Рішення № 37491712, 27.02.2014, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 439/554/13 Головуючий у 1 інстанції: Петейчук Б.М.

Провадження № 22-ц/783/1525/14 Доповідач в 2-й інстанції: Тропак О. В.

Категорія: 20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого: Тропак О.В.,

суддів: Приколоти Т.І., Федоришина А.В.,

за участю секретаря: Іванової О.О.,

з участю: прокурора Майорчака В.М.,

представника позивача Свідерського Р.О.,

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері на рішення Бродівського районного суду Львівської області від 17 грудня 2013 року у справі за позовом заступника прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_4, треті особи: Регіональне віділення Фонду державного майна України у Львівській області, Рівненська міжрегіональна універсальна товарно- майнова біржа «ПРАЙС», приватний нотаріус Бродівського районного нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, -

в с т а н о в и л а :

05 липня 2013 року заступник прокурора Центрального регіону України звернувся в суд в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах: Міністерства оборони України, Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_4, треті особи: Регіональне відділення Фонду державного майна України у Львівській області, Рівненська міжрегіональна універсальна товарно- майнова біржа «ПРАЙС», приватний нотаріус Бродівського районного нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі - продажу приміщення магазину площею 231,6 кв.м., що становить 7/100 ідеальних часток від будинку в цілому, що розташований в АДРЕСА_1, укладеного 28.07.2009 року між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» та ОСОБА_4 і зобов»язання ОСОБА_4 повернути приміщення магазину до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс».

В обґрунтування позову зазначено, що прокуратурою проведено перевірку законності реалізації нерухомого майна Міністерства оборони України колишнім директором Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_6, якою встановлено, що 4 жовтня 2004 року Міністерством оборони уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_6 довіреністю № 220/2071 на надання підприємствам військової торгівлі дозволів на відчуження закріпленого за ними державного майна. В подальшому 12 лютого 2005 року окремим дорученням Міністра оборони України зазначена довіреність визнана недійсною та відкликана, а 17 лютого 2005 року ОСОБА_6 повернута до адміністративного департаменту Міністерства оборони.

Разом з тим, 28.07.2009 року між концерном «Військторгсервіс» в особі начальника філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування «Концерну «Військторгсервіс» Свідерським Г.М., уповноваженого ОСОБА_6 за довіреністю укладати від імені Концерну «Військторгсервіс» будь-які договори щодо відчуження належного концерну будь-якого нерухомого майна з дозволу органу управління майном концерну - Міністерства оборони та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу приміщення магазину, яке належить до державної власності та перебувало у віданні Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління військової торгівлі Прикарпатського військового округу».

Пунктом 7.5 Статуту Концерну «Військторгсервіс» зазначено, що відчуження основних фондів концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном (Міністерства оборони України) і як правило на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України, тобто щодо спірного майна застосовується спеціальний порядок відчуження.

Відповідно до п.6 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 року «Про затвердження Порядку відчуження об»єктів державної власності» відчуження майна здійснюється безпосередньо суб»єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб»єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб»єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Отже, на час укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу, законодавцем чітко було визначено порядок відчуження державного майна, яке перебуває у господарському віданні державних підприємств, вказані нормативно- правові акти є загальнодоступними і відповідач мав можливість з ними ознайомитись при здійсненні правочину та зобов»язаний був їх виконувати.

Стверджує, що договір купівлі-продажу укладено особою, яка не мала на момент вчинення правочину достатньої цивільної дієздатності, державне майно вибуло поза волею власника, а отже є всі підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Посилаючись на ст.ст. 203, 215, 216, 317 ЦК України просив задовольнити позов.

Рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 17 грудня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.

У апеляційній скарзі заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задоволити позов прокурора у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на рішення Конституційного суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), яким роз»яснено, що необхідно керуватись тим законом або іншим нормативно-правовим актом, який діє на час вчинення даного правочину. Так, Законом України « Про управління об»єктами державної власності» від 21.09.2006 року ( ст. 5) на Кабінет Міністрів покладено обов»язок визначати порядок відчуження об»єктів державної власності. У розвиток цього закону Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 803 від 06.06.2007 року та затверджено Порядок відчуження об»єктів державної власності. На час укладення оспорюваного договору від 28.07.2009 року дозвіл начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_6 № 140/3/1369/28 від 18 жовтня 2004 року «Про надання дозволу відчуження» не відповідав вимогам вищезазначеної Постанови Кабінету Міністрів України, а отже у Концерну «Військторгсервіс» не було достатніх повноважень на вчинення оскаржуваного правочину, а посадові особи Концерну, зловживаючи службовим повноваженням, без наявності необхідних повноважень, здійснили відчуження державного майна, що суперечить нормам цивільного законодавства і порушує інтереси держави.

На думку апелянта, судом першої інстанції помилково визначено час вчинення правочину 2004 роком, помилково зазначено про відсутність підстав для визнання правочину недійсним, незрозумілим є посилання суду першої інстанції на практику Європейського суду, щодо порушень допущених органом державної влади під час приватизації майна, в той час як предметом спору є відносини права власності, а саме протиправне відчуження державного майна без згоди власника в особі Міністерства оборони України та Фонду державного майна України.

Апелянт стверджує, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом невірно застосовані норми матеріального права: ст.ст. 203,204,215 ЦК України, п.п.6, 50 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.07 «Про затвердження Порядку відчуження об»єктів державної власності», що на думку апелянта, призвело до порушень норм процесуального права, а саме ст.ст. 213, 214 ЦПК України, тобто рішення суду винесено при неповному з»ясуванні обставин, що мають значення для справи, висновки суду викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи, що відповідно до ст.309 ЦПК України є підставами для його застосування.

Заслухавши суддю-доповідача,пояснення осіб,які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи, межі і доводи апеляційної скарги, колегія суддів, вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції слід змінити з наступних мотивів.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що позовні вимоги позивача є безпідставними та задоволенню не підлягають з огляду на те, що Міністром оборони України 04 жовтня 2004 року видана довіреність № 220/2071, відповідно до якої начальника Управління торгівлі тилу Міністерства оборони України ОСОБА_6 було уповноважено на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства. Для виконання представницьких функцій та покладених повноважень серед іншого ОСОБА_6 надано право на надання від імені Міністерства підприємствам ( установам ) військової торгівлі висновків (дозволу) на відчуження майна, що закріплене за ними на праві господарського відання.

На підставі вищенаведених повноважень ОСОБА_6 18 жовтня 2004 року надано дозвіл Начальнику державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Свідерському Г.М. на відчуження нерухомого майна державного підприємства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування», зокрема приміщення магазину НОМЕР_2 ( загальна площа 334,7 м.кв.), магазину НОМЕР_3 ( загальна площа 533,1 м.кв. та підвал 255,1 ), магазину НОМЕР_1 ( загальна площа 155,7 кв.м., та підвал 66.5 кв.м.), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Саме на підставі зазначеного вище дозволу було проведено публічні торги з продажу майна, які і стали підставою ( істотною умовою) вчинення оспорюваного правочину-договору купівлі-продажу від 28 липня 2009 року.

Окремим дорученням від 12 лютого 2005 року Міністра оборони України, довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони прав здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився, визнано недійсними. На виконання цього доручення, довіреність № 220/2071 від 04 жовтня 2004 року, термін дії якої не закінчився, повернута до адміністративного департаменту МОУ. 22 квітня 2009 року відбулися публічні торги, переможцем яких була відповідач ОСОБА_4 і 28 липня 2009 року між ОСОБА_4 (покупцем) та Концерном «Військторгсервіс» (продавець) укладено договір купівлі- продажу приміщення магазину загальною площею 231,6 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, що становить 7/100 ідеальних часткок від будинку в цілому.

Жодна із сторін не ставила під сумнів належність виконання іншою стороною умов зазначеного договору купівлі-продажу. Покупець повністю сплатила продавцю обумовлену договором суму, а продавець передав у власність покупця визначене договором майно. Вказана обставина сторонами визнається.

На підставі наведеного суд першої інстанції дійшов до переконання що спірний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків. Продавцем отримано грошову винагороду, яка не повернута відповідачу, а покупцю передано майно за договором купівлі-продажу. Вищенаведені обставини вказують на перехід права власності на спірне майно до добросовісного набувача у встановленому порядку.

Щодо пропущення прокурором строку позовної давності, суд першої інстанції зазначив, що зважаючи, що прокурором та позивачем при зверненні до суду із даним позовом пропущено строк позовної давності та не наведено жодних реальних причин поважності її пропуску, існують всі підстави для відмови у задоволенні позову і у зв»язку із пропуском строку позовної давності.

Однак, з врахуванням доводів апеляційної скарги, колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції, щодо безпідставності позовних вимог, виходячи з наступного.

Оспорюваний договір купівлі-продажу було укладено 28 липня 2009 року. Інтереси продавця - Концерну «Військторгсервіс» представляв начальник філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування «Концерну Військторгсервіс» Свідерський Григорій Мілетійович на підставі довіреності, виданої Концерном «Військторгсервіс» в особі Генерального директора ОСОБА_6, посвідченої приватним нотаріусом 12 вересня 2007 року за № 4165 (а.с. 41). У цій довіреності було зазначено, що Свідерскому було надано право укладати будь-які договори (цивільно-правові) щодо відчуження належного Концерну будь-якого майна (в тому числі будівлі, приміщення, споруди), з дозволу органу управління майном -Міністерством оборони України.

На час виникнення спірних правовідносин діяли Закон України «Про управління об»єктами державної власності» від 21.09.2006 року та Постанова Кабінету Міністрів № 803 від 06.06.2007 року, якою було затверджено Порядок відчуження об»єктів державної власності.

Згідно з п.6 Порядку, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління). Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Відповідно до абзацу 3 пункту 8 зазначеного Порядку рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб»єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженнні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа. Відповідно до ч.1 ст.203 ЦК України, чинної на момент укладення оспорюваного договору, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно ч.4 ст.4 ЦК України актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами ) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п»ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зважаючи на те, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що при укладенні оспорюваного договору були дотримані вимоги, встановлені п.п.6,8 Порядку відчуження об»єктів державної власності, а саме: що суб»єкт управління майном - Міністерство оборони України надало дозвіл на відчуження предмету оспорюваного договору у формі розпорядчого акту ( рішення ); або, що питання про відчуження спірного майна було погоджено Міністерством оборони з Фондом державного майна,- колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов невірного висновку про те, що оспорювана угода була укладена з додержанням вимог закону, в той час як на думку колегії суддів, укладення оспорюваного договору суперечило актам цивільного законодавста, якими було встановлено порядок відчуження об»єктів державної власності, а тому були підстави, передбачені ч.1 ст.203, ч1 ст.215 ЦК України для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Водночас, необхідно зазначити наступне.

Одним із правових інститутів цивільного законодавства є позовна давність.

Згідно ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оспорюваний правочин було укладено 28.07.2009 року.

Згідно наявних у справі копій платіжних документів ( ас. 231 ), вперше часткову оплату за придбання спірного приміщення відповідач провела 26.06.2009 року і повністю розрахувалася за придбане спірне приміщення 15.09.2009 року.

У позовній заяві і долучених до неї доказах, інформація про те, що позивачі в особі Міністерства оборони чи Концерну «Військторгсервіс» не отримали грошових коштів, виручених від продажу спірного майна - відсутня.

Таким чином, обставини справи у їх об»єктивній сукупності свідчили про те, що про відчуження спірного приміщення, тобто про укладення оспорюваного договору, а отже про порушення свого права позивачі могли довідатися у третьому кварталі 2009 року.

Таким чином, видається очевидним, що позовна давність за позовними вимогами про визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним сплила у вересні 2012 року, що дає підстави обчислювати перебіг строку позовної давності для вимог про визнання оспорюваного правочину недійсним, починаючи з 01 жовтня 2009 року.

Відповідно до ч.ч.3,4,5 ст.267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

З позовом в суд прокурор звернувся 05.07.2013 року ( ас 55 ), тобто по спливу трирічного строку позовної давності.

Клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності у цій справі позивачами заявлено не було.

Прокуратурою, яка приймала участь у справі в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і в особі Концерну «Військторгсервіс» доказів, які б свідчили про поважність пропущення позивачами строку позовної давності, суду надано не було, як не було і порушено перед судом клопотання про визнання поважними причин пропущення позивачами строку позовної давності.

Обставина, яка стосується того, коли про укладення оспорюваного договору купівлі-продажу стало відомо прокуратурі, правового значення для застосування наслідків спливу позовної давності не має. Необхідно звернути увагу також на те, що прокурором, навіть не було зазначено, коли ж прокуратурою була проведена перевірка, якою було встановлено факт укладення оспорюваного правочину.

Відповідачем ОСОБА_4 16.10.2013 року, тобто до ухвалення оскаржуваного рішення, було заявлено про застосування позовної давності (ас 161-166 ).

Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 року у справі «Олександр Волков проти України», яке у відповідності до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ як джерело права, строк давності захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко заперечувати, дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень відносно подій, які відбувались в далекому минулому на основі доказів, які з часом можуть стати на недійними та недостатніми, а тому заявники повинні розраховувати, що строки позовної давності будуть застосовуватися.

Таким чином колегія суддів вважає, що у зв»язку з підставністю позовних вимог, спливом позовної давності та за наявності заяви відповідача про відмову у задоволенні позовних вимог за спливом позовної давності, у задоволенні позовних вимог належало відмовити за спливом позовної давності.

Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги позивача є безпідставними, а колегія суддів дійшла протилежного висновку, а саме дійшла висновку про те, що оспорюваний правочин було укладено з порушенням актів цивільного законодавства, тобто охоронюваний законом майновий інтерес позивачів було дійсно порушено, то підстави, з яких судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні позову, належить змінити, і, замість відмови у задоволенні позову за безпідставністю позовних вимог, - відмовити у задоволенні позову за спливом позовної давності.

Керуючись п.3 ч.1 ст.307, п. п. п. 2, 3, 4 ч.1, ч.2 ст.309, ст.313, ч.2 ст.314, ст.ст.317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері задовольнити частково.

Рішення Бродівського районного суду Львівської області від 17 грудня 2013 року змінити.

У задоволенні позову Прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_4, треті особи: Регіональне віділення Фонду державного майна України у Львівській області, Рівненська міжрегіональна універсальна товарно- майнова біржа «ПРАЙС», приватний нотаріус Бродівського районного нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна - відмовити за спливом позовної давності.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.

Головуючий Тропак О.В.

Судді Приколота Т.І.

Федоришин А.В.