Постанова № 36913173, 30.01.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

30 січня 2014 року 16:30 № 826/26/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Савченко А.І., суддів Добрівської Н.А., Катющенка В.П., при секретарі Яцюті М.С., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1до треті особиДержавної виконавчої служби України Національний банк України в особі Управління Національного банку України в Харківській області Публічне акціонерне товариство «Земельний банк»провизнання протиправною та скасування постанови,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної виконавчої служби України (далі по тексту - відповідач, ДВС України), треті особи: Національний банк України в особі Управління Національного банку України в Харківській області (далі по тексту - третя особа 1, Управління НБУ в Харківській області) та Публічне акціонерне товариство «Земельний банк» (далі по тексту - третя особа 2, ПАТ «Земельний банк») про визнання протиправною та скасування постанови відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України про стягнення виконавчого збору від 27 листопада 2013 року, винесену в рамках виконавчого провадження 34182677.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 січня 2014 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено попереднє судове засідання на 09 січня 2014 року.

У попереднє судове засідання, призначене на 09 січня 2014 року, представники сторін не з'явились, що в силу приписів частини 1 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України стало підставою для відкладення розгляду справи на 23 січня 2014 року.

У попереднє судове засідання 23 січня 2014 року з'явились представники позивача, які позов підтримали та представник відповідача, який проти задоволення позову заперечував.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 січня 2014 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 28 січня 2013 року.

У судовому засіданні 28 січня 2014 року представники позивача наполягали на задоволенні позову, з викладених у ньому та письмових поясненнях підстав. Представник відповідача проти задоволення позову заперечував та зазначив про дотримання суб'єктом владних повноважень вимог чинного законодавства під час винесення оскаржуваної постанови. Представники третіх осіб у судове засідання не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Представник третьої особи 1 надіслав суду письмові заперечення проти позову, в яких просив розглядати справи за його відсутності.

Відповідно до частини 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи положення частини 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, беручи до уваги відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, в судовому засіданні 28 січня 2014 року суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

30 липня 2012 року на адресу відповідача надійшла заява третьої особи 1 про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа Макарівського районного суду Київської області, згідно якого з метою задоволення вимог позивача за кредитним договором №15 від 06 листопада 2008 року у розмірі 50000000,00 грн. за основним боргом, прострочених відсотків за користування кредитом в сумі 3569972,01 грн. та пені у сумі 58110,73 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки №15/4 від 05 січня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстрованого в реєстрі за №16 земельну ділянку, що розташована за адресою: с. Мар'янівна, Макарівського району, Київської області, кадастровий номер 3222782600:05:020:0111, загальною площею 2,5059 га, що оцінена (на дату укладення договору іпотеки) в розмірі 5079208,71 грн. та належить на праві власності згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД №720153 ОСОБА_1, шляхом продажу її на прилюдних торгах.

Також, до заяви було додано оригінал виконавчого листа №2-1235/2011, виданий Макарівським районним судом Київської області 01 червня 2012 року.

За результатами вивчення зазначених документів 06 серпня 2012 року старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України винесено постанову про відкриття виконавчого провадження та визначено боржнику строк до 7 днів з моменту винесення (отримання) постанови для сплати заборгованості згідно виконавчого документа.

У зв'язку з невиконанням боржником у наданий для добровільного виконання виконавчого листа строк, 27 листопада 2013 року старшим державним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 5362808,27 грн.

Саме не погоджуючись з названою постановою позивач звернувся з відповідним позовом до суду, в якому просить визнати її протиправною та скасувати.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вищезазначеного, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає за необхідне зазначити наступне.

Розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд виходить зі змісту положень частини 1 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Отже, при визначенні юрисдикції суд виходить з того, що до юрисдикції адміністративних судів належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні всіх виконавчих документів, передбачених частиною другою статті 17 Закону України «Про виконавче провадження», крім тих, відносно яких законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження.

Частиною 4 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні.

У розумінні статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.

Таким чином, до юрисдикції адміністративних судів належать усі справи з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень на підставі виконавчих документів, виданих судами всіх юрисдикцій, за винятком тих, які видано загальними та господарськими судами у разі звернення до суду сторін відповідного виконавчого провадження чи їхніх представників.

У той же час, згідно пункту 6 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року №3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин, постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу належать до видів відповідальності за невиконання рішення самостійно та за невиконання без поважних причин рішення, що зобов'язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі. Виконавчий збір - це санкція відповідальності майнового характеру, що накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання. Для застосування виконавчого збору виконавець приймає постанову, яка, у разі її невиконання самостійно, виконується примусово в установленому Законом України «Про виконавче провадження» порядку.

За змістом пункту 7 частини 2 статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

За результатом аналізу наведених правових норм, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

Згідно зі статтею 124 Конституції України всі судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. № 606-XIV у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - Закон України від 21.04.1999р. № 606-XIV).

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Статтею 1 названого Закону визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Відповідно до частини 2 статті 25 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Згідно з частиною 1 статті 27 названого Закону у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Посилаючись на наведені положення Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV, представник відповідача, під час розгляду справи, наполягав на їх дотриманні державним виконавцем під час винесенні постанови про відкриття виконавчого провадження та зазначення в ній строку для добровільного виконання виконавчого листа.

Відповідно до частини 1 статті 28 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.

У той же час, як вбачається зі змісту виконавчого листа Макарівського районного суду Київської області, в ньому зазначено про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення позовних вимого третьої особи 1 шляхом продажу його на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Порядок звернення стягнення на майно передбачений главою 4 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV.

Так, частинами 1 та 6 статті 52 названого Закону закріплено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Частиною 8 статті 54 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV передбачено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Зокрема, згідно статті 39 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003р. №898-IV за наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин, у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Окрім того, у статті 11 названого Закону міститься застереження, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням.

Аналіз наведених положень чинного законодавства дає підстави для висновку, що реалізація заставленого майна може бути проведена виключно органами державної виконавчої служби, а поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем в межах вартості майна, переданого у заставу.

З огляду на викладене, доводи відповідача про те, що позивач мав можливість виконати рішення суду в добровільному порядку, у строки, зазначені в постанові про відкриття виконавчого провадження, шляхом перерахування грошових коштів, суд до уваги не приймає, оскільки вартість заставленого майна визначена не була.

Додатково суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до пункту 6 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року №3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин, виконавчий збір визначено як санкцію відповідальності майнового характеру, що накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання.

Проте, враховуючи наведені вище обставини, а саме відсутність у позивача можливості провести добровільне виконання судового рішення, підстави для притягнення його до відповідальності за таке невиконання у строк, встановлений постановою про відкриття виконавчого провадження у відповідача були відсутні.

Також суд звертає увагу на те, що позивачем були вчинені дії, спрямовані на виконання рішення суду, а саме направлено листи до органу державної виконавчої служби з проханням роз'яснити порядок добровільного виконання судового рішення з огляду на закріплення у законодавстві процедури реалізації заставленого майна виключно в рамках виконавчого провадження та повідомленням про готовність вчиняти дії для виконання рішення суду у найкоротші терміни.

Крім того, суд погоджується з посиланнями позивача щодо необґрунтованості визначеного у оскаржуваній постанові розміру виконавчого збору.

Як зазначено вище, позивач як поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Проте, визначаючи розмір виконавчого збору, державний виконавець виходив із суми заборгованості саме боржника, у той час як у позивача - поручителя зобов'язання по погашенню всієї суми заборгованості відсутні. Не покладеного на останнього такого обов'язку рішенням Макарівського районного суду Київської області, на виконання якого видано виконавчий лист, що перебуває на виконанні у відповідача.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про можливість визначення розміру виконавчого збору виключно після отримання висновку про вартість майна, що перебуває у заставі, інформація з якого може бути підставою для проведення поручителем дій щодо погашення заборгованості у добровільному порядку шляхом перерахування грошових коштів, а у разі не вчинення таких дій виникають підстави для винесення постанови про стягнення виконавчого збору.

Відповідні висновку суду не спростовуються посиланнями відповідача на приписи частини 2 статті 28 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV, якою закріплено виключний перелік випадків, коли виконавчий збір не стягується та відсутність у ньому такої підстави, як проведення реалізації заставленого майно, оскільки положення зазначеного Закону не можуть бути застосовані без урахування положень Закону України «Про іпотеку».

Наведені висновки суду узгоджуються з практикою Київського апеляційного адміністративного суду, викладеною в ухвалах від 22 січня 2013 року у справі №2а-12035/12/2670, від 16 квітня 2013 року у справі №2а-13006/12/2670, від 13 серпня 2013 року у справі № 826/6179/13-а та постановах від 09 лютого 2012 року у справі №2а-7563/11/2670, від 12 вересня 2013 року у справі №826/171/13-а.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доказів, які б підтвердили правомірність оскаржуваної постанови, відповідачем суду не надано.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позовні вимоги обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Враховуючи вищезазначене, керуючись статтями 69, 70, 71, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати протиправною та скасувати постанову відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України від 27 листопада 2013 року ВП №34182677 про стягнення виконавчого збору.

3. Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань за зобов'язаннями Державної виконавчої служби України на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, податковий номер НОМЕР_1) понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 458 (чотириста п'ятдесят вісім) грн. 81 коп.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча суддя А.І. Савченко

Судді Н.А. Добрівська

В.П. Катющенко