Постанова № 36811051, 25.01.2014, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

« 20» січня 2014 р. Справа №917/1217/13

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Пуль О.А., суддя Білоусова Я.О., суддя Хачатрян В.С.,

при секретарі Коваль А.В.,

за участю представників:

позивача - Атаманюк Т.О., за довіреністю №09-32/685 від 19.12.2013 року;

відповідача - Китманова К.С., за довіреністю №3 від 02.12.2013 року;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - Публічного акціонерного товариства «АвтоКрАЗ», м.Кременчук (вх.№3971П/2-7) на рішення господарського суду Полтавської області від 13.11.2013 року по справі №917/1217/13,

за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», м.Київ,

до Публічного акціонерного товариства «АвтоКрАЗ», м.Кременчук,

про стягнення 184366247,51 грн.,-

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» звернулося до господарського суду Полтавської області із позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «АвтоКрАЗ», в якій просило стягнути заборгованість за кредитним договором №76-08/КР від 01.12.2008 року у розмірі 184366247,51 грн., у т.ч. за кредитом - 95000000 грн., за відсотками - 68152533,99 грн., інфляційні витрати за несплату відсотків - 946312,32 грн., 3% річних відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України: за прострочення кредитом - 5684383,56 грн., за простроченими відсотками - 2776766,82 грн.; пеня за несвоєчасну сплату кредиту - 7144520,55 грн., пеня за несвоєчасну сплату відсотків - 4661730,27 грн.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 13.11.2013 року у справі №917/1217/13 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Кльопов І.Г., суддя Киричук О.А., суддя Солодюк О.В.) позов задоволено частково.

Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «АвтоКрАЗ» на користь Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» заборгованість за кредитним договором №76-08/КР від 01.12.2008 року в розмірі 170804480,51 грн., з яких: 95000000,00 грн. - заборгованість за кредитом згідно кредитного договору від 01.12.2008 року №76-08/КР; 68152533,99 грн. - заборгованість за відсотками; 5668767,12грн. - 3% річних за простроченим кредитом; 1640005,10грн. - 3% річних за простроченими відсотками; 270425,37грн. - пеня за несвоєчасну сплату відсотків, 72748,93грн. інфляційні нарахування за несплату відсотків, а також 63757,68 грн. витрат по сплаті судового збору.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Публічне акціонерне товариство «АвтоКрАЗ» з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилося та звернулося до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення місцевим господарським судом при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 13.11.2013 року по справі №917/1217/13 та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в стягненні боргу з ПАТ «АвтоКрАЗ» на користь ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк».

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції при розгляді справи не застосовано норми матеріального права, які підлягали застосуванню, а саме, щодо застосування строків позовної давності. Так, на думку скаржника, строк позовної давності щодо всіх вимог позивача до відповідача сплив 05.03.2013 року, однак на вказане місцевий господарський суд уваги не звернув.

Крім того, апелянт вказує, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, а саме, неповно з'ясував факт отримання відповідачем від позивача грошових коштів, адже такі докази як банківські виписки або інші документи, складені банком в односторонньому порядку, не повинні прийматися судом як належні та допустимі докази отримання кредиту.

Також, відповідач у апеляційній скарзі зазначає, що в кредитному договорі №76-08/КР від 01.12.2008 року, заборгованість за яким позивач просить стягнути з відповідача, сторони не визначили строк його дії, що свідчить про відсутність істотної умови у договорі. Відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його не укладення. Таким чином, на думку апелянта, кредитний договір №76-08/КР від 01.12.2008 року є неукладеним.

Як вказує апелянт, кредитний договір №76-08/КР від 01.12.2008 року суперечить свободі волевиявлення, а тому в силу ст. 14 Цивільного кодексу України та ст. ст. 203, 236 він є недійсним з моменту його вчинення, а недійсний договір не створює для сторін юридичних наслідків окрім тих, що пов'язанні з його недійсністю.

Крім того, апелянт зазначає, що судом першої інстанції не було з'ясовано факт списання позивачем заборгованості. Так, стягнення заборгованості з відповідача на користь позивача могло б мати місце лише тоді, коли б позивач довів, що така заборгованість не списана, оскільки відповідно до Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 25.01.2012 року №23, банк використовує сформований резерв для списання (відшкодування) боргу за активом, який віднесено до V (найнижчої/безнадійної) категорії якості (далі - безнадійна заборгованість), у порядку, установленому Національним банком України. Тобто списання заборгованості банком є його обов'язком, якщо така заборгованість безнадійна. При цьому, якщо враховувати, що позивачу було відомо про неможливість відповідача виконувати свої зобов'язання ще в березні 2010 року, то заборгованість відповідача перед позивачем необхідно вважати безнадійною і вона повинна б була бути списаною. А якщо заборгованість списана, то це означає, що її не існує. Отже, на думку апелянта, заборгованість відповідача перед позивачем, яка є предметом спору по даній справі, не існує.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 26.12.2013 року апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «АвтоКрАЗ» прийнято до провадження та призначено до розгляду.

16.01.2014 року від позивача через канцелярію суду надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№385), в якому просить рішення господарського суду Полтавської області від 13.11.2013 року залишити без змін, а апеляційну скаргу ПАТ «АвтоКрАЗ» - без задоволення.

В обґрунтування своєї позиції по справі позивач зазначає, що кредитний договір №76-08/КР від 01.12.2008 року (зі змінами) повністю відповідає вимогам чинного законодавства України, оскільки в ньому визначено всі істотні умови та його підписано і скріплено печатками. Відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами того, що він не отримував кредитні кошти від позивача, а також не надано жодних аргументувань і заперечень щодо наявного у справі розрахунку стягуваних справ.

Щодо обов'язку списання позивачем безнадійної заборгованості відповідача відповідно до Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями, затвердженого постановою Правління НБУ від 25.01.2012 року №23, позивач зазначає, що вказаним Порядком не передбачено обов'язкового відшкодування банками безнадійної заборгованості позичальників. Крім того, навіть, якщо безнадійна заборгованість списується банками, сам лише факт списання не є підставою для припинення вимог банку до позичальника, більш того, банки зобов'язані продовжувати роботу щодо відшкодування списаної за рахунок резерву безнадійної заборгованості.

Стосовно тверджень апелянта про не застосування строку позовної давності у даній справі, позивач вказує, що судом першої інстанції при розгляді справи по суті враховано момент виникнення зобов'язань зі сплати кредиту та процентів і вірно встановлено відсутність порушення строку позовної давності при зверненні до суду з позовом у даній справі.

Крім того, позивач зазначає, що твердження скаржника щодо неукладеності кредитного договору, як і твердження щодо недійсності кредитного договору №76-08/КР від 01.12.2008 року, спростовуються матеріалами справи та приписами чинного законодавства України.

Як вказує позивач, кредитний договір №76-08/КР від 01.12.2008 року (зі змінами) повністю відповідає вимогам чинного законодавства України, оскільки в ньому визначено всі істотні умови та його підписано і скріплено печатками.

До початку судового засідання 20.01.2014 року від ПАТ «АвтоКрАЗ» через канцелярію суду надійшли додаткові письмові пояснення до апеляційної скарги (вх.№449) з додатками, в яких зазначає, що судом першої інстанції при здійснення розрахунку стягуваних сум не враховано, що ухвалою господарського суду Полтавської області від 27.12.2012 року у справі №18/2613/12 порушено провадження у справі про банкрутство позивача; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів з наслідками, передбаченими ст. 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції від 04.11.2012 року), та припинено нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості боржника. Дія мораторію введеного ухвалою суду була припинена 14.02.2013 року на підставі відповідної ухвали.

Таким чином, на думку апелянта, у відповідності до правил ст. 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» протягом дії мораторію з 27.12.2012 року по 14.02.2013 року до відповідача не можуть застосовуватись санкції, передбачені п.2 ст.625 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів вказує, що, з огляду на приписи ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд переглядає справу за наявними у справі доказами, тобто тими доказами, що зібрані місцевим господарським судом і покладені в основу рішення цього суду. Водночас, суд переглядає справу також і за додатково поданими апеляційному суду доказами. Втім подання сторонами нових доказів апеляційному суду обмежено. Додаткові докази приймаються судом, якщо особа, яка подає докази, обґрунтує неможливість подання цих доказів місцевому господарському суду під час розгляду справи у першій інстанції. Обґрунтовуючи неможливість подання доказів суду першої інстанції, особа, яка бажає подати нові докази, має довести обставини, що об'єктивно перешкоджали їй подати ці докази місцевому господарському суду. Разом з тим, такі докази повинні існувати на час прийняття місцевим господарським судом рішення.

Публічне акціонерне товариство «АвтоКрАЗ» не надавало до суду першої інстанції пояснень та документів в підтвердження наявності справи №18/2613/12 про банкрутство. Надаючи таку інформацію до суду апеляційної інстанції апелянт не обґрунтував неможливість подання її та доказів до суду першої інстанції, що є порушенням приписів ст. 101 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що ухвалою господарського суду від 14.02.2013 року у справі №18/2613/12 провадження у справі про банкрутство ПАТ «АвтоКрАЗ» припинено у зв'язку із безпідставністю такого порушення, за відсутності належних доказів безспірності вимог ініціюючого кредитора. При цьому, неправомірні правові підстави порушення провадження у справі про банкрутство не можуть породжувати правомірні правові наслідки.

Таким чином, колегія суддів не приймає до уваги пояснення апелянта, викладені у письмових поясненнях вх.№449 від 20.01.2014 року та докази,які наданні їх обгрунтування.

У судовому засіданні 20.01.2014 року представник відповідача пояснив, що підтримує доводи та вимоги апеляційної скарги у повному обсязі та просить її задовольнити. Представник позивача проти позиції апелянта заперечує та просить відмовити у задоволені його апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін, як таке, що прийнято при повному, всебічному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи у відповідності до чинних норм права України.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційні скарзі доводи, заслухавши у судовому засіданні пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, 01.12.2008 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком у формі закритого акціонерного товариства (банк, позивач у справі) та Публічним акціонерним товариством «АвтоКрАЗ» (відповідач у справі, позичальник), яке є новим найменуванням Холдингової компанії «АвтоКрАЗ» у формі відкритого акціонерного товариства, заснованої згідно наказу Фонду державного майна України від 24.10.95р. №33-АТ «Про створення холдингової компанії «АвтоКрАЗ» у відповідності до Закону України «Про господарські товариства» та Указу Президента України від 11.05.1994 р. №224/94 «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації» шляхом об'єднання в статутному капіталі контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших активів (відповідач), укладено кредитний договір №76-08/КР.

Згідно умов вищевказаного договору кредитор надав позичальнику в тимчасове користування грошові кошти (кредит) в розмірі 95000000,00 грн. зі строком повернення кредиту - 03.05.2011 року, а позичальник зобов'язався сплачувати проценти за користування ним за ставкою 16% річних (з урахуванням договорів про внесення змін до кредитного договору).

Сторонами було також узгоджено, зокрема те, що банк надає позичальнику кредит в рамках генеральної угоди №3 від 06.11.2007 року про співпрацю щодо кредитування в сумі 50000000,00 грн. на умовах, передбачених цим договором (п.2.1 договору).

Кінцевий термін повернення кредиту становить 26.11.2009 року, а повернення кредиту повинно здійснюватися позичальником частинами у відповідності до графіку: 15000000,00 грн. - 30.09.2009 року, 15000000,00 грн. - 30.10.2009 року, 20000000,00 грн. - 26.11.2009 року (п.2.2 договору);

Сторони погодили, що кредит надається банком позичальнику шляхом оплати розрахункових документів (платіжних доручень) позичальника безпосередньо з позичкового рахунку №20629310370010/980, відкритого банком в філії «Відділення Промінвестбанку в м.Кременчук Полтавської області», на рахунки контрагентів позичальника. Перерахування коштів з позичкового рахунку №20629310370010/980 на поточний рахунок позичальника №26004304370010/980 для подальшого використання у відповідності із цільовим призначенням кредиту (п.3.1 договору).

Також, сторони встановили, що відсотки за користування кредитом нараховуються банком на суму фактичного щоденного залишку заборгованості за кредитом, та сплачуються позичальником, виходячи із встановленої банком відсоткової ставки у розмірі 25 відсотків річних.

Пунктом 3.2 кредитного договору сторони встановили, що нарахування банком процентів здійснюється з дати першої оплати розрахункових документів позичальника з позичкового рахунку по дату повного погашення кредиту.

Проценти за користування кредитом нараховуються банком щомісячно 2 рази на місяць: 15 числа поточного місяця за період з останнього календарного дня попереднього місяця по 14 число поточного місяця та в передостанній робочий день місяця за період з 15 числа поточного місяця по передостанній календарний день поточного місяця (включно) та сплачуються позичальником за першу половину поточного місяця - протягом п'яти банківських днів з дати нарахування (включно) та за другу половину поточного місяця - в передостанній робочий день місяця з поточного рахунку позичальника №26004304370010/980 в філії «Відділення Промінвестбанку в м.Кременчук Полтавської області» (або з будь-яких інших поточних рахунків позичальника) на рахунок №20685310370010/98, відкритий банком у філії «Відділення Промінвестбанку в м.Кременчук Полтавської області».

Згідно п.3.3 договору за надання та обслуговування кредиту позичальник сплачує банку щомісячно комісійну винагороду, виходячи із встановленої банком відсоткової ставки у розмірі 0,1% відсотка річних від фактичної заборгованості за кредитом.

У випадку порушення позичальником встановленого п. 2.2. цього договору строку остаточного повернення всіх отриманих сум кредиту позичальник надалі сплачує проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із відсоткової ставки у розмірі 49% річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється п. 3.2 цього договору (ч. 1 п. 3.4 договору).

Відповідно до п. 4.2.2. кредитного договору позичальник взяв на себе зобов'язання своєчасно сплачувати плату за кредит та відсотки за неправомірне користування кредитом на умовах і в порядку, передбачених договором, а також суми передбаченої договором неустойки. У випадку несвоєчасної сплати за кредит (у т.ч. і відсотків за неправомірне користування кредитом) позичальник зобов'язаний перераховувати кошти, що призначені ним для погашення плати за кредит, на рахунок простроченої заборгованості, номер якого повідомляється банком позичальнику негайно після його відкриття.

Згідно п. 5.2. кредитного договору позичальник у випадку прострочення ним виконання зобов'язань по поверненню банку сум кредиту та/або плати за кредит, та/або відсотків за неправомірне користування кредитом зобов'язаний сплатити суму заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення платежу.

За несвоєчасну сплату сум кредиту та/або відсотків за надання кредиту, та/або плати за кредит, та/або відсотків за неправомірне користування кредитом позичальник сплачує банку пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу, в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє у період прострочення та нараховується щоденно (п. 5.3. договору).

Пунктом 6.4. кредитного договору сторони погодили, що спори між ними при недосягнення згоди шляхом переговорів передаються на вирішення господарського суду. При цьому, строк, у межах якого банк може звернутися до суду з вимогою про захист своїх цивільних прав за цим договором (строк позовної давності) встановлюється тривалістю в 10 років.

Договір набирає чинності з дати його підписання повноважними представниками сторін і діє до повного повернення позичальником отриманих сум кредитних коштів, сплати у повному обсязі відсотків за користування ним та повного виконання позичальником будь-яких інших грошових зобов'язань, прийнятих ним на себе згідно з умовами цього договору (п. п. 6.1., 6.6 договору).

Зміни та доповнення до договору вносяться за згодою сторін у письмовій формі і є невід'ємними частинами цього договору (п. 6.6. договору).

До спірного кредитного договору сторонами було укладено низку договорів про внесення змін та доповнень до останнього.

Так, договором №03-09/Д3/КР від 27.01.2008 року внесені зміни до п. 2.1 та п.2.2 кредитного договору №76-08/КР та викладено його в наступній редакції: банк надає позичальнику кредит в рамках генеральної угоди №3 від 06.11.2007 року про співпрацю щодо кредитування в сумі 65000000,00 грн. на умовах, передбачених цим договором (п.2.1 договору). Кінцевий термін повернення кредиту 26.11.2009 року. Повернення кредиту повинно здійснюватися позичальником частинами у відповідності до графіку: 15000000,00 грн. - 30.09.2009 року, 15000000,00 грн. - 30.10.2009 року, 35000000,00 грн. - 26.11.2009 року (п.2.2 договору).

Договором №98-09/Д3/КР від 17.06.2009 року внесені зміни до абзацу 3 п.3.2 кредитного договору №76-08/КР та викладено його в наступній редакції: «відсотки за користування кредитом нараховуються банком щомісячно 2 рази на місяць: 15 числа поточного місяця за період з останнього календарного дня попереднього по 14 число поточного місяця; в передостанній робочий день місяця за період з 15 числа поточного місяця по передостанній календарний день поточного місяця (включно) та сплачуються позичальником:

- за першу та другу половину поточного місяця - на протязі шестидесяти банківських днів з дати нарахування з поточного рахунку позичальника №26004304370010/980 в філії «Відділення Промінвестбанку в м.Кременчук Полтавської області» на рахунок №20685310370010/980.

Договором №162-09/ДЗ/КР від 18.08.2009 року внесено зміни, зокрема, до абзацу п.2.1 кредитного договору №76-08/КР та викладено їх у наступній редакції: пункт 2.1 кредитного договору №76-08/КР: «банк збільшує суму кредиту, що надається в рамках генеральної угоди №3 від 06.11.2007 року про співпрацю щодо кредитування до 95000000,00 грн., на умовах, передбачених цим договором».

Договорами: №162-09/КР від 18.08.2009 року, №93-010/Д3/КР від 19.08.2010 року, №157-10/Д3/КР від 06.09.2010 року; №306-10/ДЗ/КР від 01.10.2010 року, №425-10/Д3/КР від 01.12.2010 року, №471-10/Д3/КР від 30.12.2010 року, №52-11/Д3/КР від 28.02.2011 року, вносились зміни щодо дати повернення кредиту, так, договором №52-11/Д3/КР від 28.02.2011 року передбачено кінцевий термін повернення кредиту - 03.05.2011 року.

Крім того, договором №52-11/Д3/КР від 28.02.2011 року внесено зміни, зокрема, до п. 3.2. кредитного договору №78-08/КР. Так, згідно нової редакції проценти за користування кредитом нараховуються банком на суму фактичного щоденного залишку заборгованості за отриманими коштами та сплачуються позичальником, виходячи із встановленої банком процентної ставки з 01.01.2011 року у розмірі 16% річних.

Проценти за користування кредитом нараховуються банком щомісячно в останній робочий день місяця за період з 1 по 30 (31) число поточного місяця за календарне число днів користування позичкою, а також в день остаточного повернення кредиту, визначеного п.2.2 цього договору на суму фактичного щоденного залишку заборгованості за кредитом.

При розрахунку процентів використовується метод «факт/факт», виходячи із фактичної кількості днів у місяці та у році.

Термін сплати банку нарахованих процентів за користування кредитом за період з 01.02.2010 року по 02.05.2011 року встановлено - 03.05.2011 року.

У випадку порушення позичальником встановленого п. 2.2 цього договору строку остаточного повернення всіх отриманих сум кредиту позичальник надалі сплачує проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із процентної ставки в розмірі 22% річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється згідно п. 3.2. цього договору.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем взяті на себе зобов'язання за кредитним договором №76-08/КР від 01.12.2008 року з урахування додаткових угод до нього виконані, а саме, надано позичальникові грошові кошти, що підтверджується наявними у матеріалах справи виписками по рахунку. Крім того, факт отримання відповідачем грошових коштів за кредитним договором підтверджується довідкою про розмір заборгованості відповідача за кредитами станом на 01.05.2009 року, підписаною начальником фінансового департаменту відповідача, в якій відображено наявність заборгованості відповідача за кредитним договором №76-08/КР.

Таким чином, посилання відповідача на відсутність належних доказів, якими б підтверджувався факт отримання кредитних коштів, спростовується наявними в справі доказами та є юридично необґрунтованим.

Проте, позичальник (відповідач) свої зобов'язання за кредитним договором, з урахуванням додаткових договорів до нього, належним чином не виконував, а саме, щодо своєчасного повернення кредиту та сплати процентів по кредиту, у зв'язку з чим у позичальника утворилась прострочена заборгованість за кредитом та за процентами.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного Кодексу України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст. 1054 Цивільного Кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частина 1 статті 1049 Цивільного кодексу України передбачає, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір та порядок процентів встановлюється договором.

Статтею 1050 Цивільного кодексу України визначено, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 та частиною 2 статей 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, ст. ст. 193, 198 Господарського кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов і порядку укладеного між сторонами договору та згідно з вимогами закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до висновків постанови Верховного Суду України від 28.11.2011 р. у справі № 43/308-10 вимога про виконання боржником зобов'язання в порядку ч. 2 ст. 530 ЦК України має бути вчинена у активній формі поведінки однієї сторони, доведеної до іншої. При цьому, оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги, вона може бути пред'явлена будь-яким шляхом: як шляхом звернення з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього звернення з вимогами, оформленими у іншій спосіб, ніж позов (відмінними від нього), за висновком Верховного Суду України, фактично призведе до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту, буде суперечити положенням ч. 2 ст. 124 Конституції України.

Згідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 610 Цивільного кодексу України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вже зазначалося, відповідач кредит не повернув, зобов'язання, передбачені кредитним договором з урахування додаткових угод до нього, не виконав, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка станом на момент розгляду справи не погашена і позивач звернувся до суду з позовною заявою та просив стягнути з відповідача заборгованість позичальника за кредитом та заборгованість по відсотках за користування кредитом.

З матеріалів справи вбачається, що у зв'язку із невиконанням відповідачем належним чином умов кредитного договору з урахуванням додаткових угод до нього позивач звертався до відповідача з вимогою від 03.04.2013 року №39-1/294-6 щодо сплати заборгованості (т. 1, а.с. 44).

Дана вимога була отримана відповідачем, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією повідомлення про вручення поштового відправлення - вимоги банку, проте відповідач належним чином на вимогу не відреагував, відповіді не надав, отримані в кредит грошові кошти та проценти за користування ними не повернув.

Згідно з поданим розрахунком станом на 01.05.2013 року заборгованість позичальника за кредитом становить 95000000,00 грн., а заборгованість по відсотках за користування кредитом становить 68152533,99 грн. за період з 01.12.2008 року по 01.05.2013 року включно.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем не надано до суду доказів в підтвердження належного виконання умов кредитного договору №76-08/КР від 01.12.2008 року з урахуванням додаткових угод до нього щодо своєчасної сплати суми кредиту та відсотків за користування кредитними коштами у встановленому порядку та розмірі. Також, відповідачем не надано до суду доказів на спростування пред'явленого позивачем розрахунку сум заборгованості та заявлених сум до стягнення по кредиту та процентам.

Таким чином, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку у відповідності до приписів Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України щодо задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача 95000000,00 грн. заборгованості за кредитом та 68152533,99 грн. заборгованості по відсотках за користування кредитом.

Статтею ст. 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Статтею 546 Цивільного кодексу України встановлено, що виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з законом або договором, зокрема, неустойкою.

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним прав здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України визначено порядок нарахування штрафних санкцій, а саме, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Статтею 611 Цивільного Кодексу України передбачено сплату неустойки як правовий наслідок порушення зобов'язань, встановлених договором.

Як вже зазначалося, відповідно до п. 4.2.2 кредитного договору №76-08/КР від 01.12.2008 року відповідач зобов'язався своєчасно сплачувати плату за кредит та відсотки, за неправомірне користування кредитом на умовах і в порядку, передбачених договором, а також суми передбаченої договором неустойки.

Розділом 5 кредитного договору регулюється відповідальність сторін. Згідно з п. 5.3 договору за несвоєчасну сплату сум кредиту та/або відсотків за надання кредиту, та/або плати за кредит, та/або відсотків за неправомірне користування кредитом позичальник сплачує банку пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу, в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє у період прострочення та нараховується щоденно.

Позивачем здійснено розрахунок суми пені, заявленої до стягнення з відповідача. Так, позивач просив стягнути 11806250,82 грн. пені, з яких 7144520,55 грн. - пеня за несвоєчасну сплату кредиту за період з 30.10.2012 року по 30.04.2013 року та 4661730,27 грн. - пеня за несвоєчасну сплату відсотків.

Суд першої інстанції зазначив, що строк, встановлений ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, не є позовною давністю (п. 4.3. постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 року «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Кінцевий термін повернення кредиту - 03.05.2011 року, отже, пеня на суму заборгованості за кредитом могла бути нарахована за період з 04.05.2011 року по 04.11.2011 року. Однак, позивач просив стягнути пеню за інший період - з 30.10.2012 року по 30.04.2013 року. Зміна предмету позовних вимог в цій частині позову позивачем не здійснювалася.

Таким чином, суд першої інстанції, з яких погоджується колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, дійшов правомірного висновку про відмову у стягнення пені у розмірі 7144520,55грн. за несвоєчасне погашення кредиту, нарахованої за період, визначений позивачем в розрахунку до позовної заяви шляхом зворотнього обрахунку шести місяців від дати звернення з вимогою або позовом, оскільки такий розрахунок суперечить приписам чинного законодавства України.

Щодо вимоги про стягнення 4661730,27 грн. пені за несвоєчасну сплату відсотків, колегія суддів зазначає, що позивач просив суд стягнути пеню згідно наявного у справі розрахунку за період з 30.10.2012 року по 30.04.2013 року.

При цьому, судом першої інстанції встановлено, що строк сплати процентів, нарахованих з 04.05.2011 року, настав після закінчення семи днів з моменту отримання вимоги позивача, тобто 12.04.2013 року.

Таким чином, в результаті власного перерахунку розміру пені судом першої інстанції, загальна сума пені за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитними коштами, що підлягає стягненню, складає 270425,37 грн. за період 13.04.2013 року по 30.04.2013 року.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача пені та, здійснивши перевірку наявного в матеріалах справи розрахунку, вірно встановив розмір пені, яка підлягає стягненню.

Згідно ч. 1 ст. 1050 Цивільного кодексу України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Так, у зв'язку із простроченням виконання відповідачем своїх зобов'язань за кредитним договором №76-08/КР від 01.12.2008 року з урахуванням додаткових угод до нього позивачем нараховані та заявлені до стягнення 3% річних за прострочення погашення кредиту в сумі 5684383,56 грн. та за простроченими відсотками у розмірі 2776766,82 грн.

Місцевим господарським судом здійснено перевірку розрахунку заявлених 3% річних за простроченим кредитом і встановлено, що здійснений позивачем розрахунок є невірним, оскільки за період з 04.05.2011 року по 30.04.2013 року сума 3% річних на суму основного боргу складає 5668767,12 грн.

Колегія суддів, також, перевіривши розрахунки позивача, встановила, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення 3% річних за простроченим кредитом у розмірі 5668767,12 грн., оскільки тільки ця сума вимог є обґрунтованою.

Крім того, господарський суд Полтавської області, врахувавши період, за який позивач обраховує 3% річних за простроченими процентами та момент виникнення зобов'язання зі сплати процентів, на які нараховується 3% річних, встановив, що обґрунтованими є вимоги про стягнення 3% річних за простроченими процентами у розмірі 1640005,10 грн.

Так, 3% річних на суму нарахованих відсотків за період з 04.05.2011 року по 30.04.2013 року становлять 1582738,56 грн., а на суму відсотків за період з 13.04.2013 року по 30.04.2013 року - 57266,54 грн.

Колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції обґрунтованими, зробленими у відповідності з нормами чинного законодавства, та погоджується з рішенням місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог по стягненню 3% річних за простроченими процентами в сумі 1640005,10 грн.

Щодо нарахованих відповідачу і заявлених до стягнення інфляційних витрат за несплату відсотків у розмірі 946312,32 грн. колегія суддів зазначає наступне.

У пункті 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-06/928/2012 від 17.07.2012 року «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» зазначено, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Тобто, індекс інфляції це додаткова сума, яка сплачується боржником і за своєю правовою природою є самостійним засобом захисту цивільного права кредитора у грошових зобов'язань і спрямована на відшкодування його збитків, заподіяних знеціненням грошових коштів внаслідок інфляційних процесів в Державі.

Сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).

Оскільки індекс інфляції є змінною величиною, позивач, який бажає стягнути заборгованість з урахуванням цього індексу, повинен у кожному конкретному випадку подати господарському суду обґрунтований розрахунок відповідної суми.

Місцевий господарський суд, здійснивши перевірку розрахунку позивача заявлених до стягнення інфляційних витрат за несплату відсотків, встановив, що обґрунтованими є вимоги про стягнення інфляційних витрат у розмірі 72748,93 грн.

Колегія суддів, також, дослідивши розрахунок інфляційних втрат за несплату відсотків позивача, який міститься в матеріалах справи, дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат у розмірі 72748,93 грн., а в іншій частині відмовила, оскільки вказана сума є вірною.

Доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, стосовно пропуску позивачем строків позовної давності, неукладеності договору та не дослідження судом факту списання позивачем заборгованості відповідача як безнадійної, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони спростовуються матеріалами справи.

Щодо твердження відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України визначено, що позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 259 ЦК України сторонам надано право за взаємною домовленістю збільшувати позовну давність, яка встановлена законом.

Як вже було зазначено вище, п. 6.4. кредитного договору №76-08/КР від 01.12.2008 року сторони узгодили, що всі спори між ними при недосягненні згоди шляхом переговорів передаються на вирішення господарського суду. При цьому, строк, у межах якого банк може звернутися до суду з вимогою про захист своїх цивільних прав за цим договором (строк позовної давності), встановлюється тривалістю 10 років.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК України). При цьому, частиною 2 ст. 260 ЦК України закріплено імперативну норму, відповідно до якої порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Виходячи з наведеного та враховуючи момент виникнення зобов'язань зі сплати кредиту та процентів (місцевим господарським судом було встановлено, що письмова вимога про погашення заборгованості за спірним кредитним договором була отримана відповідачем 05.04.2013 року, відтак, він повинен був здійснити оплату заборгованості у термін до 12.04.2013 року), суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку, що позивачем не пропущено строк позовної давності при зверненні з даним позовом до суду.

Стосовно неукладеності спірного договору №76-08/КР від 01.12.2008 р. у зв'язку з не визначенням у кредитному договорі - на скільки років, місяців, тижнів, днів або годин у відповідності до ст. 252 Цивільного кодексу України укладено договір.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін (п. 1,4 ст. 631, п. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів зазначає, що у пунктах 6.1 та 6.5 кредитного договору №76-08/КР сторони узгодили, що цей договір набирає чинності з дати його підписання повноважними представниками сторін. Цей договір діє до повного повернення позичальником отриманих сум кредитних коштів, сплати у повному обсязі відсотків за користування ним та повного виконання позичальником будь-яких інших грошових зобов'язань, прийнятих ним на себе згідно умов цього договору.

В абз. 6 п.2.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 року «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вказано, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії його укладення в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

Така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25.06.2011 року у справі №7/221-09 .

Отже, твердження скаржника щодо неукладеності кредитного договору спростовуються, як матеріалами справи, так і чинним законодавством України.

Крім того, заявник у скарзі зазначив про те, що спірний договір є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно зі ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Оскільки кредитний договір №76-08/КР від 01.12.2008 року не визнаний недійсним в судовому порядку, а встановлення недійсності спірного договору не було предметом позовних вимог, даний договір є дійсним.

Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, ПАТ «АвтоКрАЗ», укладаючи кредитний договір №76-08/КР від 01.12.2008 року та додаткові угоди до нього, погодився зі всіма істотними та не тільки умовами договору. Підстави вважати, що волевиявлення ПАТ «АвтоКрАЗ» при укладені кредитного договору №76-08/КР від 01.12.2008 року та додаткових угод до нього у відповідача було обмежене у колегії суддів відсутні.

Відповідач у своїй апеляційній скарзі посилається на Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями, затверджене Постановою правління НБУ від 25.01.2012 року №23, на підставі якого заборгованість за спірним кредитним договором має бути списана, а тому заборгованості відповідача не існує.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» однією з функцій Національного банку України є банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.

Згідно зі ст. 59 закону України «Про Національний банк України» НБУ визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валютних, відсоткових та інших ризиків банків.

Відповідно до п. 1.6. Положення, на яке посилається відповідач, банк оцінює ризик невиконання боржником/контрагентом зобов'язань та формує резерв у повному обсязі незалежно від розміру його доходів за станом на перше число кожного місяця, наступного за звітним, до встановленого строку подання статистичної звітності за формою N 10 (місячна) «Оборотно-сальдовий баланс банку», затвердженої відповідним нормативно-правовим актом Національного банку України.

Згідно з пунктом 7 Постанови Правління Національного банку України від 11.06.2011 року №172 «Про затвердження Порядку відшкодування банками України безнадійної заборгованості за рахунок резерву», відшкодування (списання) за рахунок резерву безнадійної заборгованості не є підставою для припинення вимог банку до позичальника/контрагента.

Банк зобов'язаний продовжувати роботу щодо відшкодування списаної за рахунок резерву безнадійної заборгованості.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що посилання скаржника на те, що позивач повинен був вчинити дії зі списання заборгованості відповідача є необґрунтованим, оскільки такий обов'язок не покладено на позивача законом або договором, крім того, нормами діючого законодавства (ні нормами Цивільного кодексу України ні нормами Господарського кодексу України) не передбачено списання заборгованості як підставу для припинення цивільних (господарських) зобов'язань.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду не приймає до уваги доводи скаржника, оскільки місцевий господарський суд з урахуванням системного аналізу обставин справи, приписів чинного законодавства України, а також доказів, які містяться в матеріалах справи, дійшов обґрунтованого висновку щодо задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 95000000,00 грн. заборгованості по кредиту, 68152533,99 грн. заборгованості по відсоткам за користування кредитом, 270425,37 грн. пені за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитом, 72748,93 грн. інфляційних витрат за несплату відсотків за користування кредитом, 5668767,12 грн. 3% річних за простроченим кредитом, 1640005,10 грн. 3% річних за простроченими відсотками за користування кредитом.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги та досліджені в судовому засіданні докази не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства «АвтоКрАЗ» не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення господарського суду Полтавської області від 13.11.2013 року у справі №917/1217/13 має бути залишене без змін.

Керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 99, п.1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «АвтоКрАЗ» залишити без задоволення.

Рішення господарського Полтавської області від 13.11.2013 року по справі №917/1217/13 залишити без змін.

Повний текст постанови складено 24 січня 2014 року.

Головуючий суддя Пуль О.А.

Суддя Білоусова Я.О.

Суддя Хачатрян В.С.