Рішення № 36856424, 29.01.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 362/5742/13-ц Головуючий у І інстанції Жук М.В.Провадження № 22-ц/780/728/14 Доповідач у 2 інстанції ІгнатченкоКатегорія 36 29.01.2014

РІШЕННЯ

Іменем України

28 січня 2014 року м. Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

Головуючого судді : Ігнатченко Н.В.,

суддів : Поліщука М.А., Малорода О.І.,

при секретарі : Бобку О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 27 листопада 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: Васильківська міська державна нотаріальна контора Київської області, Головне управління юстиції у Київській області, про визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним та визнання права власності, -

в с т а н о в и л а:

У вересні 2013 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 року помер його батько ОСОБА_4, після смерті якого відкрилась спадщина на будинок АДРЕСА_1, яка прийнята ним шляхом подання відповідної заяви до нотаріальної контори. Крім позивача до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 звернувся його брат - ОСОБА_1, якому 25 вересня 2007 року видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

З урахуванням того, що при видачі відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 вересня 2007 року не було враховано права позивача на обов'язкову частку у спадщині, як непрацездатної особи та інваліда ІІ групи, ОСОБА_2 просив суд визнати частково недійсним вказане свідоцтво про право на спадщину за заповітом та визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1, жилою площею 36,8 кв.м, загальною площею 46,7 кв.м, як на обов'язкову частку у спадщині після смерті ОСОБА_4

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 27 листопада 2013 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 25 вересня 2007 року державним нотаріусом Васильківської міської державної нотаріальної контори Київської області на ім'я ОСОБА_1 в частині спадкування 1/3 частини житлового будинку по АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину житлового будинку по АДРЕСА_1, жилою площею 36,8 кв. м, загальною площею 46,7 кв. м, як на обов'язкову частку у спадщині після смерті ОСОБА_4

В задоволенні решти позову відмовлено та вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а також невідповідності висновків суду обставинам справи, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

17 січня 2014 року до суду апеляційної інстанції від представника ОСОБА_2 надійшло заперечення на апеляційну скаргу, в якому ставиться питання про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Так судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_4, який був батьком сторін у справі, залишилося спадкове майно, що складається із житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с.9).

Відповідно до заповіту від 23 червня 1993 року ОСОБА_4 заповів належний йому будинок відповідачу ОСОБА_1 (а.с.17,18).

Як вбачається з довідки виконавчого комітету Васильківської міської ради Київської області від 19 вересня 2013 року ОСОБА_2 зареєстрований в АДРЕСА_1 з дня смерті його батька ОСОБА_4, згідно будинкової книги на будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_2 1 липня 1992 року прибув з м. Донецька з метою допомоги батьку (а.с.15).

З матеріалів справи убачається, що позивач 21 січня 1997 року звернувся із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 до Васильківської міської державної нотаріальної контори Київської області. 27 травня 1997 року відповідач також звернувся із аналогічною заявою до нотаріальної контори.

Листом Васильківської міської державної нотаріальної контори Київської області від 19 червня 2006 року позивача повідомлено про відсутність у нього права на обов'язкову частку на спадщину після смерті ОСОБА_4, оскільки на момент смерті спадкодавця позивач був працездатним (а.с.62).

У вересні 2007 року ОСОБА_2 звернувся до Васильківської міської державної нотаріальної контори Київської області із заявою про призупинення видачі свідоцтва про право власності на спадщину після смерті батька ОСОБА_4, у зв'язку із зверненням до суду для оспорювання права відповідача на спадщину.

25 вересня 2007 року Васильківською міською державною нотаріальною конторою Київської області видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом відповідно до якого спадкоємцем зазначеного в заповіті від 23 червня 1996 року майна ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 року, є його син ОСОБА_1 Спадкове майно, на яке видане свідоцтво складається з житлового будинку по АДРЕСА_1, жилою площею 36,8 кв. м, загальною площею 46,7 кв.м.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є спадкоємцем першої черги після смерті свого батька ОСОБА_4, на час відкриття спадщини був непрацездатним, оскільки отримував пенсію за віком, спадщину прийняв шляхом подання відповідної заяви до нотаріальної контори, тому набув права на обов'язкову частку у спадщині після смерті батька відповідно до ст. 534 ЦК УРСР, розмір якої становить 1/3 частину спірного будинку.

З огляду на це суд вважав, що оспорюване свідоцтво про право на спадщину за заповітом в частині спадкування відповідачем права на 1/3 частини спірного будинку підлягає визнанню недійсним, як видане особі яка не мала права спадкування цієї частини спадкового майна.

Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, поскільки вони зроблені в результаті неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення процесуального права.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року.

У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української PCP 1963 року, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Згідно із ч. 1 ст. 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

Частиною 1 ст. 534 ЦК УРСР передбачено, що кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

За правилами ст. 535 ЦК УРСР неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка).

Відповідно до довідки УПФУ в м. Василькові та Васильківському районі Київської області № 1439 від 19 вересня 2013 року ОСОБА_2 перебуває на обліку в управлінні та отримує пенсію за віком за списком № 1 з 24 липня 1991 року.

У відповідності до ст. 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» непрацездатні громадяни - це особи які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до цього закону.

Згідно ст. 26 цього Закону особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та за наявності страхового стажу не менше 15 років.

Суд першої інстанції не врахував вказаних норм закону і прийшов до помилкового висновку, що право на пенсію за віком виникає як на загальних, так і на пільгових умовах.

Про помилковість висновку суду свідчить і ст. 9 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» де вказуються різновиди пенсійних виплат та ст. 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення», де зазначено види державних пенсій, та трудова пенсія за віком та трудова пенсія за вислугою років йдуть як окремі категорії.

Таким чином колегія суддів приходить до висновку, що вихід на пенсію на пільгових умовах права на обов'язкову частку у спадщині не дає.

З відповіді Головного управління юстиції у Київській області на звернення ОСОБА_2 від 3 березня 2008 року за № П-166 вбачається, що ОСОБА_2 державним нотаріусом було роз'яснено наслідки ст. 535 ЦК УРСР та порядок його застосування, проте на день смерті батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 року, позивач ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2, не досяг пенсійного віку (йому виповнилося 59 років 9 місяців), не був інвалідом, тому права на спадкування житлового будинку за законом на обов'язкову частку він не мав.

До вказаного висновку прийшов і державний нотаріус про що, зазначає у своїх письмових поясненнях адресованих Головному управлінню юстиції у Київській області.

Вирішуючи спір, місцевий суд в рішенні вказав, що не вбачає підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності, однак не обґрунтував чому прийшов до такого висновку, не вказав підстави для відмови у задоволенні заяви відповідача про застосування такого строку.

Як вбачається з копії спадкової справи державним нотаріусом Васильківської міської державної нотаріальної контори, 19 червня 2007 року за № 763 на ім'я ОСОБА_2 було направлено письмове повідомлення про наявність заповіту, роз'яснено ст. 535 ЦК УРСР та повідомлено, що він не має права на обов'язкову частку, оскільки на момент смерті батька був працездатний та запропоновано звернутися до суду. Іншим листом державний нотаріус повідомив про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом 11 вересня 2007 року. Вказані листи позивач отримав по пошті, про що свідчить поштове повідомлення, а також власноручно підпис.

Крім того слід зазначити, що ОСОБА_2 надав згоду на оформлення права власності на будинок та земельну ділянку за ОСОБА_1, склавши відповідну заяву від 14 вересня 2007 року, в якій зазначає, що не заперечує проти оформлення спірного будинку на свого брата за умови його проживання в цьому будинку до кінця своїх днів (а.с.99).

Також в матеріалах справи міститься рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 червня 2009 року, яке набрало законної сили, та яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа Васильківська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на будинок в порядку спадкування за заповітом, визнання права власності на 1/2 частину будинку в порядку спадкування за законом залишено без задоволення.

Судовим рішенням чітко встановлено, що жодної з підстав для спадкування за законом у позивача не вбачається, оскільки є дійсний заповіт, спадкоємець за яким прийняв весь зазначений в ньому обсяг спадкового майна.

Згідно ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, судова колегія вважає, що суд першої інстанції в порушення вимог ст.ст. 212 - 214 ЦПК України не належним чином з'ясував фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору щодо вимог позивача, яка правова норма підлягає застосуванню для правовідносин, що виникли між сторонами.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову не відповідає матеріалам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права і відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, оскільки вимоги позивача не ґрунтуються на приписах закону.

Керуючись ст.ст. 303, 304, ч. 1 п. 2 ст. 307, 309, 313, 314, 316, 209, 218 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 27 листопада 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.

Головуючий

Судді: