Ухвала суду № 37483388, 05.02.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"05" лютого 2014 р. м. Київ К/9991/30212/11

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого: Бившевої Л.І.,

суддів: Бухтіярової І.О., Приходько І.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області

на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2010 року

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2010 року

у справі № 2а-1054/10/1670

за позовом Приватного підприємства «Дніпрокварц»

до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області

про скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А :

Приватного підприємства «Дніпрокварц» (далі - позивач) звернулось до суду з позовом до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області (далі - відповідач) про скасування податкового повідомлення-рішення № 0000062302/3/647 від 01 березня 2010 року.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2010 року позов задоволено. Скасовано податкове повідомлення-рішення Кременчуцької ОДПІ у Полтавській області № 0000062302/3/647 від 01 березня 2010 року. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ПП «Дніпрокварц» витрати зі сплати судового збору у розмірі 3,40 грн.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2010 року постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2010 року залишено без змін.

В касаційній скарзі Кременчуцька ОДПІ у Полтавській області, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2010 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2010 року і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів, враховуючи межі касаційної скарги, дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

Кременчуцька ОДПІ у Полтавській області провела невиїзну документальну перевірку ПП «Дніпрокварц» з питань правових відносин з ТОВ «Тікко» за період: грудень 2008 року, за результатами якої був складений акт № 3074/23-309/31389503 від 14 липня 2009 року.

За висновками акта перевірки, позивачем були порушені вимоги підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», що призвело до заниження податку на додану вартість» за грудень 2008 року на 17060,00 грн.

Зокрема, в акті перевірки було вказано, що позивач неправомірно включив до складу податкового кредиту податок на додану вартість у сумі 17060,00 грн. згідно податкової накладної 76 від 19 грудня 2008 року, виписаної ТОВ «Тікко» на підставі договору поставки № 17/1 від 17 грудня 2008 року, оскільки вказане товариства за місцезнаходженням не знаходиться, у товариства відсутні необхідні умови для досягнення результатів економічної діяльності у зв'язку з відсутністю трудових ресурсів, основних фондів, складських приміщень, транспортних засобів, що свідчить про те, що угоди, укладені ТОВ «Тікко» з іншими суб'єктами господарювання, не спричиняють реального настання правових наслідків, а тому є нікчемними.

01 березня 2010 року Кременчуцька ОДПІ у Полтавській області на підставі вказаного акту перевірки та з урахуванням процедури апеляційного узгодження прийняла податкове повідомлення-рішення № 0000062302/3/647, яким згідно з підпунктом «б» підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», визначила ПП «Дніпрокварц» суму податкового зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) за платежем: податок на додану вартість у розмірі 25590,00 грн., у тому числі: 17060,00 грн. - за основним платежем, 8530,00 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що визначення податковим органом позивачу суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість згідно оспорюваного податкового повідомлення-рішення є безпідставним, оскільки ПП «Дніпрокварц» правомірно включило до складу податкового кредиту відповідного податкового періоду суми податку на додану вартість на підставі належним чином оформленої податкової накладної, отриманої від ТОВ «Тікко» згідно договору поставки паперу, з огляду фактичне здійснення господарських операцій, а також зважаючи на те, що факт виконання сторонами зобов'язань за вказаними договорами органом державної податкової служби не заперечувався. Також, суд виходив з того, що на момент укладення та виконання договорів ТОВ «Тікко» було належним чином зареєстрованою юридичною особою та платником податку на додану вартість, з урахуванням того, що несплата податку продавцем в ланцюгу постачання (в тому числі в разі ухилення від сплати) несе негативні наслідки лише для цієї особи та при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Відповідно до пунктів 1.6-1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) податкове зобов'язання - загальна сума податку, одержана (нарахована) платником податку в звітному (податковому) періоді, що визначена згідно з цим Законом; податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8 1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.4.4 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Абзацом 1 підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Виходячи з аналізу наведених положень Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), підставою для формування податкового кредиту є наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної, яка видається платником податку, що поставляє товари (роботи, послуги), на підтвердження здійснення такої поставки.

Тобто Закон України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) пов'язує виникнення у платника податку на додану вартість права на включення сплачених ним сум податку до податкового кредиту із фактичним виконанням робіт (послуг) чи поставкою товарів, у ціні яких цей податок сплачений.

У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що господарська операція з поставки паперу на підставі укладеної між позивачем та ТОВ «Тікко» мала реальний характер, що підтверджується належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, а саме: видатковою накладною, податковою накладною, рахунком, оплата здійснена шляхом видачі простого векселя, який було отримано директором ТОВ «Тікко» згідно довіреності, актом приймання-передачі векселя (арк. справи 28-34), з урахуванням того, факт виконання сторонами зобов'язань за договорами та факт подальшого використання позивачем поперу у власній господарській діяльності органом державної податкової служби не заперечувався та знайшов своє підтвердження у акті перевірки.

Щодо тверджень податкового органу про те, що необхідною умовою для віднесення покупцем товарів (робіт, послуг) сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту є сплата сум податку на додану вартість до бюджету усіма контрагентами позивача у ланюгу постачання правомірно відхилені судами попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 1.3 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) платник податку - особа, яка згідно з цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.

Платники податку, визначені у підпунктах «а», «в», «г», «д» пункту 10.1 статті 10 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту та своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону (пункт 10.2 статті 10 Закону).

Таким чином, якщо контрагент у ланцюгу постачання не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.

Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит у разі, якщо останній має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Закон України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не встановлює обов'язку покупця сплачувати податок на додану вартість ще й до бюджету, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця в ціні товару. Відповідно до положень вказаного Закону сума податку на додану вартість, що включена до ціни товару, є податковим зобов'язанням продавця товару, і саме продавець товару несе обов'язок зі сплати цього податку до бюджету. Сама по собі несплата податку продавцем або іншою особою у ланцюгу постачання (у тому числі у разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця. Тобто, покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця.

При цьому, колегія суддів вказує, що при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін, тоді як доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Вироків у кримінальних справах щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним сторонами оспорюваного договору матеріали справи не містять. Не додано таких доказів і до касаційної скарги.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про неправомірність оспорюваного податкового повідомлення-рішення та наявність підстав для його скасування.

Доводи касаційної скарги викладеного не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищевикладене, касаційна скарга Кременчуцької ОДПІ у Полтавській області залишенню без задоволення, а постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2010 року та ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2010 року підлягають залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210, 220, 2201, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області залишити без задоволення, а постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2010 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2010 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеному статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: ______ Л.І. Бившева

Судді: ______ І.О. Бухтіярова

______ І.В. Приходько