Ухвала суду № 37508776, 27.02.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 лютого 2014 року м. Київ К/800/23522/13

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя-доповідач Кочан В.М., судді Пасічник С.С. , Ситников О.Ф. , розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2013р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 02.04.2013р. у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

У січні 2013 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, з вимогами про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2013р., залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 02.04.2013р., в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, з посиланням на порушення норм матеріального і процесуального права, допущених судами, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про відхилення касаційної скарги з урахуванням наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 14.05.2012р. громадянка Узбекистану ОСОБА_2 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області з заявою, в якій просила визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, оскільки в країні її громадянської приналежності їй загрожує небезпека.

За результатами співбесіди з позивачем 01.06.2012р. Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 01.06.2012 року №138-о прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заява громадянки Узбекистану ОСОБА_2 є очевидно необґрунтованою та не містить умов, передбачених п.п. 1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Не погодившись з вказаним рішенням органу міграційної служби, позивач подала скаргу до Державної міграційної служби України.

Рішенням Державної міграційної служби України від від 17.09.2012р. № 118-12 відхилено скаргу ОСОБА_2 на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.п. 1, 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За приписами ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в п.п. 1 чи 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною 7 ст. 7 цього Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» (16.12.1998р.) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює певне твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Як встановлено судами, з протоколу співбесіди з позивачем вбачається, що Батьківщину вона покинула легально, в Узбекистані у неї відсутні будь-які особисті проблеми, які були б пов'язані з її національною та релігійною приналежністю, політичними поглядами, до жодної із соціальних груп вона не належить, потреби у міжнародному захисті не потребує, щодо неї проявів насилля чи дискримінації на Батьківщині ніколи не було.

Серед труднощів, які виникали у позивача в Узбекистані - країні її громадянської належності, це отримання громадянства Узбекистану її чоловіком. Участі у бойових діях чи в організації останніх ні позивач, ні члени її родини не брали; позивач ніколи не була причетною до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з її національністю, релігійною приналежністю та політичними переконаннями; правоохоронними органами ні позивач, ні її родичі не затримувались. В ході співбесіди позивач спростувала наявність переслідування відносно себе та членів родини.

Крім того, судами зазначено, що позивач виїхала з країни постійного проживання 17.05.2011р., а з заявою до органу міграційної служби вона звернулась лише 14.05.2012 р.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується із висновками суддів попередніх інстанцій, що аналіз матеріалів по країні походження позивача в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, не дає підстав вважати, що вона прибула в Україну саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності та не дає підстав кваліфікувати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо правомірності рішення відповідача про відхилення скарги ОСОБА_2 на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Відповідно до ч. 3 ст. 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно встановили обставини справи, дали їм належну юридичну оцінку, правильно застосували норми матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для скасування або зміни прийнятих ними рішень.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2013р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 02.04.2013р. залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтями 235-237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач Кочан В.М.

судді

Пасічник С.С.

Ситников О.Ф.