Ухвала суду № 37015387, 06.02.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 лютого 2014 року м. Київ К/800/30633/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі :

Пасічник С.С.

Винокурова К.С.

Кочана В.М.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_4 до старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л.В. про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2013 року,

в с т а н о в и л а :

В січні 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з адміністративним позовом до старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л.В., в якому просив визнати неправомірними дії відповідача щодо повернення виконавчого документа стягувачу, скасувати постанову від 29.12.2012р. про повернення виконавчого документа стягувачу, відновити виконавче провадження та виконати рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 23.09.2009р. про стягнення на користь позивача 40983,00 грн.

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2013 року, позов задоволено частково: визнано неправомірними дії старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л.В. щодо повернення 29.12.2012р. виконавчого документа ОСОБА_4; скасовано постанову старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л.В. від 29.12.2012р. про повернення виконавчого документа ОСОБА_4; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В касаційній скарзі Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права й неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просив вказані судові рішення скасувати.

Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 23.09.2009р. з Міністерства фінансів України через Державне казначейство України та Державну судову адміністрацію України стягнуто на користь ОСОБА_4 2463,07грн. грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб за 2004 рік та 38520,00грн. грошової компенсації за невикористане службове обмундирування, починаючи з 1999 року по 11.03.2000р. та з 20.03.2002р. по 04.09.2003р., а всього - 40983,07грн.

На підставі вказаного судового рішення 10.01.2011р. Черкаським окружним адміністративним судом позивачу видано виконавчий лист №2а-2838/09/2370.

27.01.2011р. Головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Жилінським В.О. відкрито виконавчі провадження ВП №23946343 та ВП №23946485 та надано строк для добровільного виконання.

29.12.2012р. відповідачем було винесено постанову ВП №23946485 про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі п.9 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження» з посиланням на те, що кошти, передбачені в 2012 році для виконання рішень судів на користь суддів, вже використані в повному обсязі, в зв'язку з чим виплатити присуджені ОСОБА_7 кошти в 2012 році не є можливим.

Відповідно ч.4 ст.124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно з ч.1 ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб i підлягає виконанню на всій території України.

Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» (далі - Закон).

Згідно із визначенням ст.1 Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно частин 1 та 2 статті 2 Закону примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України «Про державну виконавчу службу».

За змістом ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст.6 Закону встановлено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Згідно із ч.1 ст.11 Закону державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Зокрема, державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом (ч.2 вказаної статті Закону).

Пунктом 9 частини 1 статті 47 Закону встановлено, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Частиною 3 статті 48 Закону встановлено, що про повернення виконавчого документа державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам і може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини в пункті 74 рішення у справі "Іммобільяре Саффі проти Італії" зазначив, що орган державної влади не має права посилатися на брак коштів на виправдання неспроможності виконати судове рішення про виплату боргу.

В той же час, статтею 6 Конвенції передбачено право на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини в пункті 40 рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 року зазначив, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов'язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін.

Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі "Піалопулос та інші проти Греції" від 15 березня 2001 року, пункт 68).

За наведеного, судова колегія погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відсутність у боржника коштів не може вважатись як поважною, так і взагалі причиною для невиконання судового рішення.

Крім того, як правильно вказали суди, положення Бюджетного кодексу України, Закону України «Про Державний бюджет на 2012 рік», Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2012 рік», постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників» №845 від 03.08.2011р., якими вмотивоване рішення відповідача про повернення виконавчого документу позивачу, не є підставою для вчинення останнім таких дій.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій щодо протиправності винесеної відповідачем постанови від 29.12.2012р. про повернення виконавчого документа стягувачу й, як наслідок, - наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Здійснивши касаційний перегляд справи, Вищий адміністративний суд України прийшов до висновку, що суди попередніх інстанцій при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій не допустили порушень норм матеріального чи процесуального права.

Доводи ж касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення спору, а тому підстав для скасування ухвалених судами рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтею 220, 2201, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України відхилити, а постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2013 року - без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: Пасічник С.С.

Винокуров К.С.

Кочан В.М.