Ухвала суду № 37523925, 03.02.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 лютого 2014 року м. Київ К/9991/73119/12

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Нечитайло О.М.Судді:Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.,розглянувши у попередньому судовому засіданнікасаційну скаргу Дергачівської міжрайонної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Харківській області

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 03.07.2012 р.

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 31.10.2012 р.

у справі №2а-5215/12/2070

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ком-Фор»

до Дергачівської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області Державної податкової служби

про скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ком-Фор» (далі - позивач) звернулося до суду з позовом до Дергачівської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області Державної податкової служби (далі - відповідач) про скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 03.07.2012 р., залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 31.10.2012 р., позовні вимоги задоволено: скасовано податкові повідомлення-рішення від 18.04.2012 р. №0000112223 та №0000122223.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача до суду касаційної інстанції не надіслав.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.

Працівниками податкового органу проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2010 р. по 31.12.2011 р., валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2010 р. по 31.12.2011 р., про що складено акт від 03.04.2012 р. №42/22-204/33337750, яким встановлено порушення позивачем п.198.1, п.198.3 ст.198 Податкового кодексу України та п.п.153.2.1, п.п.153.2.3 п.153.2 ст.153 Податкового кодексу України.

За результатами проведеної перевірки податковим органом прийнято податкові повідомлення рішення від 18.04.2012 р. №0000112223, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 186 166,50 грн., з яких 124 111,00 грн. за основним платежем та 62 055,50 грн. штрафних (фінансових) санкцій та №0000122223, яким визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток підприємств у розмірі 163 337,00 грн.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

За висновками акту перевірки, позивачем не надано документів, які б підтверджували правомірність віднесення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених за проведення робіт з реконструкції орендованих виробничих приміщень.

Крім того, на думку податкового органу, позивач безпідставно реалізував імпортовані меблі контрагентам, які не є платниками податку на прибуток, за договірними цінами, меншими від звичайних цін, у зв'язку з чим занизив податкові зобов'язання з податку на прибуток.

Суди попередніх інстанцій задовольняючи позовні вимоги обґрунтовано не погодилися з такими доводами відповідача.

Що стосується доводів податкового органу про заниження позивачем податкових зобов'язань з податку на прибуток, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками попередніх судових інстанцій про їх неправомірність та вважає за необхідне зазначити наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач імпортував меблі і реалізував їх на внутрішньому ринку України за договірними цінами, з яких визначав базу оподаткування.

Оскільки приписиПодаткового кодексу України щодо даних правовідносин не набрали чинності, у випадках, визначених Податковим кодексом України, згідно п. 8 підрозділу 10 «Інші перехідні положення» застосовується положення п.1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Підпунктом 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п.п. 1.20.8 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладає на податковий орган у порядку, встановленому законом.

Порядок визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) регламентований п. 1.20.2 п.1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в межах якого податковий орган зобов'язаний діяти при визначенні рівня звичайних цін.

Так, вказаною нормою передбачено, що для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що при визначенні рівня звичайних цін, податковий орган діяв не у межах наведеної норми законодавства, оскільки не використовував інформацію про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах.

Позиція ж податкової інспекції про те, що митна вартість товару є його звичайною ціною є такою, що не ґрунтується на приписах законодавства, жодною нормою якого не передбачено, що митна вартість товару, яка визначається для товарів, що ввозяться на митну територію України, є звичайною ціною для такого товару, який реалізується на території України.

За таких обставин, не може вважатися доведеним той факт, що ціна товарів, реалізованих позивачем на митній території України, є нижчою за звичайні ціни.

А тому, виходячи із положень п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», необхідно вважати, що така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

З огляду на викладене, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про необґрунтованість прийнятого податковим органом податкового повідомлення-рішення від 18.04.2012 р. №№0000122223.

Що стосується правомірності формування позивачем складу податкового кредиту колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем (орендар) використовуються виробничі та складські приміщення, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору оренди цілісного майнового комплексу 01.04.2009 р. №35, укладеного з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (орендодавець).

Пунктом 4.2.1. вказаного договору, передбачено право орендаря з письмового дозволу орендодавця здійснювати реконструкцію та поліпшення об'єкту оренди.

Між позивачем (замовник) та ПП «НВФ Будметалпроект» (підрядник) було укладено договір від 06.04.2011 р., згідно якого підрядник зобов'язувався виготовити проектно-кошторисну документацію на реконструкцію виробничого приміщення цеху позивача та виконати відповідно до неї монтажно-будівельні роботи.

Суми податку на додану вартість, що були сплачені позивачем за період квітень-серпень, листопад-грудень 2011 року у складі вартості виконаних робіт за податковими накладними, отриманими від ПП «НВФ Будметалпроект» були включені підприємством до податкового кредиту.

Відповідно до п.п.14.1.181 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Пунктом 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України передбачено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України передбачено, що господарська діяльність визначається як діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у складі цілісного майнового комплексу орендаря позивач орендує цех з виготовлення м'яких меблів та побутового текстилю, де безпосередньо розміщено виробничі потужності (устаткування, обладнання, механізми) підприємства. Основним видом діяльності позивача за КВЕД є виробництво матраців, тобто цільове призначення будівлі не змінено, що також в свою чергу свідчить про використання даних об'єктів у господарській діяльності підприємства.

Як вбачається з матеріалів справи, роботи з реконструкції приміщення цеху по його розширенню проводяться на підприємстві з метою подальшого використання його в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності за основним видом діяльності - виробництво матраців, їх подальшої реалізації, та отримання доходу.

Пункт 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України надає платнику податку право на нарахування податкового кредиту незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватись в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Отже, обов'язковою умовою, з якою закон пов'язує право платника на включення сплачених у складі вартості придбаних (побудованих, споруджених) основних фондів (основних засобів), у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи) сум податку на додану вартість до податкового кредиту, є сам факт придбання (будівництва, спорудження, створення), та використання цих основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи) у господарській діяльності такого платника податків.

Будь-яких інших умов, ніж зазначені у ст. 198 Податкового кодексу України щодо виникнення права на податковий кредит податкове законодавство не передбачає, і не пов'язує формування податкового кредиту із наявністю певних дозволів.

З огляду на що, посилання податкового органу на відсутність у позивача спеціального дозволу на проведення будівельно-монтажних робіт по реконструкції цеху, що свідчить про самочинне будівництво, обґрунтовано не взято до уваги судами попередніх інстанцій.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог, чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п.201.11 ст.201 цього Кодексу).

Судами попередніх інстанцій обґрунтовано встановлено, що позивачем податковий кредит сформований у відповідності з зазначеними положеннями Податкового кодексу України, підтверджений відповідними податковими накладними, що виписані контрагентом зареєстрованим платниками податку на додану вартість, з огляду на що, наявні підстави для скасування спірного податкового повідомлення-рішення від 18.04.2012 р. №0000112223.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов'язання, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію судів попередніх інстанцій.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Дергачівської міжрайонної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Харківській області залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 03.07.2012 р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 31.10.2012 р. у справі №2а-5215/12/2070 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. Судді:Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.