Ухвала суду № 37345513, 12.02.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 лютого 2014 року м. Київ К/9991/72822/11

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Красноградської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області (далі - Красноградська МДПІ)

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 23.03.2011

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.09.2011

у справі № 2а-15772/10/2070

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Укрнафтогазресурс» (далі - Товариство)

до Красноградської МДПІ

про скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2010 року Товариство звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому (з урахуванням уточнень) просило скасувати податкові повідомлення-рішення Красноградської МДПІ від 31.08.2010 №0000011800/0 та від 06.10.2010 №0000011800/1.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23.03.2011, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.09.2011, позов задоволено виходячи з того, що Товариством дотримано законодавчо встановлені умови формування податкового кредиту, тоді як податковою інспекцією не доведено факту існування обставин, з яким чинне законодавство пов'язує необґрунтованість податкової вигоди платника.

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства (зокрема, підпунктам 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», статтям 203, 215, 228 Цивільного кодексу України) та дійсним обставинам справи, Красноградська МДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові акти попередніх інстанцій та відмовити у позові.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для її задоволення виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що Красноградською МДПІ було проведено документальну невиїзну перевірку Товариства з питань своєчасності відображення в обліку та звітності операцій по господарських відносинах з приватним підприємством виробничо-комерційною фірмоою «Віколі» (далі - ПП ВКФ «Віколі») за травень 2010 року.

За наслідками цієї перевірки податковим органом було складено акт від 17.08.2010 № 1015/18/35314646 та прийнято податкове повідомлення-рішення від 31.08.2010 №0000011800/0, за яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 208891 грн. (у тому числі 160685 грн. за основним платежем та 48206 грн. за штрафними санкціями).

За наслідками оскарження позивачем зазначених донарахувань в адміністративному порядку Краноградською ОДПІ було прийнято податкове повідомлення-рішення 06.10.2010 №0000011800/1, згідно з яким суму нарахованих Товариству податкових зобов'язань залишено без змін.

Правова позиція податкового органу, покладена в основу оспорюваного донарахування, полягає у тому, що позивачем було незаконно сформовано податковий кредит по операціям з поставки продукції з названим контрагентом в рамках виконання договору від 03.05.2010.

При цьому податкова інспекція посилається на те, що ПП ВКФ «Віколі» не задекларовано податкові зобов'язання з ПДВ за травень 2010 року; реєстрацію цього підприємства платником ПДВ анульовано 19.07.2010; Товариством не надано до перевірки необхідні первинні документи, складенням яких опосередковується виконання поставок (товарно-транспортні накладні, рахунки-фактури, довіреності на отримання товару).

Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ укладення позивачем правочину з ПП ВКФ «Віколі» без мети настання відповідних цьому правочину правових наслідків та як свідчення участі позивача у штучній схемі для мінімізації податкових зобов'язань та отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначили суди, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, не спростовано.

За наслідками дослідження наявних у матеріалах справи доказів суди з'ясували, що факт виконання поставки продукції (мінеральних добрив) з боку ПП ВКФ «Віколі» в адресу позивача в рамках виконання договору від 03.05.2010 підтверджується податковими накладними; на замовлення ПП ВКФ «Віколі» автопідприємством ФОП ОСОБА_1 було здійснено доставку спірного товару в адресу позивача, що засвідчується наявними у матеріалах справи товарно-транспортними накладними; на підтвердження факту використання придбаних мінеральних добрив у власній господарській діяльності позивачем представлено копії матеріального звіту та подорожніх листів трактору.

Наведені первинні документи у сукупності були цілком об'єктивно розцінені судами як такі, що містять необхідні для цілей оподаткування відомості про спірні господарські операції та підтверджують факт їх виконання.

Недекларування контрагентом позивача (ПП ВКФ «Віколі») податкових зобов'язань та несплата ним необхідних сум ПДВ до бюджету є порушеннями, допущеними цим постачальником як третьою особою, а не позивачем безпосередньо, що також не може розглядатися як свідчення недобросовісності позивача як платника податків.

На час виконання спірних операцій ПП ВКФ «Віколі» було зареєстровано платником ПДВ та мало необхідний обсяг податкової правосуб'єктності. Подальше анулювання реєстрації спірного контрагента платником ПДВ не означає автоматичної втрати усіма складеними ним до такого анулювання податковими накладними сили первинних документів.

Суди об'єктивно відхилили і посилання ДПІ на відсутність у ПП ВКФ «Віколі» об'єктивних умов виконати спірні поставки в адресу позивача в силу відсутності необхідної матеріально-технічної бази та незначної чисельності працівників. Адже укладення трудового договору не є єдиним способом залучення фізичних осіб до вчинення необхідних дій в процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит в залежності від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка товарів постачальником. Судами було встановлено факт залучення спірним постачальником автопідприємства ФОП ОСОБА_1 до виконання перевезення у процесі здійснення спірних операцій.

З урахуванням викладеного Вищий адміністративний суд України погоджується з висновком попередніх судових інстанцій щодо обґрунтованості позовних вимог.

Оскільки висновки судів відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій зі спору не вбачається.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Красноградської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області відхилити.

2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 23.03.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.09.2011 у справі № 2а-15772/10/2070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько