Ухвала суду № 37684703, 13.03.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"13" березня 2014 р. м. Київ К/800/37985/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Черпака Ю.К. (судді-доповідача), Головчук С.В., Ліпського Д.В.,розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про зобов'язання вчинити дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2013 року,

встановив:

У березні 2013 року ОСОБА_4 пред'явив позов про визнання протиправним і скасування рішення Державної міграційної служби України від 6 лютого 2013 року № 27-13 про відмову у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позов обґрунтував тим, що рішення відповідача від 6 лютого 2013 року № 27-13 є необґрунтованим і таким, що прийнято без належної оцінки фактів переслідування релігійної організації «Хізбут-Тахрір», до неофіційних членів якої він належав.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2013 року, залишеною без зміни ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2013 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення та направити справу на новий судовий розгляд. Скаргу обґрунтовує доводами, аналогічними викладеним у позовній заяві.

В запереченні на касаційну скаргу Державна міграційна служба України просить залишити судові рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 народився у місті Коканд (Узбекистан) ІНФОРМАЦІЯ_1 року, за національністю - узбек, одружений, за віросповіданням - мусульманин. На територію України прибув 26 серпня 2012 року легально з Російської Федерації.

2 жовтня 2012 року позивач звернувся із належним чином оформленою заявою - анкетою до Державної міграційної служби України про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Причиною звернення за захистом в Україні, позивач зазначив побоювання стати жертвою переслідування на політичному підґрунті, оскільки в 1993 році входив до релігійної організації «Хізбут-Тахрір», яка визнана незаконною.

Повідомленням Державної міграційної служби України від 18 лютого 2013 року № 12 громадянину Узбекистану ОСОБА_4 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, на підставі рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 6 лютого 2013 року № 27-13.

Згідно з письмовими висновками щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, покладеними в основу оскарженого рішення Державної міграційної служби України від 6 лютого 2013 року № 27-13, з 2001 по 2012 рік ОСОБА_4 проживав у місті Нижньовартовск Російської Федерації, де спробував отримати статус громадянина Російської Федерації, при цьому, своїм правом звернення за захистом до компетентних органів цієї країни щодо набуття статусу біженця він знехтував. Твердження заявника про побоювання стати жертвою переслідувать ґрунтуються лише на суб'єктивному баченні речей, доказів переслідування або побоювання переслідування з боку Уряду Узбекистану або інших осіб заявником не надано. Задокументовані докази наявності переслідувань у країні громадянської належності у заявника відсутні.

Відповідно до пунктів 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За приписами частини п'ятої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, чинній на момент звернення із заявою про визнання біженцем) особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною сьомою статті 7 цього Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» (16 грудня 1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює певне твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Всупереч наведеним нормам, інформація про переслідування, яка була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.

З матеріалів справи вбачається, що позивач прибув до України 26 серпня 2012 року з Російської Федерації легально. Як повідомив позивач, в Російській Федерації, що є третьою безпечною країною у розумінні норм Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», він перебував приблизно 11 років, однак в органи міграційної служби з метою отримання статусу біженця даної країни він не звертався.

Відповідно до абзацу 6 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Судами встановлено, що Російська Федерація підпадає під визначення третьої безпечної країни, оскільки: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання); дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховного Совєта Російської Федерації від 13 листопада 1992 року № 3870-1 «Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» Конвенцію про статус біженців» Конвенцію Про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано законодавства Російської Федерації); має національне законодавство у сфері притулку та біженців, а її уповноважені державні органи визначають статус біженця та надають притулок згідно із Федеральним Законом Російської Федерації від 19 лютого 1993 року № 4528-1 «Про біженців» яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що оскільки позивач прибув до України з третьої безпечної країни, рішення про відмову у наданні статусу біженця Державної міграційної служби України відповідає приписам національного законодавства, зокрема, абзацу 6 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та вимогам міжнародних правових норм.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно встановили обставини справи, дали їм належну юридичну оцінку, правильно застосували норми матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для скасування або зміни прийнятих ними рішень.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2013 року - без зміни.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

Судді:Черпак Ю.К. Головчук С.В. Ліпський Д.В.