Рішення № 37061150, 06.02.2014, Господарський суд Херсонської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

73000, м. Херсон, вул. Горького, 18

тел. /0552/ 49-31-78

Веб сторінка : ks.arbitr.gov.ua/sud5024/

____________________________

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 лютого 2014 р. Справа № 923/1823/13

Господарський суд Херсонської області у складі судді Ємленінової З.І. при секретарі Бєловій О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 м.Херсон

до товариства з обмеженою відповідальністю «Рент Сервіс Груп» м.Херсон

про визнання недійсним договору

за участю представників сторін:

від позивача - уповноважена особа ОСОБА_2

від відповідача - уповноважена особа Черков О.В.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (позивач) звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Рент Сервіс Груп» (відповідач) та просить визнати недійсним пункт 8.3 договору суборенди № 10 від 01.01.2013року.

Позивач зазначає, що зазначений пункт було включено до умов договору під тиском з боку відповідача, який запевняв, що передбачені пунктом 8.3 договору суборенди санкції ним застосовуватися не будуть.

Позивач вважає, що встановлення пунктом 8.3 штрафу в розмірі 50% від суми заборгованості за порушення строків розрахунків за суборенду майна більш ніж на 10 днів не відповідає вимогам закону, а тому відповідно до ст. 215 ЦК України він є недійсним.

Відповідач проти позову заперечує, посилаючись на те, що позивач добровільно підписав договір та погодився з умовами пункту 8.3. Ніякого тиску з боку відповідача на позивача не було.

Він зазначає, що наведена позивачем в позовній заяві судова практика не стосується підстав визнання правочинів недійсними. На думку відповідача жодних суперечностей між пунктом 8.1 та пунктом 8.3 договору немає, а встановлена пунктом 8.3 відповідальність за прострочення виконання зобов'язання у більшому розмірі є добровільним волевиявленням сторін, не суперечить нормам закону та не тягне за собою визнання договору в цій частині недійсним.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані до справи докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд -

в с т а н о в и в:

Між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (позивач) та товариством з обмеженою відповідальністю «Рент Сервіс Груп» (відповідач) 01 січня 2013 року укладено договір суборенди нежилих приміщень №10.

Згідно з зазначеним договором в користування позивача на умовах суборенди відповідач передав нежитлове приміщення та майно, яке розташоване в будівлях В, Д загальною площею 535 кв.м. та знаходиться на території комплексу за адресою АДРЕСА_1.

Актом приймання-передачі від 01.01.2013року підтверджується факт передачі вищезазначеного майна в користування позивача.

Пунктом 3.1 договору суборенди сторони узгодили строк дії договору з 01.01.2013 року по 31.12.2013року.

Позивач просить визнати частково недійсним зазначений договір в частині пункту 8.3, посилаючись на те, що передбачена цим пунктом сплата штрафу в розмірі 50% від суми заборгованості у випадку порушення строків сплати вартості суборенди більш ніж на 10 календарних днів не відповідає вимогам закону і є таким, що суперечить вимогам добросовісності, справедливості та розумності договірних правовідносин та непомірно великим тягарем для позивача.

Розглядаючи позовні вимоги суд керується наступним.

Згідно з частиною 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

В силу ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Крім того, частиною 3 ст. 215 ЦК України, на яку посилається позивач передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статей 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Статтею 549 ЦК України надано визначення неустойки формами якої є штраф і пеня.

Відповідно до частини 2 зазначеної норми штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання .

Відповідно до ч.3 ст.549 ЦК України пеня - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов'язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов'язання за кожний день прострочення виконання.

Статтею 216 ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарську відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції, оперативно-господарські санкції (ч.2 ст.217 ГК України).

Згідно зі статтею 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

При цьому, відповідно до статті 229 ГК України, учасник господарських відносин, у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

В інформаційному листі Вищого господарського Суду України №01-06/908/2012 від 13 липня 2012року зазначено про можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень щодо передбачення умовами договору одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі ст. 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст..230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Відповідно до пункту 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського Суду України №14 від 17.12.2013року «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» застосування іншого виду неустойки - штрафу до грошового зобов'язання законом не передбачено, однак це не виключає можливість його встановлення в укладеному сторонами договорі, і як самостійний захід відповідальності, і як такий, що застосовується поряд з пенею. В останньому випадку не йдеться про притягнення до відповідальності одного виду за одне і те саме порушення двічі, тому що відповідальність настає лише один раз - у вигляді сплати неустойки, яка включає в себе і пеню і штраф як форми її сплати.

При цьому суд відхиляє як безпідставне посилання позивача на пункт 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013року, оскільки зазначене стосується застосування штрафних санкцій передбачених абзацом 3 частини 2 статті 231 ГК України коли учасником правовідносин є суб'єкт господарювання, що належить до державного сектору економіки, а позивач та відповідач не є такими учасниками.

Посилання ж позивача на те, що зазначений спірним пунктом договору штраф є непомірно великим порівняно із збитками кредитора не є доказом того що пункт 8.3 договору не відповідає вимогам закону і можливість його зменшення може вирішуватися в кожному конкретному випадку при розгляді матеріального спору.

При цьому слід зазначити, що відповідно до частин 1, 2 статті 67, частини 4 статті 179 Господарського Кодексу України відносини підприємств з іншими підприємствами, організаціями, громадянами у сфері господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Сторони вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечить законодавству України.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли вони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору.

Аналогічні вимоги встановлені і статтями 6, 627 ЦК України.

Таким чином, встановлений пунктом 8.3 договору суборенди № 10 від 01.01.2013року штраф не суперечить вимогам закону, він є окремим видом неустойки, а тому підстави визнання недійсним зазначеного пункту договору відсутні.

Доказами у справі є будь-які фактичні данні, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст.32 ГПК України). Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст.34 ГПК України). Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Будь-яких належних та допустимих доказів в розумінні статті 34 ГПК України, які б свідчили про те, що договір укладався під впливом тиску з боку відповідача і у позивача було відсутнє вільне волевиявлення, тобто існували фактори, які могли б викривити уяву позивача про зміст пункту 8.3 договору (омана, обман, погроза, насилля) позивачем суду не надано.

Інші докази та пояснення позивача судом відхиляються як безпідставні, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону та спростовуються вищезазначеним.

Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами пунктом 8.3 відповідальність за прострочення виконання зобов'язання в більшому розмірі не суперечить матеріальному праву України і не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання недійсним угоди.

З урахуванням зазначених норм права позовні вимоги про визнання недійсним пункту 8.3 договору №10 від 01.01.2013року не обґрунтовані і задоволенню не підлягають.

Судові витрати відповідно до ст. 49 ГПК України відносяться на позивача.

В засіданні оголошувалася вступна та резолютивна частина рішення.

Керуючись ст. ст. 44, 49, 82-85 ГПК України, суд

в и р і ш и в :

1. Відмовити в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним пункт 8.3 договору суборенди нежитлового приміщення від 01.01.2013року № 10, укладеного між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю «Рент Сервіс Групп».

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 10 лютого 2014р.

Суддя З.І. Ємленінова