Південного виробничо-технічного підприємства задоволено в повному обсязі. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва від 18 травня 2011 року № 0001242301.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва залишено без задоволення, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року - без змін.

ДПІ в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даного спору, просить скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року і ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач не скористався процесуальним правом надати письмові заперечення на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою для нарахування зобов'язання зі сплати податку на додану вартість на підставі податкового повідомлення-рішення, з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті перевірки від 5 травня 2011 року №1497/23-200/14310796, про порушення позивачем вимог пунктів 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), в результаті чого занижено податкові зобов'язання по податку на додану вартість на суму 69 246 грн., внаслідок безпідставного включення до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, що сформована за рахунок ТОВ «Фієста Плюс», оскільки господарські операції між позивачем та вказаним суб'єктом господарювання вчинені без мети реального настання правових наслідків.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності).

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених в ціні товару (послуги) є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Реальне здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «Фієста Плюс» підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України, що містяться в матеріалах справи а саме: договором купівлі-продажу № 42-2010 від 27 липня 2010 року, специфікацію № 1 до договору, рахунками-фактурами №СФ-50 від 14 лютого 2011 року, №СФ-52 від 14 лютого 2011 року, №СФ-54 від 14 лютого 2011 року, видатковою накладною №РН-66 від 14 лютого 2011 року, реєстром виданих та отриманих податкових накладних, договір №Д 29-1.9/461, актом дефекації №1/11 від 17 лютого 2011 року, податковою накладною, картами обліку ремонту, актом списання №СпТ-000022 від 28 лютого 2011 року, платіжними дорученнями №57-62 від 17 лютого 2011 року, які підтверджують використання позивачем у господарській діяльності придбаного у ТОВ «Фієста Плюс» товару.

На підставі наведених вище доказів, що були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «Фієста Плюс».

Щодо доводів відповідача в касаційній скарзі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на те, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагента, фактичного знаходження його за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів у останнього. За умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

За правилами статті 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а оскаржувані рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 2201, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби відхилити, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь справі та може бути переглянута з підстав встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.В. Сірош

Є.А. Усенко