Ухвала суду № 37579819, 12.03.2014, Апеляційний суд Закарпатської області

У Х В А Л А

Іменем України

12 березня 2014 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі:

головуючого - Ігнатюк Б.Ю.

суддів - Куштана Б.П., Панько В.Ф.

при секретарі - Голінко А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгород справу за апеляційною скаргою ПАТ КБ «Приватбанк» на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 28 жовтня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ «Приватбанк», філії Закарпатське регіональне управління про визнання договору поруки припиненим,-

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» /надалі - банк/ про визнання припиненим з 26 липня 2008 року договору поруки.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 27 грудня 2007 р. між ОСОБА_2 та банком було укладено кредитний договір, по якому останній отримав кредит в сумі 170 тис. грн. з сплатою 15% річних.

В день укладення кредитного договору також було укладено договір поруки між банком та ОСОБА_1, по якому остання поручилась за виконання ОСОБА_2 зобов'язань по кредитному договору.

Після звернення банку до суду з позовом про звернення стягнення на майно в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором позивачці стало відомо про те, що відповідач двічі збільшував відсоткову ставку за кредитним договором внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності позивачки як поручителя. При цьому банк не повідомив її про збільшення відсоткової ставки та не отримав згоду останньої на вчинення таких дій. У зв'язку з наведеним просила визнати припиненим з 26 липня 2008 року договір поруки, укладений 26 грудня 2007 року між ОСОБА_1 і ЗАТ КБ «Приватбанк» та стягнути з відповідача на її користь судові витрати.

Рішенням суду першої інстанції вищевказаний позов задоволено в повному обсязі.

З цим рішенням банк не погодився і порушив питання про його скасування та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована невідповідністю висновків суду обставинам справи та порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В судовому засіданні представник апелянта скаргу з наведених підстав підтримав.

Представник позивача вважав, що підстав для задоволення скарги немає.

Заслухавши осіб, які приймали участь в розгляді справи та дослідивши матеріали справи колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач двічі збільшував відсоткову ставку кредитного договору; поручитель ОСОБА_1 про зазначене повідомлена належним чином не була внаслідок цього збільшився обсяг відповідальності останньої і тому договір поруки слід визнати припиненим з 26 липня 2008 року, тобто з моменту першого підвищення процентної ставки по кредитному договору; зазначена позиція викладена в постанові Верховного суду України від 26 вересня 2012 року; відповідно до ст. 88 ЦПК України стягнуто на користь позивача судові витрати та відповідно до розрахунку вартості надання послуг правової допомоги стягнуто витрати на надання останньої.

Доводи апелянта зводяться до твердження того, що «суд помилково дійшов висновку про те, що за змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України в зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя не дає підстав, покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком; суд помилково вважав, що збільшення відсоткової ставки є збільшення обсягу відповідальності поручителя; обсяг відповідальності, передбачений пунктами договору залишився незмінним; зміна основного зобов'язання не здійснювалася, а відтак застосування ч.1 ст. 559 ЦК України є незаконним»; позивачем не надано підтвердження кількості часу, який було витрачено на надання правової допомоги; не пред'явлено розрахунок відповідно до вимог Постанови КМУ «Про граничні розміри компенсацій витрат, пов'язаних з розглядом цивільних і адміністративних справ»; взагалі не обґрунтовано такі вимоги, а лише їх заявлено; сума в розмірі 3 тис. грн. за надання правової допомоги є занадто завищеною позивачем.

Ці доводи не можуть бути прийняті до уваги.

Як вбачається з матеріалів справи, 26 грудня 2007 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», було укладено кредитний договір № МКН7GІ0000002685, відповідно до якого ОСОБА_2 отримав кредит в розмірі 170000,00 грн. зі сплатою 15,00 процентів річних.

В забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 було укладено договір поруки від 26.12.2007 року, відповідно до п.16 якого поручитель поручився за повернення отриманого боржником кредиту з сплатою 15% за місяць. Умови про збільшення відсоткової ставки за користування кредитом позичальником без згоди поручителя цей договір не містить.

З розрахунку наданого позивачем вбачається, що відповідач двічі збільшував відсоткову ставку за кредитним договором від 26 грудня 2007 року, а саме - з 26 липня 2008 року - до 25,08% річних, з 01 лютого 2009 року - до 30% річних (а.с.14). Це не заперечуються і відповідачем. Тому суд констатує, що таке підвищення відсоткової ставки мало місце.

Відповідно до ч.1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Згідно ч.2 ст. 214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені в рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

А тому при вирішенні даного спору слід брати правову позицію, яка висловлена в постанові Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року по справі № 6-97 цс13:

«За змістом частини першої статті 559 Цивільного кодексу України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів, відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами, установлення /збільшення розміру/ неустойки, встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником зобов'язань перед банком і тягне припинення поруки».

Така ж позиція ВСУ України висловлена і по справі № 6-172 цс/12.

На підставі наведеного колегія суддів констатує, що рішення суду першої інстанції в частині основної позовної вимоги є таким, що відповідає діючому законодавству.

Щодо посилання апелянта на те, що позивачем не надано підтвердження кількості часу, який було витрачено на надання правової допомоги, не пред'явлення розрахунку відповідно до вимог Постанови КМУ 2006 р. «Про граничні розміри компенсацій витрат, пов'язаних з розглядом цивільних і адміністративних справ» та взагалі не обґрунтування таких вимог, а лише їх заявлення, а також на те, що сума в розмірі 3 тис. грн. за надання правової допомоги є занадто завищеною позивачем, то слід зазначити наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах", який діє з 2012 р., визначено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Згідно статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" установлено у 2013 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 01 січня на рівні 1147,00 грн., відповідно розмір компенсації витрат на правову допомогу не повинен перевищувати 458,80 грн. за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно розрахунку вартості правової допомоги, який являється Додатком №1 до договору про надання правової допомоги №04/с від 8.02.2013 року, встановлено, що вартість такої допомоги становить 3 тис. грн. за 7,5 год., при розрахунку 400 грн./год., тобто вартість правової допомоги не перевищує встановлену Законом граничну суму таких витрат. Зазначені витрати були сплачені позивачкою, про що свідчить квитанція до прибуткового касового ордеру №3 від 09 лютого 2013 року (а.с. 22).

Саме такий розрахунок є належним доказом цієї обставини і саме ним доведено розмір витрат на правову допомогу позивачки, яка надавалась адвокатом. Натомість, всупереч ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України, апелянтом не надано жодного доказу на підтвердження свого доводу щодо завищення зазначених витрат.

Тому і в цій частині рішення суду першої інстанції відповідає вимогам законодавства.

На підставі зазначеного колегія суддів констатує, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи та вирішив спір у відповідності з чинним законодавством.

Рішення суду є законним та обґрунтованим, підстав для його зміни чи скасування немає.

З врахуванням наведеного та керуючись ст.ст.307, 308, 316 ЦПК України, судова колегія,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» відхилити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 28 жовтня 2013 року по даній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді :