Постанова № 36682802, 19.12.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

19 грудня 2013 року 10 год. 44 хв. № 826/17460/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Вєкуа Н.Г., суддів Васильченко І.П. , Соколової О.А., при секретарі судового засідання Іванині М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом особи без громадянства ОСОБА_1

до 1) Державної міграційної служби України;

2) Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві

про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

Особа без громадянства, ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач) , Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2013 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 21 листопада 2013 року.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на думку позивача, відповідачем 1 у порушення вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняте протиправне рішення, яким позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відповідачем 2 порушено порядок повідомлення позивача про прийняте відносно нього рішення відповідачем 1, що призвело до порушення його прав та законних інтересів.

Крім того, на думку позивача, оскаржуване рішення є необґрунтованим та незаконним, оскільки в отриманому повідомленні про прийняття відносно нього такого рішення, відсутні жодні обґрунтовані пояснення щодо причин відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач 1 проти позову заперечував, вважаючи оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, винесеним на підставі та на виконання вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», просив суд відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.

Відповідач 2 пояснень та заперечень по суті позовних вимог суд не подав.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, особа без громадянства, рохінгва за національністю, народився в м. Бірмі (М'янма), з двох років постійно проживав та території Бангладеш, за віросповіданням мусульманин - суніт.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач 11.04.2013 р. звернувся до відповідача 2 із заявою-анкетою № 51 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив, що був змушений залишити Бангладеш через побоювання за власне життя, так як відноситься до належності рохінгва, що спричиняє негативне ставлення з боку народу. Також зазначив що він особисто, піддавався постійним утискам у зв'язку з тим що, він та його батько вихідці із Бірми та належали до національного рохінгва.

Згідно даних анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач покинув країну постійного проживання 16.08.2012 р. літаком, не маючи дозволу влади на виїзд. До України прямував через Російську Федерацію (час перебування з 16.08.2012 р. по 29.12.2012 р.) не звертаючись за захистом у ній.

Під час співбесіди позивач повідомив, що за допомогою знайомого його батька нелегально перетнув кордон України та приїхав на потязі в Київ 30.12.2012 року, де проживає до теперішнього часу нелегально.

Також, позивачем під час співбесіди від 23.04.2013 року було зазначено, що основною причиною його звернення до міграційної служби України в місті Києві є легалізація на території України. Також, позивач зазначив, що мав змогу внутрішнього переміщення та території Бангладеш, однак цією можливістю не скористався, оскільки це було дуже дорого і він не мав на це коштів.

Рішенням Державної міграційної служби України № 544-13 від 13.09.2013 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.

З інформації наданої позивачем, можна зробити висновок, що причини, на які посилається ОСОБА_1, не відповідають критеріям законодавства згідно з якими надається статус біженця, або додатковий захист.

Як вбачається із матеріалів особової справи, позивач за жодною з конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер не містять подій переслідування саме заявника.

Аналіз матеріалів особової справи з урахуванням інформації по країні походження та індивідуальних обставин свідчать, що не існує розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності. Позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Бангладеш добровільно.

Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до пункту 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 16.03.2012 року, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової залежності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Під час розгляду особової справи шукача притулку, органом міграційної служби встановлено відсутність у позивача об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного доказу того, що ці побоювання є реальними.

Разом з тим, є обґрунтовані підстави вважати, що позивач має ознаки особи, яка відповідно до пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), є економічним мігрантом.

Пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

Як вбачається із матеріалів співбесіди від 23.04.2013 року, позивачем було зазначено, що основною причиною його звернення до міграційної служби України в місті Києві є легалізація на території України.

Як зазначається у анкеті, ОСОБА_1, до України прямував через Російську Федерацію, де мешкав з 16.08.2012 р. по 29.12.2012 р., однак за захистом у третій безпечній країні не звернувася, обгрунтовуючи свою позицію тим, що не було людей, які б йому допомогли.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"статус біженця, або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.

Частина 22 статті 1 вказаного Закону дає визначення цього терміну:

"Третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року ( 995_011 ) і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року ( 995_363 ), та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту."

Російська Федерація підлягає під визначення третьої країни, адже: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (РФ ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року ( 995_011 ) і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року ( 995_363 ), та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту(Постановою Верховного Совєта Російської Федерації від 13.11.1992 року № 3870-1, вищезазначені акти приєднано до законодавства РФ; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок ( Федеральний закон РФ "Про біженців" від 19.02.1993 № 4528-1), яким визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ни

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Натомість інформація про переслідування, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до абзацу четвертого статті 6 вказаного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні.

При розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено матеріали справи шукача притулку, дано оцінку та досліджено інформацію по країні його походження. На підставі вказаного, з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідачем прийняте рішення № 544-13 від 13.09.2013 року, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особі без громадянства ОСОБА_1.

Доказів, які б спростовували доводи відповідача, позивач суду не надав.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України 544-13 від 13.09.2013 року прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надане, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, а отже позовні вимоги про скасування зазначеного рішення є безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ПОСТНОВИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Вєкуа Н.Г.

Суддя Соколова О.А.

Суддя Васильченко І.П.

Постанова складена в повному обсязі 26.12.2013 року