Ухвала суду № 36804169, 03.12.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а/2570/3825/2012 Головуючий у 1-й інстанції: Смірнова О.Є. Суддя-доповідач: Собків Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

03 грудня 2013 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді : Собківа Я.М.,

суддів: Ключковича В.Ю., Петрика І.Й.,

при секретарі: Присяжній Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Фізичної особи - підприємеця ОСОБА_3 та Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2012 року у справі за адміністративним позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 до Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3.) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби, в якому просив скасувати податкові повідомлення-рішення відповідача від 05.06.2012 року № 0003991720 про визначення податкового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 6 657,00 грн. за основним платежем та 1,00 грн. за штрафними санкціями, та від 05.06.2012 року № 0003981720 про визначення податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб в розмірі 23 303,61 грн.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2013 року позов задоволено частково.

Скасовано податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби від 05.06.2012 року № 0003991720.

В іншій частині позову відмовлено.

Сторони не погоджуючись з прийнятим рішенням суду звернулися з апеляційними скаргами, в яких зазначають, що оскаржувана постанова суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно з'ясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в зв'язку з чим просять скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позивач просить задовольнити його позов в повному обсязі, а відповідач - повністю відмовити в задоволенні вимог даного позову.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які зявилися до суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_3) зареєстрований як фізична особа-підприємець 08.12.2006 року, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії НОМЕР_4 (а.с. 34).

В період з 25.04.2012 р. по 11.05.2012 р. службовими особами відповідача було проведено документальну планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2009 року по 31.12.2011 року, за результатами якої складено акт перевірки від 18.05.2012 року № 738/17/НОМЕР_3.

В ході проведення перевірки було встановлено порушення позивачем вимог:

- ст.14 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26.12.1992 року № 13-92 в частині неподання декларації про доходи за 4 квартал 2010 року;

- п.2 Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 03.07.1998 року № 727/98 в частині перевищення граничного розміру річної виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) протягом 2010 року на суму 248445.00 грн. та в частині несвоєчасності сплати єдиного податку за листопад 2011 року;

- ст.13,14 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26.12.1992 року № 13-92 та п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», що призвело до заниження «чистого доходу» за 4 квартал 2010 року на суму 155 357,41 грн.;

- п. 198.3 ст. 198, п. 200.1 ст. 200, п. 201.1. п. 201.4. п. 201.6, п. 201.8. ст. 201 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету, в загальній сумі 6 657,00 грн.

За висновками акту перевірки відповідачем були винесені наступні податкові повідомлення-рішення:

- від 05.06.2012 року № 0003991720, яким позивачу визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 6 657,00 грн. за основним платежем та 1.00 грн. за штрафними санкціями (а.с. 23);

- від 05.06.2012 року № 0003981720, яким позивачу визначено податкове зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб в загальному розмірі 23 303,61 грн. (а.с. 24).

Позивач заперечує правомірність спірних податкових повідомлень-рішень відповідача, у зв'язку з чим просить їх скасувати з підстав невідповідності нормам чинного законодавства.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, колегія суддів зважає на наступне.

Відповідно до ст. ст. 1, 2 Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» №727/98 від 03.07.1998 року (з наступними змінами та доповненнями, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), спрощена система оподаткування, обліку та звітності запроваджується для таких суб'єктів малого підприємництва, зокрема, фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у трудових відносинах з якими, включаючи членів їх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб та обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривень.

Згідно приписів п. 22.10 ст. 22 Прикінцевих положень Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 року №889-IV (в редакції Закону, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), до набрання чинності спеціальним законом з питань оподаткування фізичних осіб - суб'єктів підприємницької дальності, діє розділ IV Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян»від 26.12.1992 року №13-92, який застосовується з урахуванням положень п. 9.12 ст. 9 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб».

Відповідно до п.п. 9.12.1, п.п. 9.12.2 п. 9.12 ст. 9 вказаного Закону (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), оподаткування доходів, отриманих фізичною особою від продажу нею товарів (надання послуг, виконання робіт) у межах її підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а також фізичною особою, яка сплачує ринковий збір, здійснюється за правилами, встановленими спеціальним законодавством з цих питань, з урахуванням норм цього пункту; якщо фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності або фізична особа, яка сплачує ринковий збір, отримує інші доходи, ніж визначені у підпункті 9.12.1 цього пункту, то такі доходи оподатковуються за загальними правилами, встановленими цим Законом для платників податку, що не є такими суб'єктами підприємницької діяльності.

Із наведеного вбачається, що підприємець отримавши інші доходи від здійснення підприємницької діяльності, ніж ті, які можуть обкладатись єдиним податком згідно з правилами, встановленими спеціальним законодавством з питань спрощеної системи оподаткування, повинен сплачувати з цих доходів податок з доходів фізичних осіб.

У той же час, Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» не містить положень, які б регулювали питання оподаткування сум, що перевищують граничний обсяг виручки, встановлений законодавцем. За таких обставин оподаткування доходів, отриманих платником єдиного податку з порушенням умов перебування на спрощеній системі оподаткування, повинно здійснюватися із застосуванням правил загальної системи оподаткування, врегульованих, зокрема, Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» з урахуванням загальних принципів оподаткування, закріплених Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року N 1251-XII «Про систему оподаткування» (чинним на час виникнення спірних відносин), якими встановлювалися засади податкових відносин в Україні.

Така позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, яку викладено в постанові суду від 13.04.2010 року по справі №21-483во10, згідно якої підприємець, отримавши в ході реалізації товару на виконання договорів комісії на власний розрахунковий рахунок суму, яка перевищує дозволенний Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» розмір виручки, а саме 500000,00 грн., повинен перейти на загальну систему оподаткування.

Разом з тим, у випадку оподаткування суми, що перевищує визначений Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» ліміт, слід керуватись положеннями Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» з урахуванням положень розділу IV Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян».

Так, пунктом 1.2. Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), передбачено, що дохід це сума будь-яких коштів, вартість матеріального і нематеріального майна, інших активів, що мають вартість, у тому числі цінних паперів або деривативів, одержаних платником податку у власність або нарахованих на його користь, чи набутих незаконним шляхом у випадках, визначених підпунктом 4.2.16 пункту 4.2 статті 4 цього Закону, протягом відповідного звітного податкового періоду з різних джерел як на території України, так і за її межами.

Дохід з джерелом його походження з України - будь-який дохід, одержаний платником податку або нарахований на його користь від здійснення будь-яких видів діяльності на території України, у тому числі, але не виключно, зокрема, у вигляді доходів від здійснення підприємницької діяльності, а також незалежної професійної діяльності на території України (п.п. «з» п. 1.3. Закону).

Отже, аналізуючи вищенаведені правові норми, колегія суддів приходить до висновку, що доходом в розумінні Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» є отримані у власність платником податку блага.

Як вбачається з висновків акту перевірки від 18.05.2012 року № 738/17/НОМЕР_3, позивачем за 2010 рік було занижено валовий дохід на 207143,21 грн., чим порушено вимоги ст.13, 14 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26.12.1992 року № 13-92.

Крім того, на момент проведення перевірки позивачем не було надано документального підтвердження витрат, що відповідають сумі отриманого за 4 квартал 2010 року валового доходу.

Відповідно до ст. 13 Декрету КМ України №13-92, оподаткуванню підлягають доходи громадян, одержані протягом календарного року від здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а також інші доходи громадян, не передбачені як об'єкти оподаткування у розділах II та III цього Декрету.

Оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий доход, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) i документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними з одержанням доходу. Якщо ці витрати не можуть бути підтверджені документально, то вони враховуються податковими органами при проведенні остаточних розрахунків за нормами, визначеними Головною державною податковою інспекцією України за погодженням з Міністерством економіки України та Державним комітетом України по сприянню малим підприємствам та підприємництву.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доходом позивача, який підлягає оподаткуванню за загальними правилами, встановленими Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» та Декретом Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», є фактично отриманий або нарахований на його користь дохід, а тому при визначенні суми такого доходу позивача, що перевищує ліміт в 500 000,00 грн., податковий орган правомірно врахував не всю суму грошових коштів, яка надійшла на розрахунковий рахунок позивача, а лише ту суму, яка є його винагородою за здійснення господарської діяльності.

За таких обставин, заявлені позивачем вимоги в частині скасування податкового повідомлення-рішення від 05.06.2012 року № 0003981720, колегія суддів знаходить необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.

Що стосується висноків акту перевірки в частині порушення позивачем вимог п. 198.3 ст. 198, п. 200.1 ст. 200, п. 201.1, п. 201.4, п. 201.6, п. 201.8. ст. 201 Податкового кодексу України, колегія суддів зважає на наступне.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, а також права та обов'язки платників податків і зборів, компетенція контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства, регулюються Податковим кодексом України, який вступив в силу з 01.01.2011 року.

Відповідно до пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно з пп. а) п. 198.1 ст. 198 цього Кодексу право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) або послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України).

Відповідно до абз. 1, 2, 4 п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях в межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного оподатковуваного періоду.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу) У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону (п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України).

При дослідженні матеріалів справи колегією суддів було встановлено, що в травні 2011 року позивач мав господарські взаємовідносини з ТОВ «Антар» (код ЄДРПОУ - 24088985) на загальну суму 39 944,00 грн. (в т.ч. ПДВ - 6 657,33 грн.).

Так, між сторонами було укладено договір надання робіт з інструментальної обробки металевих виробів від 23.05.2011 року № 2, за умовами якого ТОВ «Антар» (Виконавець) зобов'язувався надати визначені умовами договору послуги, а позивач (Замовник) - прийняти та оплати їх вартість.

Згідно декларації з ПДВ за травень 2011р., додатку №5 „Розшифровки податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів" та реєстру отриманих та виданих податкових накладних за травень 2011р., що подавалися позивачем на адресу податкового органу, грошові кошти в сумі 39 944,00 грн. (в т.ч. ПДВ - 6 657,33 грн.) позивачем було включено до складу податкового кредиту у травні 2011 року.

Заперечуючи проти вимог даного позову відповідач вказує на нікчемність укладеного позивачем правочину, який на його думку є фіктивним та не створює жодних юридичних наслідків, крім тих, які пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Приписами статті 203 Цивільного кодексу України установлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Згідно ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Дії, вчинені у межах нікчемного правочину, не можна вважати господарськими операціями, оскільки зазначений правочин не створює інших юридичних наслідків, окрім пов'язаних з його недійсністю.

Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 Цивільного кодексу України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина: 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Положенням статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається недійсним в судовому порядку. В розумінні даної норми цивільного закону характеризуючими ознаками фіктивного правочину є те, що сторони вчиняють його лише для вигляду, знаючи заздалегідь що він не буде виконаний. Тобто, при вчинені фіктивного правочину учасники мають інші цілі, ніж ті що передбачені самим правочином, не маючи на меті встановлення його правових наслідків. При цьому, фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру як створення так і досягнення відповідних цивільно-правових наслідків.

Відповідно до інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 року № 742/11/13-11, з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість належить з'ясовувати, зокрема, обставини щодо руху активів у процесі здійснення господарської операції, установлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції, установлення зв'язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг), понесенням інших витрат і господарською діяльністю платника податку.

Дослідженню підлягають усі первинні документи, які належить складати залежно від певного виду господарської операції: договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів тощо.

Необхідно перевіряти фізичні, технічні та технологічні можливості певної особи до вчинення тих чи інших дій, що становлять зміст господарської операції, як-от: наявність кваліфікованого персоналу, основних фондів, у тому числі транспортних засобів для перевезення або виробництва, приміщень для зберігання товарів тощо, якщо такі умови необхідні для здійснення певної операції; можливість здійснення операцій з відповідною кількістю певного товару у відповідні строки з урахуванням терміну його придатності, доступності на ринку тощо; наявність відповідних ліцензій та інших дозвільних документів, що необхідні для ведення певного виду господарської діяльності.

Про відсутність факту здійснення господарської операції можуть також свідчити і результати, відображені у даних податкового обліку будь-кого з учасників господарської операції, які фактично не настали внаслідок відсутності відповідних дій будь-кого з учасників такої операції (наприклад, відображення отримання послуг без їх фактичного надання або в разі їх надання іншою особою, ніж та, що вказана у даних податкового обліку чи первинних документах; імітація купівлі товару в особи, яка ніколи його не продавала тощо).

Так, на підтвердження виконаня договірних зобов'язань позивачем суду були надані копія акту здачі-прийняття робіт ОУ-23-05 (а.с. 46), копія податкової накладної від 23.05.2011 року № 0523003 (а.с. 48), копія рахунку-фактури від 23.05.2011 року № 23-05 (а.с. 47), копія платіжного доручення від 25.05.2011 року № 36 (а.с. 49).

Крім того, відображення в бухгалтерському обліку вказаних операцій підтверджується журналом-ордером по рахунку 631 (а.с. 50).

Відповідно до п.п. 201.1, 201.4, 201.7, 201.8 ст. 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну; податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг; податкова накладна виписується на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс); право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу.

Як було вірно зазначено судом першої інстанції, наявна в справі копія видаткової накладної від 23.05.2011 року № 0523003 та інші первинні документи містять всі необхідні реквізити, визначені Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні облікові документи можуть бути складені на паперових носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена п.1.2 ст. 1, п.2.1 ст.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України, де зокрема передбачено, що первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.

Господарські операції мають бути відображені в податковому обліку відповідно до їх реального змісту, а тому право платника ПДВ на податковий кредит може визнаватися лише у разі, якщо відповідні товари ним реально придбавалися, або ж у разі реального понесення ним витрат на таке придбання.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, у разі, якщо дії платника податку свідчать про його добросовісність, а вчинені ним господарські операції не викликають сумніву в їх реальності та відповідності дійсному економічному змісту, для підтвердження права на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування достатньо наявності належним чином оформлених документів, зокрема податкових накладних. Разом з тим, не є підставою для відмови у праві на податковий кредит та бюджетне відшкодування з податку на додану вартість порушення податкової дисципліни, вчинені контрагентом платника податку. Також не є підставою для визнання неправомірними операцій платника податків подальше припинення чи анулювання статусу платника податку на додану вартість його контрагента. Усі операції, вчинені контрагентом платника податку до припинення такого контрагента, не можуть автоматично розглядатися як нікчемні правочини в силу самого собою припинення юридичної особи або анулювання її податкового статусу. У такому разі достатньо встановити необізнаність платника податку, що заявляє право на податковий кредит чи бюджетне відшкодування з податку на додану вартість про факт припинення або недобросовісний характер діяльності контрагента (зокрема про несплату податків чи неподання податкової звітності).

У разі, якщо на час здійснення господарських операцій, за якими податкова інспекція не визнає обґрунтованим віднесення позивачем до податкового кредиту сум податку на додану вартість, постачальники були включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також мали свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість, покупець не може нести відповідальність за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

Як свідчать матеріали даної справи та наявні в ній докази, на момент здійснення господарських операцій у Єдиному державному реєстрі були відсутні відомості, які б ставити під сумнів цивільну правоздатність контрагента позивача - ТОВ «Антар». Крім того, за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не вбачається, що на момент укладення та виконання сторонами спірних угод були наявні записи щодо не підтвердження відомостей про юридичну особу даного підприємства.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Згідно статті 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Таким чинном, враховуючи відсутність доказів на підтвердження обставин, на які посилається відповідач, вказуючи на нікчемність правочину, укладеного між позивачем та ТОВ «Антар», суб'єктивний та оціночний характер доводів, якими це підтверджується, наявність первинних документів та інших доказів на підтвердження товарності спірного правочину, колегія суддів приходить до висновку про правомірність віднесення позивачем 39 944,00 грн. (в т.ч. ПДВ - 6 657,33 грн.) до складу податкового кредиту у травні 2011 року.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд,-

УХВАЛИВ:

Апеляційні скарги Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 та Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби - залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя суддя суддя Я.М. Собків В.Ю.Ключкович І.Й. Петрик

Повний текст ухвали виготовлено - 09.12.13р.

.

Головуючий суддя Собків Я.М.

Судді: Ключкович В.Ю.

Петрик І.Й.