Постанова № 37000555, 03.02.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" лютого 2014 р. Справа№ 910/18447/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Дідиченко М.А.

Руденко М.А.

за участю представників:

від позивача - Філіпович М.О., довіреність № б/н від 08.01.2014;

від відповідача - представник не прибув;

розглянувши апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Банк Альянс" на рішення господарського суду міста Києва від 12.11.2013 у справі № 910/18447/13 (суддя Паламар П.І.) за позовом публічного акціонерного товариства "Банк Альянс" до товариства з обмеженою відповідальністю "Брігус" про стягнення 1 165 010 грн. 08 коп.

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Банк Альянс" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Брігус" про стягнення 1 165 010 грн. 08 коп., з яких: 394 985 грн. боргу за кредитом, 120 312 грн. 37 коп. боргу по процентах, 490 571 грн. 37 коп. пені за несвоєчасне повернення кредиту, 110 084 грн. 20 коп. пені за несвоєчасну сплату процентів, 49 057 грн. 14 коп. пені за невиконання інших умов договору.

Рішенням господарського суду міста Києва від 12.11.2013 у справі № 910/18447/13 позов публічного акціонерного товариства "Банк Альянс" задоволено частково: вирішено стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитом у розмірі 394 985 грн., 108 852 грн. 89 коп. боргу по процентах, 22 400 грн. 52 коп. пені за прострочення кредиту, 6 962 грн. 06 коп. пені за прострочення процентів.

При ухваленні рішення по даній справі суд першої інстанції дійшовши висновку про невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, задовольнив позовні вимоги.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 12.11.2013 у справі № 910/18447/13 скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована, зокрема, неправильним розрахунком заявлених вимог та тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення невірно визначено суми пені, що підлягають стягненню з відповідача.

Представник апелянта - позивача у справі в судовому засіданні 03.02.2014 надав пояснення, якими підтримав апеляційну скаргу.

Відповідач правом на участь свого представника не скористався, хоча про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином; ухвала суду про прийняття апеляційної скарги до провадження направлялись за адресою, яка є його офіційним місцезнаходженням.

Відповідно до пункту 2.6.15. Інструкції з діловодства в господарських судах України на звороті у лівому нижньому куті оригіналу процесуального документа, який виготовляється судом та залишається у справі, проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправлення документа, що містить вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправлення, підпис працівника, який її здійснив, та може містити відмітку про отримання копії процесуального документа уповноваженим представником адресата.

Дана відмітка є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам та іншим учасникам судового процесу.

Водночас до повноважень господарських судів не віднесено з'ясування фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи. Про це Вищим господарським судом України зазначалося і в інформаційних листах від 02.06.2006 N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" (пункт 4), від 14.08.2007 N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" (пункт 15), від 18.03.2008 N 01-8/164 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році" (пункт 23).

У першому з названих листів викладено й правову позицію, згідно з якою примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Крім того, явка представників сторін не визнавалася обов'язковою.

Будь - яких заяв, клопотань щодо неможливості бути присутнім в даному судовому засіданні від відповідача до суду не надійшло.

За наведених обставин, апеляційна скарга розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Відповідно до ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково наданими доказами, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду в першій інстанції з причин, що не залежали від нього, повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення або ухвали місцевого суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Між публічним акціонерним товариством "Банк Альянс", як кредитором та товариством з обмеженою відповідальністю "Брігус", як позичальником 16.02.2011 укладено Кредитний договір № 11-003/ЮК.

Предметом даного договору є правовідносини, за якими Банк з метою поповнення обігових коштів позичальника зобов'язався відкрити йому невідновлювальну мультивалютну кредитну лінію в розмірі 50000 доларів США або 394985 грн. на строк з 16 лютого 2011 до 15 лютого 2012 р., а останній - повернути кредит та сплатити за його користування 17,79 % річних у доларах США та 27,9 % річних у гривнях (п. 1.1 договору).

Пунктом п. 2.2 договору передбачено, що банк нараховує проценти щомісячно. При нарахуванні банком процентів використовується метод "факт/360", виходячи із фактичної кількості днів у місяці та умовної у році - 360 днів, при цьому враховується перший день та не враховується останній день користування кредитними коштами.

Відповідно до п. 4.2.3 договору за несвоєчасне погашення заборгованості по договору, банк має право утримати з позичальника пеню, яка вираховується як 0,9% від суми простроченого платежу за кожен календарний день прострочки.

Банк залишає за собою право стягнути пеню з 30 числа поточного місяця, за несвоєчасну сплату чи несплату процентів (п. 4.2.4).

Положеннями пункту 6.1 договору передбачено, що щомісяця, в термін до 29 числа поточного місяця, позичальник сплачує банку проценти за користування кредитними коштами, але не пізніше 29 числа наступного за поточним місяцем.

До даного Кредитного договору сторонами вносились зміни шляхом укладення наступних додаткових договорів: від 09.03.2011 р., від 15.02.2012 р., від 19.06.2012 р. та від 10.10.2012 р.

Зокрема, Додатковим договором від 15.02.2012 р. було збільшено термін користування кредитними коштами до 10.10.2012, змінено розмір процентної ставки за користування кредитними коштами: у доларах США - 17,79 % річних, у гривні - 28,89 % річних.

Додатковий договір від 10.10.2012 р., яким було внесено зміни в частині розміру кредитних коштів, що надаються позичальнику, строків їх повернення, а також розміру процентної ставки за користування цими коштами, внаслідок невиконання відповідачем умов п. 5 договору на підставі п. 6 цього додаткового договору є таким, що не був укладений.

Позивач свої зобов'язання за Кредитним договором № 11-003/ЮК в частині надання позичальнику кредиту виконав в повному обсязі, перерахувавши на рахунок останнього грошові кредитні кошти на загальну суму 394 985 грн., що підтверджується випискою з банківського рахунку (а.с. 77).

Позичальником зобов'язання щодо своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за його користування не виконувались належним чином, у зв'язку з чим у останнього утворилась заборгованість по кредиту в сумі 394 985 грн. та по відсоткам за користування кредитом в сумі 120 312 грн. 37 коп.

З метою повернення вказаної заборгованості позивачем на адресу відповідача неодноразово направлялись вимоги (а.с. 40-43), які залишені позичальником без відповіді та задоволення.

Враховуючи невиконання відповідачем зобов'язань за Кредитним договором № 11-003/ЮК в частині своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за його користування, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За своєю правовою природою договір № 11-003/ЮК від 16.02.2011 з урахуванням додаткових угод до нього, є кредитним договором, згідно якого, за приписами ст. 1054 Цивільного кодексу України, банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено параграфом 2 і не випливає із суті кредитного договору (ст. 1054 Цивільного кодексу України).

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця (ч. 3 ст. 1049 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 2 ст. 1050 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно частини 1 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною 1 ст. 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 2 ст. 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.

Згідно ст. ст. 43, 33 Господарського процесуального кодексу України сторони повинні довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідач доказів належного виконання зобов'язань за кредитним договором не надав.

Враховуючи не виконання позичальником зобов'язань за Кредитним договором, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по кредиту в сумі 394 985 грн.

Вимога про стягнення з відповідача відсотків за користування кредитом правомірно задоволена судом першої інстанції частково на суму 114 111 грн. 17 коп., з огляду на наступне.

Так, позивачем було заявлено до стягнення з відповідача відсотки за користування кредитом в сумі 120 312 грн. 37 коп.

При цьому, згідно розрахунку даних відсотків, наданого позивачем до суду, вбачається, що за період з 10 жовтня до 15 листопада 2012 р. проценти за користування кредитом визначені позивачем за ставкою 29,79 % річних, як це було передбачено додатковим договором від 10 жовтня 2012 р.

Проте, як зазначалось вище, Додатковий договір від 10.10.2012 р. внаслідок невиконання відповідачем умов п. 5 договору, на підставі п. 6 цього додаткового договору є таким, що не був укладений.

Отже, нарахування відсотків за ставкою визначеною таким договором (29,79 %) є неправомірним.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо часткового задоволення вимог про стягнення з відповідача на користь позивача відсотків за користування кредитом (з урахуванням часткових оплат) в сумі 114 111 грн. 17 коп., розрахунок яких перевірений судом та не суперечить чинному законодавству.

Крім суми боргу по кредиту та заборгованості по відсоткам за користування кредитною лінією позивачем заявлено до стягнення пеню за прострочення повернення кредиту за період з 16.11.2012 по 02.04.2013 в розмірі 490 571 грн. 37 коп. та пеню за прострочення сплати відсотків у розмірі 110 084 грн. 20 коп.

Судом першої інстанції вимога про стягнення пені за прострочення повернення кредиту задоволена частково, з огляду на те, що позивачем розрахунок зазначеної суми пені було здійснено без врахування її максимального граничного розміру, обмеженого законодавством.

З наведеним висновком колегія суддів погоджується, з наступних підстав.

Положеннями ст. 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з ч. 1 ст. 550 Цивільного кодексу України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Частиною 2 ст. 551 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно з ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно до п. 4.2.3 договору за несвоєчасне погашення заборгованості по договору, банк має право утримати з позичальника пеню, яка вираховується як 0,9% від суми простроченого платежу за кожен календарний день прострочки.

Так, за змістом положень договору, сторонами передбачена відповідальність у вигляді пені.

Законодавством обмежений максимально граничний розмір пені, що не було враховано позивачем при здійсненні розрахунку.

Згідно ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", який є чинним на даний час, розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Також, згідно ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Крім цього, в Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 27.02.2012 № 01-06/2224/2012 "Про доповнення до Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" викладена аналогічна позиція з приводу даного питання.

Так, зазначено, що у спорах, які виникають внаслідок порушення грошових зобов'язань договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань врегульовано Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань". Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислена на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Також, п. 2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 передбачено, що у разі коли в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України, застосуванню підлягає пеня в розмірі подвійної облікової ставки.

З огляду на викладене доводи апелянта про те, що оскільки договором передбачена ставка пені у розмірі 0,9%, то саме вона і підлягає застосуванню, відхиляються колегією суддів за необґрунтованістю.

Слід також зазначити, що наявність рішень місцевих загальних судів, на які посилається апелянт, про стягнення з поручителів за даним кредитними договором, зокрема, пені в розмірі, встановленому договором, не впливає на необхідність дотримання вимог чинного законодавства господарськими судами при оцінці правильності розрахунку пені, заявленої до стягнення у розмірі вищому ніж подвійна облікова ставка.

Таким чином, судом першої інстанції, з огляду на вимоги ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України правомірно частково задоволено вимогу про стягнення пені за прострочення повернення кредиту в сумі 22 400 грн. 52 коп.

Крім цього, колегія суддів також погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо часткового задоволення вимог про стягнення пені за прострочення сплати відсотків у сумі 6 962 грн. 06 коп., з огляду на наступне.

Так, позивачем нарахування пені за прострочення сплати відсотків здійснено без дотримання вимог ч. 6 ст. 232 ГК України, дійсного розміру прострочених відповідачем сум, а також умов п. 6.1 договору щодо строків сплати процентів.

Частиною 6 ст. 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Даний шестимісячний строк визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції, якщо інший період не встановлено законом або договором (п 4.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Відповідно до п. 4.2.3 договору за несвоєчасне погашення заборгованості по договору, банк має право утримати з позичальника пеню, яка вираховується як 0,9% від суми простроченого платежу за кожен календарний день прострочки.

Наведеними умовами договору не передбачено іншого строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання.

Вказівка в договорі на те, що пеня нараховується за кожен календарний день прострочки не є встановленням іншого строку ніж визначено ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 251 Цивільного кодексу України:

- строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення;

- терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 Цивільного кодексу України).

Згідно ч. 2 ст. 252 Цивільного кодексу України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

В даному випадку, договором не визначено строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання ані у роках, ані у місяцях, тощо.

Також, не встановлено і терміну, що визначався б календарною датою до якої розраховується пеня або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Слід зазначити, що повернення суми боргу та відповідно закінчення періоду прострочення не може бути визнано подією, яка має неминуче настати, оскільки залежить від суб'єктивної поведінки боржника, який в свою чергу може і зовсім не виконати зобов'язань за договором.

Отже, визначення в договорі нарахування пені за кожен календарний день прострочки не є встановленням іншого строку ніж визначено ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.

Крім цього, згідно п. 2.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 умова договору про сплату пені за кожен день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

За наведених обставин, підлягає застосуванню передбачений ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України шестимісячний строк.

Тому, в даному випадку пеня повинна нараховуватись у шестимісячний строк з дня виникнення прострочки.

Позивачем також невірно здійснено нарахування пені за прострочення сплати відсотків, починаючи з 30 числа поточного місяця.

При цьому, банк посилається на п. 4.2.4 договору.

Разом з тим, виходячи з положень п. 6.1 договору позичальник має сплачувати проценти не пізніше 29 числа наступного за поточним місяцем.

Пеня має обчислюватись від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

У даному випадку встановлення факту своєчасності виконання спірного зобов'язання має визначатися згідно положень п. 6.1 договору.

При цьому, відсотки сплачені по 29 число наступного за поточним місяцем вважаються сплаченими своєчасно.

Тому, прострочення виникає з 30-го числа наступного за поточним місяцем.

За наведених обставин, перерахунок пені за прострочення сплати відсотків, здійснений судом першої інстанції є обґрунтованим та не суперечить чинному законодавству.

Вимога позивача про стягнення з відповідача 49 057 грн. 14 коп. пені за невиконання інших умов договору є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Згідно п. 4.2.10 договору у разі невиконання та/або неналежного виконання позичальником п.п. 5.1.8-5.1.15 та будь-яких інших умов договору та додаткових угод до нього, які укладені та можуть бути укладені в майбутньому, позичальник сплачує пеню 0,09 % від суми заборгованості по кредиту за кожен день вищезазначеного невиконання та/або неналежного виконання, що визначається банком.

Позивачем не надано суду жодних доказів невиконання позичальником п.п. 5.1.8-5.1.15 договору, у зв'язку з чим, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зазначеної вимоги.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 32-34, 43, 49, 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Банк Альянс" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 12.11.2013 у справі № 910/18447/13 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - позивача у справі.

3. Матеріали справи № 910/18447/13 повернути до господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку та строки.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді М.А. Дідиченко

М.А. Руденко