Рішення № 37703467, 11.03.2014, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/19817/13-ц

провадження № 2/753/1140/14

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" березня 2014 р. Дарницький районний суд м. Києва

в складі: головуючого судді ЛЕОНТЮК Л.К.

за участю секретаря ДРАГА О.А.

сторін:

представника позивача ОСОБА_2

відповідача ОСОБА_3

представника відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання права власності на половину квартири , суд-

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання права власності на половину квартири, обрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що позивач та відповідач володіють майном на загальну суму 566 984, 15 гривень, а також визнати за позивачкою право власності на ? квартири АДРЕСА_1.

В судовому засіданні представник позивача за довіреністю від 03.09.2012 року ОСОБА_2 (а.с. 7) уточнив позовні вимоги та просив визнати за позивачкою право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1, а також визнати за відповідачем право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 з врахуванням інтересів дитини.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на той факт, що спірна квартира АДРЕСА_1 придбана за його кошти які отримав від реалізації свого спадкового майна..

Представник відповідача ОСОБА_4 за довіреністю від 29.11.2013 р. (а.с. 23) просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, відповідача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи у їх сукупності приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно з нормою ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до ст. 61 СК України об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Відповідно до ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності незалежно від розірвання шлюбу.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховується також борги подружжя та правовідносини за зобов'язанням, що виникли в інтересах сім'ї.

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувались за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувались за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв їх одержанню.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 26.06.2004 року по 27.12.2013 року, та рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27.12.2013 року шлюб між позивачкою та відповідачем було розірвано (а.с.28).

Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом на підставі заповіту, посвідченого Шостою Київською державною нотаріальною конторою 17 жовтня 2003 року та зареєстрованого в реєстрі за № 5-5606, спадкоємцем майна гр. ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 є ОСОБА_3, а саме квартири АДРЕСА_4 (а.с. 54).

26 квітня 2012 року між відповідачем ОСОБА_3 та ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4, який зареєстровано в реєстрі за № 416 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 (а.с. 55-56).

26 квітня 2012 року між ОСОБА_9 та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який посвідчено приватним нотаріусом Київського нотаріального округу ОСОБА_8 та зареєстровано в реєстрі за № 421 (а.с. 17).

Таким чином, відповідач ОСОБА_3 використав свої власні кошти на придбання квартири АДРЕСА_1, які отримав від реалізації свого спадкового майна.

Оскільки саме позивач звертається до суду з вимогою про поділ майна і просить суд врахувати при розподілі майна подружжя, що квартира придбана за спільні кошти тому на стороні позивача лежить процесуальний обов'язок довести джерело і час внесення паєвих коштів на придбання спірної квартири ним.

Посилання представника позивача на те, що його довіритель ОСОБА_5 вкладала кошти у сімейний бюджет і за спільні кошти придбали спірну квартиру не є свідченням того, що внаслідок цього квартира стала спільною власністю подружжя, оскільки визначальним при вирішенні даного спору є встановлення джерела надходження коштів на час придбання майна.

Разом з тим, позивач ОСОБА_5 не надала суду доказів на підставі яких вона має право спільної сумісної власності на 1/2 спірної кварти АДРЕСА_1.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторонни довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").

В силу ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

У силу ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, серед іншого, вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про відмову в задоволені позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 6, 7, 10, 15, 57, 60, 208, 209, 212, 213, 214, 215, 218 ЦПК України та на підставі ст. ст. 57, 60, 61, 69, 70, 71 СК України, п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції", суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання права власності на половину квартири, відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд протягом 10 днів з дня його проголошення . Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст рішення виготовлено 14 березня 2014 року.

СУДДЯ Л.К. ЛЕОНТЮК