Ухвала суду № 36969214, 16.01.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" січня 2014 р. м. Київ К/9991/78271/11

№ К/9991/78271/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Усенко Є.А.,

суддів: Рибченка А.О., Цвіркуна Ю.І.,

при секретарі: Луцак А.В.,

розглянувши у судовому засіданні

касаційну скаргу Ужгородської міжрайонної державної податкової інспекції у Закарпатській області

на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 27.09.2010

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.10.2011

у справі № 2а-419/10/0770 Закарпатського окружного адміністративного суду

за позовом Ужгородської міжрайонної державної податкової інспекції

до 1. Приватного агропромислового підприємства «Весна»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Дайлінг»

про стягнення коштів в доход держави,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 27.09.2010, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.10.2011, у задоволенні позову відмовлено з підстави не доведення податковим органом у судовому процесі умислу відповідачів на укладення правочину, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, з огляду на встановлений факт реальності господарських операцій між відповідачами, здійснених на виконання договору про поставку паливно-мастильних матеріалів.

У касаційній скарзі Ужгородська МДПІ просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Відповідачі не реалізували право надати заперечення на касаційну скаргу.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

У судовому процесі встановлено, що між ПП «Весна» (постачальник) та ТОВ «Дайлінг» (покупець) був укладений договір від 25.01.2008 № В-08/01-4 поставки паливно-мастильних матеріалів (бензин марок А-92 та А-95), з посиланням на який постачальник виписав покупцю видаткові та податкові накладні на загальну суму 6098822,40 грн., у т.ч. ПДВ 1016470,40 грн., а покупець оплатив вказану вартість палива. Поставка бензину згідно договору здійснювалася партіями на умовах ЕХW - склад ВАТ «Дніпронафтопродукт». На підставі вказаних документів податкового обліку ТОВ «Дайлінг» відніс витрати на їх оплату до складу валових витрат, а суми ПДВ у їх ціні включив до суми податкового кредиту. При цьому, транспортування вказаного товару не відбувалось, оскільки отриманий бензин за договором зберігання від 04.12.2007 № 0412/07-2 ТОВ «Дайлінг» передало ВАТ «Дніпронафтопродукт», про що складені відповідні акти здачі-приймання паливно-мастильних матеріалів. У межах проведеної ДПА у Закарпатській області на підставі постанови слідчого з особливо важливих справ Слідчого управління податкової міліції Державної податкової адміністрації України від 10.10.2008 «Про призначення невиїзної документальної перевірки ПП «Весна» по кримінальній справі № 69-59, порушеній відносно директора ПП «Весна» ОСОБА_2 за частиною 3 ст. 212 та частиною 2 ст. 366 Кримінального кодексу України, невиїзної документальної перевірка ПП «Весна», за результатами якої складено акт від 18.02.2009 № 6/23-50/20459893, податковим органом встановлено відсутність у ПП «Весна», яке не є виробником бензину, необхідних умов для здійснення господарських операцій (відсутні основні фонди, технічний персонал, виробничі активи, складські приміщення, транспортні засоби).

Згідно з частиною 1 ст. 207 Господарського кодексу України (ГК) господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до частини 1 ст. 208 цього Кодексу у разі якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

За змістом вказаних норм суд, при розгляді позову про застосування юридичних наслідків вчинення нікчемного правочину, повинен надати такому правочину оцінку та зробити висновок щодо дійсного наміру відповідачів при здійсненні господарських зобов'язань, оскільки саме це є кваліфікуючою ознакою для визнання правочину та здійсненого на його виконання господарського зобов'язання таким, що суперечить інтересам держави і суспільства, а отже і підставою для застосування юридичних наслідків, встановлених частиною 1 ст. 208 ГК.

Вказані обставини відповідно до частини 1 ст. 138 КАС України входять до предмета доказування при розгляді судом даної категорії адміністративних спорів.

Так, згідно цієї норми предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Дійсний намір відповідачів при укладенні договору від 25.01.2008 № В-08/01-4 не може вважатися встановленим з огляду на те, що оцінка доказів у справі зроблена судом без дотримання вимог статті 86 КАС України. Згідно з цією статтею суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Частиною 1 ст. 69 цього Кодексу встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів (частина 2 цієї статті).

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що договір поставки бензину від 25.01.2008 № В-08/01-4 мав реальний характер. До такого висновку суд дійшов на підставі оцінки таких приєднаних до справи доказів, як копій цього договору поставки, видаткових та податкових накладних, договору зберігання від 04.12.2007 паливно-мастильних матеріалів, актів здачі-приймання паливно-мастильних матеріалів. Крім того, суди послались на пропуск податковим органом строку застосування адміністративно-господарських санкцій, встановленого ст. 250 ГК України.

Разом з тим, доводячи, що договір від 25.01.2008 № В-08/01-4 укладений відповідачами з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, без наміру створення реальних господарських наслідків, а лише з метою отримання формальної підстави для зменшення ТОВ «Дайлінг» податкових зобов'язань з ПДВ за рахунок формування податкового кредиту по неіснуючим операціям з поставки, ДПІ у судовому процесі посилалась на вирок Перечинського районного суду від 27.05.2011, яким ОСОБА_2 (директор ПП «Весна») засуджено за частиною 2 ст. 28, частиною 3 ст. 212 (ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)); частинами 1 та 2 ст. 366 (службове підроблення) Кримінального кодексу України.

Доводи податкового органу не були взяті до уваги судом, при тому, що обставини, встановлені вказаним вироком, за умови набрання ним законної сили, можуть мати значення для правильного вирішення спору та встановлення дійсного наміру сторін при укладанні договору від 25.01.2008 № В-08/01-4.

Відповідно до пункту 18 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженої наказом Державної податкової адміністрації України від 30 травня 1997 року № 165, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 23 червня 1997 року за № 233/2037, усі складені примірники податкової накладної підписуються особою, уповноваженою платником податку здійснювати поставку товарів (послуг), та скріплюються печаткою такого платника податку - продавця.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 21.01.2011 у справі за позовом ТОВ «СІБ» до ДПІ у Жовтневому районі м. Луганська про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, неналежним чином оформлена (підписана не уповноваженою особою) податкова накладна не може бути підставою для нарахування податкового кредиту за наявності фактів, що ставлять під сумнів реальність операції з поставки товарів (послуг).

Відповідно до статті 244-2 КАС України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Обов'язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 7, частин 4 та 5 ст. 11 КАС України.

Відповідно до статті 11 КАС України суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частини четверта, п'ята зазначеної статті). Згідно зі статтею 159 цього Кодексу судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Висновок судів попередніх інстанцій щодо природи юридичних наслідків господарського зобов'язання, вчиненого з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, як адміністративно-господарських санкцій, а також щодо застосування цих юридичних наслідків в межах строків давності, встановлених статтею 250 ГК, є правильним.

Разом з тим, суди не звернули увагу, що пропуск цих строків може бути підставою для відмови в позові про застосування санкцій лише при наявності в діях (бездіяльності) особи, до якої застосовуються санкції, складу правопорушення, та помилково виходив з того, що саме по собі пред'явлення ДПІ позову поза межами зазначених строків давності є підставою для відмови в позові безвідносно до фактичних намірів відповідачів при укладенні договору від 25.01.2008 № В-08/01-4. З'ясування судом обставин щодо дійсних намірів сторін правочину є обов'язковим незалежно від того, чи збігли строки давності для застосування юридичних наслідків правочину, укладеного з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства. Це відповідає правовій позиції Верховного Суду України в постанові від 09.02.2010 у справі за позовом ДПІ у Київському районі м. Харкова до Приватної фірми «Росток» та Приватної виробничо-комерційної фірми «Дімон і Ко» про визнання недійсними господарських зобов'язань та стягнення в доход держави всього одержаного за господарськими зобов'язаннями.

З огляду на викладені порушення судами попередніх інстанцій зазначених норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, відповідно до положень частин 2 та 4 ст. 227 КАС України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, належним чином перевірити доводи сторін щодо дійсного наміру відповідачів при здійсненні господарських зобов'язань, дати оцінку як вже приєднаним до справи доказам, так і новим доказам, що будуть виявлені в процесі судового розгляду справи, з дотриманням вимог статті 86 КАС України та зробити юридично правильний висновок щодо прав і обов'язків сторін.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Ужгородської міжрайонної державної податкової інспекції у Закарпатській області задовольнити, скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 27.09.2010 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.10.2011 та направити справу новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

Головуючий суддя: підписЄ.А. УсенкоСудді: підписА.О. Рибченко підписЮ.І. Цвіркун