Рішення № 37427595, 03.03.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 357/13970/13-ц Головуючий у І інстанції Бондаренко О.В.Провадження № 22-ц/780/1328/14 Доповідач у 2 інстанції Верланов С.М.Категорія 44 03.03.2014

РІШЕННЯ

Іменем України

24 лютого 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого - судді Верланова С.М.,

суддів - Воробйової Н.С., Березовенко Р.В.,

при секретарі - Лопатюк В.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 грудня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки,

В С Т А Н О В И Л А :

У жовтні 2013 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила визнати недійсним договір купівлі - продажу земельної ділянки площею 0,57 га для будівництва, обслуговування житлового будинку і господарських споруд та ведення особистого підсобного господарства, яка розташована по АДРЕСА_1, укладений 17 грудня 2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Вимоги позову обгрунтувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_4, після смерті якого залишилась спадщина у вигляді житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,57 га з цільовим призначенням для будівництва, обслуговування житлового будинку і господарських споруд та ведення особистого підсобного господарства, яка розташована біля спадкового будинку. Зазначала, що 10 липня 2002 року вона отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на вказане спадкове майно. 14 жовтня 2002 року вона згідно з договором дарування подарувала ОСОБА_3 вказаний житловий будинок по АДРЕСА_1, а 17 грудня 2002 року вона на підставі договору купівлі-продажу продала відповідачу зазначену земельну ділянку площею 0,57 га.

Вказувала, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 червня 2003 року було визнано недійсним договір дарування житлового будинку від 14 жовтня 2002 року та визнано за нею, ОСОБА_2, право власності на зазначений житловий будинок. Однак земельна ділянка площею 0,57 га залишилась у власності відповідача, який нею не користується та в добровільному порядку відмовляється переоформити на позивачку. Посилаючись на те, що вона фактично подарувала відповідачу вказану земельну ділянку, так як грошові кошти за неї не отримувала, позивачка просила визнати недійсним договір купівлі - продажу земельної ділянки від 17 грудня 2002 року на підставі ст.235 ЦК України.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 грудня 2013 року в позові ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам закону в повному обсязі не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 10 лютого 2002 року позивачка ОСОБА_2 після смерті свого чоловіка ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, отримала у власність земельну ділянку площею 0,57 га для будівництва, обслуговування житлового будинку і господарських споруд та ведення особистого підсобного господарства, яка розташована по АДРЕСА_1.

На підставі вказаного свідоцтва позивачка 11 грудня 2002 року отримала державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

17 грудня 2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким позивачка продала, а відповідач купив вказану вище земельну ділянку площею 0,57 га по АДРЕСА_1, який посвідчений державним нотаріусом Білоцерківської районної державної нотаріальної контори Київської області Руденко Н.П. та зареєстрований в реєстрі за № 2-2906 (а.с. 23).

Згідно з п.2 договору купівлі-продажу продаж земельної ділянки вчинено за 2000 грн., які продавець отримає після підписання цього договору.

Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_2 посилалась на те, що оспорюваний договір є удаваним правочином, оскільки вона фактично подарувала відповідачу земельну ділянку і коштів від відповідача після укладення договору не отримувала.

Суд першої інстанції вірно застосував до спірних правовідносин положення ЦК УРСР 1963 року, оскільки оспорюваний договір купівлі-продажу земельної ділянки був укладений 17 грудня 2002 року.

Статтею 58 ЦК УРСР 1963 року передбачено, що недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до ст.ст.10, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, при укладанні оспорюваного договору сторони погодили між собою умови купівлі-продажу земельної ділянки, про що свідчать їх підписи на договорі та підтверджується змістом самого договору купівлі-продажу, який посвідчений державним нотаріусом Білоцерківської районної державної нотаріальної контори Київської області та зареєстрований в реєстрі. Відповідач отримав два державні акти на право власності на вказану земельну ділянку, зареєстрував їх у встановленому законом порядку та з 2002 року по теперішній час сплачує земельний податок.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, позивачкою не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів того, що вона після підписання оспорюваного договору не отримала коштів за продаж земельної ділянки.

Отже, враховуючи вимоги закону та встановлені обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що позивачкою не доведено, що між нею та відповідачем був укладений договір дарування земельної ділянки та, відповідно, правильно відмовив у позові.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 відповідно до вимог ст.377 ЦК України, ст.120 ЗК України має право на частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, однак вона позбавлена можливості обслуговувати належний їй будинок у зв'язку з тим, що земельна ділянка знаходиться у власності відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_2 згідно з договором купівлі-продажу від 17 грудня 2002 року відчужила відповідачу земельну ділянку, на якій розміщений належний їй будинок, а тому колегія суддів вважає, що позивачка не позбавлена можливості порушити питання щодо встановлення земельного сервітуту з відповідачем, як власником земельної ділянки відповідно до вимог чинного законодавства України.

В той же час, відмовляючи у позові ОСОБА_2 з підстав пропуску строку позовної давності, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до ч.5 ст.267 ЦК України захисту із застосуванням строків позовної давності підлягає лише порушене право, а тому висновок суду про відмову у позові з підстав недоведеності позовних вимог та за пропуском строку давності не відповідає вимогам закону.

Згідно зі ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст.16 ЦК України захисту в судовому порядку підлягає порушене право особи, і лише при встановленні цього порушення, суд застосовує строк позовної давності. У разі недоведеності порушення цього права в задоволенні вимог слід відмовити по суті.

Таким чином рішення суду першої інстанції підлягає зміні, виключивши з мотивувальної частини рішення суду посилання про відмову в позові ОСОБА_2 з підстав пропуску строку позовної давності.

Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 грудня 2013 року змінити.

Виключити з мотивувальної частини рішення суду посилання про відмову в позові ОСОБА_2 з підстав пропуску строку позовної давності.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді