Рішення № 37334118, 13.02.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/19049/13

13.02.14

Господарський суд міста Києва в складі:

головуючого судді Привалова А.І.

при секретарі Сай А.С.

розглянувши справу № 910/19049/13

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «РА Арго»

до товариства з обмеженою відповідальністю «Рекламне агентство «Краш»

про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Представники сторін:

від позивача: не з’явився;

від відповідача: не з’явився.

обставини справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю «РА Арго» (надалі – позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Рекламне агентство «Краш» (надалі – відповідач) про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач без достатніх правових підстав набув права на майно – об’єкти зовнішньої реклами, вартістю 220642,22 грн., які належали позивачу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.10.2013р. порушено провадження у справі № 910/19049/13 та призначено її розгляд на 14.11.2013р.

Ухвалою від 14.11.2013р. суд відклав розгляд справи на 28.11.2013р., у зв’язку з неявкою в судове засідання повноважного представника відповідача, неподанням витребуваних доказів та необхідністю витребування нових доказів.

Ухвалою від 28.11.2013р. господарський суд на підставі ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України зупинив провадження у справі № 19/19049/13 до закінчення перегляду Вищим господарським судом України рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2013р. та постанови Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2013р. у справі № 5011-14/16145-2012.

22.01.2014р. на адресу Господарського суду міста Києва від відповідача надійшла заява про поновлення провадження у справі, оскільки 10.12.2013р. Вищим господарським судом України була винесена постанова у справі № 5011-14/16145-2012.

Ухвалою від 29.01.2014р. господарський суд на підставі ч. 3 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України поновив провадження у справі № 19/19049/13 та призначив розгляд справи на 13.02.2014р.

Представники сторін у судове засідання не з’явились, про причини неявки господарський суд не повідомили.

Сторони належним чином повідомлені про час та дату проведення судового засідання, про що свідчать повідомлення про вручення поштових відправлень, які залучені до матеріалів справи.

Статтею 77 ГПК України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст. 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Отже, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно п. 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» № 18 від 26.12.2011р., у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Незважаючи на те, що представники сторін у судове засідання не з'явилась і не скористалась правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого згідно зі ст.75 Господарського процесуального кодексу України, справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення прийнято господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами, у нарадчій кімнаті.

Згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, в засіданні суду була оголошена вступна та резолютивна частини рішення.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

22.12.2011р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «РА Арго» (за договором – продавець) та товариством з обмеженою відповідальністю «Рекламне агенство «Краш» (за договором – покупець) було укладено Договір купівлі-продажу № 22/12-1, умовами якого передбачено, що позивач зобов’язується передати у власність відповідача об’єкти основних засобів – «рекламні засоби» позивача в кількості 44 за місцем їх розташування у м. Києві, які перелічені у додатку №1 до даного договору та 44 дозволи на розміщення об’єктів зовнішньої реклами, а відповідач в порядку та на умовах визначених договором зобов’язується прийняти товар та оплатити його вартість.

Згідно п. 2.1. договору, ціна договору складає 183 868,52 грн., крім того, ПДВ 36 773,70 грн., а всього 220 642,22 грн.

На виконання умов укладеного договору відповідачем було перераховано позивачеві суму у розмірі 220 642,22 грн., що підтверджується платіжним дорученням №1131 від 27.12.11р.

При цьому, позивач, посилаючись на те, що Договір купівлі-продажу № 22/12-1 від 22.12.2011р. є неукладеним, оскільки у сторін відсутній оригінал спірного договору, звернувся до господарського суду з даним позовом та просить на підставі ст.ст. 1212, 1213 Цивільного кодексу України суд визнати право власності на майно, а саме об’єкти зовнішньої реклами, що являються предметом Договору купівлі-продажу № 22/12-1 від 22.12.2011р., та перелік яких міститься у Додатку № 1 до вказаного договору, а також зобов’язати відповідача повернути дозволи на розміщення об’єктів зовнішньої реклами №№ 15768-07, 15764-07, 15770-07, 15767-07, 25803-10, 15771-07, 09858-05, 15105-07, 09942-05, 15106-07, 09937-05, 26123-10, 25800-10, 15763-07, 25801-10, 15342-07,15762-07, 15769-07, 25795-10, 25796-10, 25792-10, 25791-10, 15902-07, 15903-07, 15772-07, 25790-10, 25794-10, 09936-05, 26236-10, 25799-10, 10610-05, 10947-05, 26237-10, 25793-10, 25789-10, 12572-06, 09940-05, 12573-06, 09879-05, 15340-07, 15765-07, 25797-10, 10576-05.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.

Згідно ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 3 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Частиною 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України встановлено, що положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Зі змісту ст. 1212 Цивільного кодексу України слідує, що зобов'язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави має місце за наявності таких умов:

- по-перше, є набуття або збереження майна. Це означає, що особа набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння;

- по-друге, мало місце набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою;

- по-третє, обов'язково має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (ст. 11 ЦК України).

Отже, вимоги про повернення коштів на підставі вказаної статті можуть висуватися лише у випадку відсутності між сторонами правочину або будь-якої іншої підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ч. 2 ст. 202 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 09.01.2013р. у справі № 5011-14/16145-2012, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2013р. та постановою Вищого господарського суду України від 10.12.2013р., встановлено факт укладення між сторонами Договору купівлі-продажу № 22/12-1 від 22.12.2011р. та його виконання.

При цьому, судами попередніх інстанцій у справі № 5011-14/16145-2012 встановлено, що сторони погодили всі істотні умови Договору купівлі-продажу № 22/12-1 від 22.12.2011р. та відповідачем на виконання умов договору було перераховано грошові кошти в розмірі 220642,22 грн. в якості оплати за рекламні засоби.

Доводи відповідача про фальсифікацію даного договору не були прийняті до уваги господарськими судами, як такі що не підтверджуються належними доказами.

Також, суди дійшли висновку про недоведеність факту повернення коштів та несхвалення оспорюваного договору.

Крім того, у справі № 5011-14/16145-2012 судами встановлено, що директор позивача мав повноваження на укладення Договору купівлі-продажу № 22/12-1 від 22.12.2011р. і договір відповідає законодавству.

Статтею 35 ГПК України визначено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішення третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Крім того, факт укладення Договору купівлі-продажу № 22/12-1 від 22.12.2011р. між сторонами та його виконання встановлено постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.10.2012р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10.07.2013р., у справі № 2а-14085/12/2670 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Рекламне агентство «Краш» до Головного управління з питань реклами виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) про визнання протиправною відмови щодо переоформлення дозволів на розміщення зовнішньої реклами, наданої письмовим повідомленням від 31.05.2012р. № 066-3315/Г та зобов’язання переоформити на позивача дозволи на розміщення зовнішньої реклами.

При цьому, суд також звертає увагу на те, що вказаною постановою Окружного адміністративного суду міста Києва були задоволені позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «Рекламне агентство «Краш» та зобов’язано Головне управління з питань реклами виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) переоформити на товариство з обмеженою відповідальністю «Рекламне агентство «Краш» дозволи на розміщення зовнішньої реклами, які є предметом спору і вданій справі.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Враховуючи відсутність доказів визнання Договору купівлі-продажу № 22/12-1 від 22.12.2011р. недійсним у встановленому законодавством порядку, суд виходить з того, що вказаний договір є дійсним.

Таким чином, об’єкти зовнішньої реклами, що являються предметом Договору купівлі-продажу № 22/12-1 від 22.12.2011р., відповідач набув на відповідній правовій підставі, що виключає можливість повернення спірного майна на підставі приписів ст. 1212 Цивільного кодексу України та застосування вказаної статті до спірних правовідносин.

Крім того, способи захисту права власності врегульовано главою 29 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту даної правової норми право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно. Тобто, у позивача є право власності на певне майно і має місце факт оспорювання належного позивачу права.

Однак, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які підтверджують право власності позивача на спірне майно на день вирішення спору.

Згідно зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, до господарського суду мають право звертатися підприємства та організації за захистом своїх порушених прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

В силу вимог ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна із сторін повинна довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

У данному випадку, обов'язок доведення покладається законом на позивача.

Згідно з ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами обставини, на які він посилається як на підставу для задоволення своїх позовних вимог.

З огляду на вищевикладене та враховуючи, що матеріалами справи доведено наявність між позивачем та відповідачем відповідної правової підстави для отримання спірного майна, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, оформленого відповідно до вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 18.02.2014р.

Суддя А.І. Привалов