Постанова № 37582498, 11.03.2014, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" березня 2014 року Справа № 917/1892/13

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Могилєвкін Ю.О.,суддя Потапенко В.І.,суддя Плужник О.В.

при секретарі Євтушенкові В.В.

за участю представників сторін:

позивача - Литовці А.М., довіреність № 01-14/67 від 07.02.2014 р.

відповідача -Сундалової М.В., Зорівчак Н.В., довіреність № 02/1105 від 06.02.2014 р.

третьої особи -Загребельного О.М., довіреність № 01-01-10/276 від 07.02.2014 р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. № 164 П/3) на рішення господарського суду Полтавської області від 05 грудня 2013 року у справі № 917/1892/13

за позовом Лубенської районної державної адміністрації, м. Лубни Полтавської області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Відділ Держземагенства у Лубенському районі Полтавської області, м. Лубни Полтавської області

до Полтавського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, м. Полтава

про визнання незаконним та скасування рішення

ВСТАНОВИЛА:

Лубенська районна державна адміністрація звернулась до господарського суду Полтавської області з позовом до Полтавського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про визнання недійсним та скасування рішення адміністративної колегії Полтавського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України № 02/80-рш по справі № 02-03-50/46-2013/17-2013 від 30 липня 2013 року.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 05 грудня 2013 року у справі № 917/1892/13 (суддя Бунякіна Г.І.) позов задоволено.

Визнано недійсним рішення адміністративної колегії Полтавського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України № 02/80-рш по справі № 02-03-50/46-2013/17-2013 від 30 липня 2013 року.

З відповідача на користь позивача стягнуто 1147 грн. витрат по сплаті судового збору.

Відповідач із вказаним рішенням господарського суду першої інстанції не погодився та подав на нього до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права, просить це рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається зокрема на безпідставність висновку господарського суду першої інстанції, що земельні ділянки невитребуваних земельних часток (паїв) є приватною, а не державною власністю, а тому відповідні державні адміністрації чи органи місцевого самоврядування можуть надавати їх в оренду без проведення земельних торгів, яке передбачене ч. 2 статті 124 Земельного кодексу України для випадків надання в оренду земельних ділянок державної та комунальної власності.

При цьому відповідач зазначає, що заяви щодо надання в оренду зазначених земельних ділянок розглядались Комісією по розгляду заяв про надання та вилучення земельних ділянок із земель саме державної власності. Відповідно до ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами 2, 3 статті 134 цього Кодексу.

Зважаючи на цю норму, на думку відповідача, Земельним Кодексом України встановлено обов'язковість проведення земельних торгів при передачі в оренду земельних ділянок державної власності та встановлено вичерпний перелік випадків, коли такі торги не проводяться, а дії позивача з передачі в оренду спірних земельних ділянок державної власності без проведення земельних торгів було правильно кваліфіковано відповідачем в оспорюваному рішенні як порушення, передбачене п. 3 статті 50 та ч. 1 ст. 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у вигляді антиконкурентних дій органів влади, що можуть призвести до недопущення конкуренції.

Також відповідач посилається на безпідставність висновку господарського суду першої інстанції про правомірність застосування позивачем різних ставок орендної плати у визначених законом межах за земельні ділянки однакового цільового призначення та щодо недоведеності відповідачем в оспорюваному рішенні № 02/80-рш по справі № 02-03-50/46-2013/17-2013 від 30 липня 2013 року, яким чином визначення розміру орендної плати за земельні ділянки за згодою сторін призвело або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Вказує зокрема на те, що встановлення позивачем різних відсоткових ставок орендної плати за земельні ділянки однакового цільового призначення суб'єктам господарювання, що діють на одному ринку є порушенням антимонопольного законодавства, яке передбачене абз. 8 ч. 2 ст. 15, п. 3 ст. 50 Зокону України «Про захист економічної конкуренції» у вигляді антиконкурентних дій органу влади, внаслідок яких окремим суб'єктам господарювання створюються несприятливі умови діяльності порівняно з конкурентами, що може призвести до спотворення конкуренції на ринку, оскільки Земельний кодекс України, Закон України «Про оренду землі» не передбачають застосування органами виконавчої влади різних умов щодо суб'єктів господарювання залежно від місця розташування ділянок, їх конфігурації, якісної та кількісної характеристики грунтів, які впливають на економічну ефективність господарювання при наданні в оренду земельної ділянки.

Таке застосування орендних ставок, на думку відповідача, призводить до нерівності (дискримінації) суб'єктів господарювання, оскільки ті суб'єкти, що діють на ринку сільгосппродукції і яким було встановлено орендну плату за використання земель у більшому розмірі, знаходяться у несприятливих умовах порівняно з конкурентами, для яких при здійсненні того ж виду діяльності встановлено орендну плату в меншому розмірі.Тобто певні суб'єкти господарювання можуть здобувати переваги над іншими не завдяки власним досягненням (тобто конкуренції), а завдяки дії зовнішніх факторів- діям органів державної влади.

Представники відповідача в судовому засіданні підтримують апеляційну скаргу.

Представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні проти її задоволення заперечує, просить оскаржуване рішення залишити без змін.

Представник третьої особи в судовому засіданні проти її задоволення заперечує, просить оскаржуване рішення залишити без змін.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вислухавши пояснення представників сторін та третьої особи, перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.07.2013 року адміністративною колегією Полтавського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України прийнято рішення № 02/80-рш "Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції".

Вказаним рішенням було постановлено:

1) визнати дії Лубенської районної державної адміністрації, що полягають у наданні в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності без проведення земельних торгів, порушенням, передбаченим пунктом 3 статті 50 та частиною першою статті 15 Закону України "Про захист економічної конкуренції", як антиконкурентні дії органів влади, що можуть призвести до недопущення конкуренції;

2) визнати дії Лубенської районної державної адміністрації, що полягають у встановленні різних відсоткових ставок орендної плати на земельні ділянки однакового цільового призначення суб'єктам господарювання, що діють на одному ринку, тобто є конкурентами, порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим абзацом восьмим частини другої статті 15, пунктом 3 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді антиконкурентних дій органу влади, внаслідок яких окремим суб'єктам господарювання створюються несприятливі умови діяльності порівняно з конкурентами, що може призвести до спотворення конкуренції на ринку.

Позивач просив суд визнати вказане рішення недійсним як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального і процесуального права та невідповідністю викладених в ньому висновків, фактичним обставинам справи.

В обґрунтування позовних вимог посилається зокрема на те, що спірні земельні ділянки невитребуваних паїв не є державною чи комунальною власністю, а тому на них не розповсюджуються вимоги ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів для передачі в оренду земельних ділянок державної чи комунальної власності .

Крім цього позивач зазначає, що оскільки спірні ділянки є землями приватної власності, розмір орендної плати щодо них узгоджується сторонами в договорі оренди.

Господарський суд Полтавської області в обґрунтування свого висновку про задоволення позову посилався зокрема на те, що невитребувані земельні ділянки є приватною власністю власників земельних часток (паїв), а не державною власністю, відповідні районні державні адміністрації чи органи місцевого самоврядування можуть надавати їх в оренду у відповідності до вимог статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток паїв» без проведення земельних торгів.

Також господарський суд першої інстанції зазначив, що застосування Лубенською райдержадміністрацією різних ставок орендної плати за земельні ділянки сільськогосподарського призначення є правомірним, оскільки ці ставки встановлені в межах розмірів, передбачених статтею 288 Податкового кодексу України.

При цьому господарський суд першої інстанції зазначив також, що матеріалами справи не підтверджено, що суб'єкти господарювання, заяви яких розглядались на засіданні Комісії по розгляду заяв про надання земельних ділянок із земель державної власності Лубенською РДА, претендували на ідентичні земельні ділянки, а тому висновок відповідача про конкуренцію між ними зроблений без достатніх підстав.

Крім цього господарський суд першої інстанції зазначив, що в оспорюваному рішенні відповідачем не обґрунтовується, яким чином визначення розміру орендної плати за користування земельними ділянками за згодою сторін призвело або могло призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в їх сукупності, колегія суддів не погоджується із вказаними висновками господарського суду першої інстанції, виходячи з наступних підстав.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Відповідно до статті 23 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" діяльність щодо виявлення, запобігання та припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі законодавства про захист від недобросовісної конкуренції, проводиться Антимонопольним комітетом України, його органами та посадовими особами з додержанням процесуальних засад, визначених законодавчими актами України про захист економічної конкуренції. Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції повинен забезпечувати дотримання прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб і держави.

Відповідно до статті 48 Закону України «Про захист економічної конкуренції» за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Статтею 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» передбачено, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Статтею 59 Закону України «Про захист економічної конкуренції» передбачено, що підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є:

неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи;

недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими;

невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи;

порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Порушення або неправильне застосування норм процессуального права може бути підставою для зміни, скасування чи визнання недійсним рішення тільки за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Частиною 1 статті 15 та пунктом 3 статті 50 Закону України «По захист економічної конкуренції» передбачено порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю.

Абзацем 8 частини 2 статті 15 та пунктом 3 статі 1 статті 15 та пунктом 3 статті 50 Закону України «По захист економічної конкуренції» передбачено порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, якими є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Відповідач в оспорюваному рішенні № 02/80-рш по справі № 02-03-50/46-2013/17-2013 від 30 липня 2013 року правомірно кваліфікував дії Лубенської державної адміністрації, що полягають у наданні в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення невитребуваних земельних часток (паїв) без проведення земельних торгів, як порушення, передбачене пунктом 3 статті 50 та частиною першою статті 15 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді антиконкурентних дій органів влади, що можуть призвести до недопущення конкуренції.

При цьому відповідач правильно послався, що вказані земельні ділянки є державною власністю, у зв'язку з чим, відповідно до ч. 2 статті 124 Земельного кодексу України можуть передаватись в оренду лише за результатами проведення земельних торгів.

Також в зазначеному рішенні відповідачем правильно кваліфіковані дії Лубенської районної державної адміністрації, що полягають у встановленні різних відсоткових ставок орендної плати за вказані земельні ділянки однакового цільового призначення суб'єктам господарювання, що діють на одному ринку, тобто є конкурентами, як порушення, передбачене абзацом восьмим частини другої статті 15, пунктом 3 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді антиконкурентних дій органу влади, внаслідок яких окремим суб'єктам господарювання створюються несприятливі умови діяльності порівняно з конкурентами, що може призвести до спотворення конкуренції на ринку.

Так, відповідно до статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевисоті) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв), нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме місцезнаходження.

Відповідно до ст.ст. 17, 22 Земельного кодексу України, ч. 4 ст. 4 ЗУ «Про оренду землі», ст. п. 7 ст.13, п. 2 ст. 21 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» серед повноважень райдержадміністрацій передбачено передачу у користування земельних ділянок саме державної власності. Передачу земельних ділянок приватної власності до повноважень райдержадміністрацій чинним законодавством не віднесено.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами 2, 3 статті 134 цього Кодексу.

Тобто Земельним Кодексом України встановлено обов'язковість проведення земельних торгів при передачі в оренду земельних ділянок державної власності та встановлено вичерпний перелік випадків, коли такі торги не проводяться.До таких випадків не віднесено передачу в оренду земельних ділянок невитребуваних земельних часток (паїв).

Частиною 1 статті 84 Земельного кодексу України передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до п. "г " ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки зокрема на підставі виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено право осіб одержати свою земельну частку (пай) в натурі (на місцевості) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

Паювання спірних земельних ділянок проводилось на підставі Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям».

Відповідно до положень зазначеного Указу паювання земель державної власності здійснювалось шляхом перетворення радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств в колективні сільськогосподарські підприємства з передачею останнім вказаних земель в колективну власність з визначенням розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена такого колективного сільськогосподарського підприємства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).

При цьому згідно з цим Указом, право на земельну частку (пай) членів колективних сільськогосподарських підприємств посвідчується сертифікатами, а право колективної власності підприємства посвідчується відповідним державним актом на право колективної власності, до якого додається список цих сертифікатів.

Так, з матеріалів справи вбачається, що в результаті паювання спірних земельних ділянок відповідно до зазначеного Указу Президента України вони були передані у колективну власність сільськогосподарському підприємству «Червона зірка», с. Шершенівка Лубенського району Полтавської області, що підтверджується наявним у матеріалах справи державним актом на право колективної власності на землю.серії ПЛ-20 (т. 2 а.с. 247-249).

Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців сільськогосподарське підприємство «Червона зірка» було припинено, без правонаступників, про що 11.10.2005 р. внесено запис до цього реєстру, а тому право цієї особи на спірні земельні ділянки припинилось і не перейшло до інших осіб.

Порядок виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності регулюється Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

Вказаним Законом передбачено процедуру виділення земельних ділянок в натурі власникам паїв, яка передбачає подання останніми відповідної заяви, розроблення на їх замовлення документації (проекту землеустрою, технічної документації) та оформлення їм державного акту на право власності на земельну ділянку.

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформляється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Статтею 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачені документи, які є підставою для державної реєстрації прав, серед яких -державний акт на право власності на земельну ділянку.

Пунктом 17 розділу Х (Перехідних положень) Земельного кодексу України передбачено, що сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної чаткви (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Отже, з вищенаведених норм вбачається, що спірні земельні ділянки не- витребуваних земельних часток (паїв) до отримання власниками цих паїв державних актів на право власності в порядку виділення цих ділянок в натурі та проведення на підставі цих актів державної реєстрації права власності, ще не перейшли з державної у приватну власність громадян (власників паїв).

Також ці ділянки не знаходяться у власності інших осіб, оскільки як було наведено вище, колективне сільськогосподарське підприємство, якому ці ділянки були передані у колективну власність припинено без правонаступництва з 11.10.2005 р.

Відповідно до ч. 1 статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Зважаючи на це, Лубенська райдержадміністрація при передачі спірних земельних ділянок державної власності в оренду, відповідно до вимог ч. 2 статті 124 Земельного кодексу України повинна була проводити земельні торги.

Статтею 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» передбачено, що економічна конкуренція (конкуренція) це змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Отже, як правильно зазначено відповідачем в оспорюваному рішенні, при передачі позивачем як повноважним державним органом в оренду земельних ділянок державної власності без проведення передбачених чинним законодавством торгів, тобто неконкурентним способом, конкуренція є спотвореною.

При цьому колегія суддів зазначає, що передача позивачем як уповноваженим державним органом спірних земельних ділянок в оренду без проведення такого конкурентного способу передачі як торги, є порушенням наведених норм конкурентного законодаства навіть в разі дотримання цим органом при такій передачі інших норм чинного законодавства.

Також колегія суддів зазначає, що господарський суд 1-ї інстанції свій висновок щодо того, що спірні земельні ділянки є приватною власністю не обґрунтував жодною нормою чинного законодавства.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про захист економічної конкуренції» органи влади зобов'язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій (бездіяльності), які можуть мати вплив на конкуренцію.

Як зазначалось вище, абзацем 8 частини 2 статті 15 та пунктом 3 статі 1 статті 15 та пунктом 3 статті 50 Закону України «По захист економічної конкуренції» передбачено порушення законодавства про захист економічної конкуренції як антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, якими є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Відповідачем в оспорюваному рішенні правильно зазначено, що встановлення Лубенською райдержадміністрацією різних відсоткових ставок орендної плати за земельні ділянки однакового цільового призначення суб'єктам господарювання, що діють на одному ринку, є порушенням антимонопольного законодавства, оскільки Земельний кодекс України, Закон України «Про оренду землі» не передбачають застосування органами виконавчої влади різних умов щодо суб'єктів господарювання залежно від місця розташування ділянок, їх конфігурації, якісної та кількісної характеристики грунтів, які впливають на економічну ефективність господарювання при наданні в оренду земельної ділянки.

Таке застосування призводить до нерівності (дискримінації) суб'єктів господарювання, оскільки ті суб'єкти, що діють на ринку сільгосппродукції і яким було встановлено орендну плату за використання земель у більшому розмірі, знаходяться у несприятливих умовах порівняно з конкурентами, для яких при здійсненні того ж виду діяльності встановлено орендну плату в меншому розмірі.Тобто певні суб'єкти господарювання можуть здобувати переваги над іншими не завдяки власним досягненням (тобто конкуренції), а завдяки дії зовнішніх факторів- діям органів державної влади.

Зазначеним спростовуються доводи господарського суду першої інстанції, що в оспорюваному рішенні відповідачем не обґрунтовується, яким чином визначення розміру орендної плати за користування земельними ділянками за згодою сторін призвело або могло призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Господарський суд першої інстанції безпідставно послався на те, що матеріалами справи не підтверджено, що суб'єкти господарювання, заяви яких розглядались на засіданні Комісії по розгляду заяв про надання земельних ділянок із земель державної власності Лубенської РДА, претендували на ідентичні земельні ділянки, а тому висновок відповідача про конкуренцію між ними зроблений без достатніх підстав.

Так, з оспорюваного рішення відповідача вбачається, що позивачем розглядались заяви суб'єктів господарювання, які знаходились в оренді ТОВ «Посулля» та СФГ «Род».

Зважаючи на наведене, оспорюване рішення адміністративної колегії Полтавського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України № 02/80-рш по справі № 02-03-50/46-2013/17-2013 від 30 липня 2013 року прийнято з дотриманням вимог чинного законодавства, у зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог про визнання його недійсним відсутні

Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення господарського суду Полтавської області від 05 грудня 2013 року у справі № 917/1892/13 про задоволення позову прийнято з порушенням норм матеріального права, у зв'язку з чим підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Зважаючи на наведене та керуючись статтями 33, 43, 99, 101, п. 2 статті 103, п. 4 ч. 1 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу відповідача задовольнити.

Рішення господарського суду Полтавської області від 05 грудня 2013 року у справі № 917/1892/13 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Постанову складено в повному обсязі 11.03.2014 р.

Головуючий суддя Могилєвкін Ю.О.

Суддя Потапенко В.І.

Суддя Плужник О.В.