Постанова № 36996731, 03.02.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" лютого 2014 р. Справа№ 910/21812/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Буравльова С.І.

Руденко М.А.

за участю представників:

від прокуратури - Курбатова І.С., посвідчення № 022697 від 11.11.2013;

від першого позивача - представник не прибув;

від другого позивача - Половінкін О.В., довіреність № 295 від 03.06.2013;

від відповідача - Половінкін О.В., довіреність № 295 від 03.06.2013;

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фундаментал" на рішення господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 910/21812/13 (Любченко М.О.) за позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" до товариства з обмеженою відповідальністю "Фундаментал" про стягнення 17 088 850 грн. 27 коп.

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Фундаментал" про стягнення 17 088 850 грн. 27 коп., з яких: 8 474 442 грн. - попередня оплата, 224 710 69 грн. - проценти за користування чужими грошовими коштами, 7 796 486 грн. 64 коп. - пеня та 593 210 грн. 94 коп. - штраф.

Рішенням господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 910/21812/13 позов задоволено частково; вирішено стягнути з відповідача на користь позивача суму попередньої оплати в розмірі 8 474 442 грн., проценти за користування чужими коштами в сумі 224 578 грн. 19 коп., пеню в розмірі 1 860 699 грн. 10 коп. та штраф в сумі 593 210 грн. 94 коп.; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

При задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з доведеності позивачем факту порушення відповідачем своїх договірних зобов'язань в частині не поставки товару в передбачені договором строки.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста від 11.12.2013 у справі № 910/21812/13 скасувати.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на адресу відповідача не направлялась вимога про повернення передплати, тобто не було дотримано необхідної умови, яка обов'язково повинна передувати зверненню до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати товару.

Крім цього, апелянт посилається на те, що нарахування пені можливо проводити тільки за невиконання грошового зобов'язання, а оскільки в даному випадку відповідачем порушено умови договору в частині поставки товару, то пеня не нараховується.

Також, в апеляційній скарзі зазначається про неправомірність задоволення позовної вимоги про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 3% річних, оскільки відповідачем порушено виконання зобов'язання з поставки товару, тобто негрошове зобов'язання, а договором не передбачено розміру процентів за користування чужими коштами.

Представник апелянта - відповідача у справі в судовому засіданні 03.02.2014 надав пояснення, якими підтримав апеляційну скаргу.

Представники прокуратури та другого позивача в судовому засіданні 03.02.2014 проти апеляційної скарги заперечили та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Перший позивач не скористався правом на участь свого представника в судовому засіданні, хоча про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення.

Будь - яких заяв, клопотань щодо неможливості бути присутнім в даному судовому засіданні від першого позивача до суду не надійшло.

Слід зазначити, що явка представників сторін не визнавалася обов'язковою.

За наведених обставин, апеляційна скарга розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Відповідно до ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково наданими доказами, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду в першій інстанції з причин, що не залежали від нього, повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення або ухвали місцевого суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду скасуванню в частині задоволенні позовної вимоги про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами з прийняттям нового рішення у цій частині про відмову у задоволенні даної позовної вимоги, з наступних підстав.

Між публічним акціонерним товариством "Державна продовольчо-зернова корпорація України", як покупцем та товариством з обмеженою відповідальністю "Фундаментал", як постачальником 04.09.2012 укладено договір про закупівлю № 145.

Згідно предмету даного договору постачальник зобов'язався у 2012 році поставити покупцю культури зернові ДК 016-97 01.11.1, а покупець прийняти і оплатити такий товар (п. 1.1 договору).

Пунктом 1.2 договору передбачено, що найменування (асортимент) та обсяги товару визначаються у специфікації (додаток №1 до даного договору), що є невід'ємною частиною цього договору.

Відповідно до п. 3.1 договору загальна вартість договору становить 25 050 000 грн., у тому числі податок на додану вартість 4 175 000 грн.

Строк поставки (передачі товару) - 10 календарних днів з моменту отримання постачальником погодженої специфікації від покупця (п. 5.1 договору).

Згідно п. 5.4 договору датою поставки товару вважається дата підписання накладної на приймання товару і/або підписання акту прийому-передачі товару обома сторонами договору.

Пунктом 7.3.1 договору передбачено, що постачальник зобов'язаний забезпечити поставку товару у строки, що встановлені цим договором.

Відповідно до п. 10.3.1 договору за несвоєчасну поставку товару постачальник сплачує покупцю пеню у розмірі 0,5% вартості товару, за яким допущено прострочення виконання, за кожний день прострочення.

Сторонами договору було підписано наступні специфікації: №01 від 20.09.2012р. на суму 900 001,06 грн., №1 від 26.09.2012р. на суму 1 060 002 грн., №2 від 27.09.2012р. на суму 530 000 грн., №3 від 12.10.2012р. на суму 2 014 000 грн., №4 від 23.10.2012р. на суму 4 000 447,55 грн.

При цьому, умовою розрахунків в специфікаціях визначено попередню оплату.

На виконання умов договору другим позивачем було здійснено попередню оплату за товар в сумі 8 474 442 грн., що підтверджується банківськими виписками та не заперечується відповідачем.

Відповідач свої зобов'язання щодо поставки товару у визначені договором строки не виконав, у зв'язку з чим прокурор звернувся до суду з позовом про стягнення коштів в сумі 8 474 442 грн., як передплати за непоставлений товар.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як визначено п. 3 ч. 1 ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.

У відповідності до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами ст. 663 Цивільного кодексі України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Строк виконання обов'язку продавця передати товар покупцю було передбачено сторонами у п. 5.1 договору №145 від 04.09.2012р., відповідно до якого строк поставки (передачі товару) становить 10 календарних днів з моменту отримання постачальником погодженої специфікації від покупця.

Відповідачем, товар у строки передбачені зазначеним пунктом договору, другому позивачу поставлено не було.

Частиною другою статті 693 Цивільного кодексу України передбачено право покупця у разі порушення продавцем строку передання йому попередньо оплачених товарів або пред'явити вимогу про передання оплаченого товару, або вимагати повернення суми попередньої оплати (тобто відмовитися від прийняття виконання).

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю.

У разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати.

Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.

Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Аналогічної позиції дотримується і Вищий господарський суд України, зокрема, в постанові від 22.04.2013 у справі № 30/5005/9383/2012.

За наведених обставин, доводи апелянта про те, що необхідною умовою, яка обов'язково повинна передувати зверненню до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати товару, є пред'явлення продавцю вимоги про повернення коштів попередньої оплати, відхиляються колегією суддів за необґрунтованістю, оскільки, нормою ст. 693 Цивільного кодексу України прямо передбачено право покупця стягувати передплату у разі не передачі товару у встановлений договором строк.

Отже, оскільки відповідач не виконав своє зобов'язання з поставки товару у встановлений строк, прокурор цілком обґрунтовано вимагає повернення сплаченої передоплати в порядку позовного провадження.

Таким чином, місцевий господарський суд відповідно до повно та достовірно встановлених обставин справи та наведених положень законодавства дійшов законного та обґрунтованого висновку щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення 8 474 442 грн., перерахованих як передоплата за товар.

Крім суми попередньої оплати прокурором заявлено до стягнення пеню за несвоєчасну поставку товару в сумі 7 796 486 грн. 64 коп., 3% річних в сумі 224 710 грн. 69 коп. та штраф в сумі 593 210 грн. 94 коп.

Судом першої інстанції правомірно частково задоволено вимогу про стягнення пені за несвоєчасну поставку товару в сумі 1 860 699 грн. 10 коп., з огляду на наступне.

У випадку порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені законом або договором, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 Цивільного кодексу України).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

В частині 1 статті 230 Господарського кодексу України зазначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до п. 10.3.1 договору за несвоєчасну поставку товару постачальник сплачує покупцю пеню у розмірі 0,5% вартості товару, за яким допущено прострочення виконання, за кожний день прострочення.

Право учасників господарських правовідносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов'язань, у тому числі, встановлювати неустойку за порушення негрошового зобов'язання, визначено частиною 2 ст. 546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, яка передбачена ст. 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені правом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності - договірної санкції за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань.

Така правова позиція наведена і в Інформаційному листі Вищого господарського суду України №01-06/249 від 15.03.2011р.

З огляду на викладене доводи апелянта про те, що пеня нараховується тільки за невиконання грошового зобов'язання, відхиляються колегією суддів за необґрунтованістю.

Суд першої інстанції частково задовольняючи вимогу про стягнення пені обґрунтовано виходив з того, що прокурором було безпідставно нараховано неустойку за шість місяців, починаючи з 11.03.2013р., а не з дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Так, згідно з п. 5. 1 договору відповідач зобов'язався поставити товар протягом 10 календарних днів з моменту отримання постачальником погодженої специфікації від покупця.

Отже, зобов'язання з поставки товару за специфікацією №01 від 20.09.2012р. мало бути виконано відповідачем не пізніше 01.10.2012р., а періодом можливого нарахування пені є період з 02.10.2012р. по 02.04.2013р.

Зобов'язання з поставки товару за специфікаціями №1 від 26.09.2012р. та №2 від 27.09.2012р. мали бути виконані відповідачем не пізніше 08.10.2012р., а періодом можливого нарахування пені є період з 09.10.2012р. по 09.04.2013р.

Зобов'язання з поставки товару за специфікацією №3 від 12.10.2012р. мало бути виконано відповідачем не пізніше 22.10.2012р., тобто періодом можливого нарахування пені є період з 23.10.2012р. по 23.04.2013р.

Зобов'язання з поставки товару за специфікацією №4 від 23.10.2012р. мало бути виконано відповідачем не пізніше 02.11.2012р., а тому періодом можливого нарахування пені є період з 03.11.2012р. по 03.05.2013р.

Проте, враховуючи те, що суд не може вийти за межи позовних вимог та самостійно змінити початкову дату нарахування пені в бік збільшення, суд першої інстанції з урахуванням ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України дійшов вірного висновку про стягнення з відповідача пені починаючи з 11.03.2013р. (початкова дата періоду пені визначена позивачем) в сумі 1 860 699,10 грн., з яких 103 500 грн. за специфікацією №01 від 20.09.2012р. за період з 11.03.2013р. по 02.04.2013р., 159 000,30 грн. за специфікацією №1 від 26.09.2012р. за період з 11.03.2013р. по 09.04.2013р., 75 000 грн. за специфікацією №2 від 27.09.2012р. за період з 11.03.2013р. по 09.04.2013р., 443 080 грн. за специфікацією №3 від 12.10.2012р. за період з 11.03.2013р. по 23.04.2013р., 1 080 118,80 грн. за специфікацією №4 від 23.10.2012р. за період з 11.03.2013р. по 03.05.2013р.

Разом з тим, відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення пені.

Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України передбачено, що до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Частиною 5 ст. 261 вказаного Кодексу України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до п. 4.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" №10 від 29.05.2013р., якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (наприклад, у зв'язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов'язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

За приписами п. 4.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" №10 від 29.05.2013р., якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін. При цьому, однак, слід мати на увазі положення частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, за якими нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).

Отже, позовну давність тривалістю в 1 рік стосовно вимог прокурора про стягнення пені необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо з урахуванням ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.

Враховуючи те, що початковим періодом нарахування пені є 11.03.2013р., то строк позовної давності щодо вимог про стягнення пені потрібно вираховувати починаючи з цієї дати.

Таким чином, оскільки прокурор звернувся до господарського суду з позовом 11.11.2013р., а тому строк позовної давності за вимогами про стягнення пені за період з 11.03.2013р. пропущено не було.

За наведених обставин, колегія суддів погоджується з частковим задоволенням вимог про стягнення пені в сумі 1 860 699,10 грн.

Крім цього, судом першої інстанції правомірно задоволено вимогу про стягнення з відповідача штрафу сумі 593 210 грн. 94 коп., нарахованого відповідно до ч. 2 статті 231 ГК України у розмірі 7% від суми боргу.

Відповідно до ч. 2 статті 231 ГК України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Виходячи із положень зазначеної норми, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені, штрафу, передбачених абз. 3 ч.2 ст. 231 ГК України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, якщо допущено прострочення виконання не грошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Така правова позиція наведена і в Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 15.03.2011 N 01-06/249.

У даному випадку наявні всі умови для застосування такої санкції, як штраф у розмірі семи відсотків від вартості непоставленого відповідачем товару, у зв'язку з простроченням виконання останнім зобов'язання з його поставки понад тридцять днів.

Стосовно задоволення судом першої інстанції вимоги про стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами, слід зазначити наступне.

Так, задовольняючи зазначену вимогу, суд першої інстанції виходив з того, що за прострочення продавцем виконання обов'язку поставити товар (п.5.1 договору) нарахування процентів у розмірі 3% річних здійснюється як санкція за порушення грошового зобов'язання на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України тоді, коли інший розмір процентів відповідно до ст. 536 Цивільного кодексу України не встановлений договором.

Оскільки, договором не встановлено іншого розміру процентів, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення вимоги про стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 3% річних.

Проте, місцевим господарським судом не було враховано наступне.

Проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу.

Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України).

Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами.

Положення ж частини другої статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

Якщо договором або чинним законодавством не передбачено розміру процентів за користування чужими коштами, то припис частини другої статті 625 ЦК України може бути застосований господарським судом лише за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

Аналогічна позиція викладена в п. 6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013.

Отже, враховуючи те, що відповідачем порушено виконання зобов'язання з поставки товару, тобто негрошове зобов'язання, а договором не передбачено розміру процентів за користування чужими коштами, частина друга статті 625 ЦК України застосовуватися не може.

Таким чином, у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 224 710 грн. 69 коп. слід відмовити.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 99 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновку про те, що господарський суд розглянув всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, однак не правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, а відтак його висновки щодо наслідків розгляду даної справи в частині задоволення вимоги про стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 224 578 грн. 19 коп. не є законними та обґрунтованими.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 103 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційна інстанція має право скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржуване рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню в частині задоволення вимоги про стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 224 578 грн. 19 коп. В решті рішення залишається без змін.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в сумі 44 010 грн. 39 коп. покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 32-34, 43, 49, 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фундаментал" на рішення господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 910/21812/13 за позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" до товариства з обмеженою відповідальністю "Фундаментал" про стягнення 17 088 850 грн. 27 коп. задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 910/21812/13 про часткове задоволення позову скасувати в частині задоволення вимоги про стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 224 578 грн. 19 коп.

В цій частині прийняти нове рішення про відмову у задоволенні вказаної вимоги.

3. Викласти резолютивну частину рішення в наступній редакції:

«1. Позов Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" до товариства з обмеженою відповідальністю "Фундаментал" про стягнення 17 088 850 грн. 27 коп. задовольнити частково.

2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Фундаментал" (01054, м. Київ, Шевченківський район, вул. Олеся Гончара, буд. 35, код за ЄДРПОУ 35726245) на користь публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" (01033, м. Київ, Печерський район, вул. Саксаганського, буд.1, код за ЄДРПОУ 37243279) суму попередньої оплати в розмірі 8 474 442 грн., пеню в сумі 1 860 699,10 грн. та штраф в сумі 593 210,94 грн.

3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Фундаментал" (01054, м. Київ, Шевченківський район, вул. Олеся Гончара, буд. 35, код за ЄДРПОУ 35726245) на користь Державного бюджету України судовий збір за подачу позовної заяви в сумі 44 010 грн. 39 коп. ».

4. Доручити господарському суду міста Києва видати відповідні накази.

5. Матеріали справи № 910/21812/13 повернути до господарського суду міста Києва.

6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку та строки.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді С.І. Буравльов

М.А. Руденко