Ухвала суду № 36640458, 13.01.2014, Житомирський апеляційний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

__________

10002, м-н Путятинський, 3/65, телефон/факс: (0412) 481-602, 481-637 e-mail: inbox@apladm.zt.court.gov.ua

Головуючий у 1-й інстанції: Дорошенко Н.О.

Суддя-доповідач:Охрімчук І.Г.

УХВАЛА

іменем України

"13" січня 2014 р. Справа № 817/3153/13-а

Житомирський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді Охрімчук І.Г.

суддів: Зарудяної Л.О.

Кузьменко Л.В.

при секретарі Зеліковій О.В.

за участю представників відповідачів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від "04" листопада 2013 р. у справі за позовом ОСОБА_4 до Адміністрації Державної прикордонної служби України, Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України про визнанн дій незаконним та стягнення шкоди

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2013р. ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про визнання незаконними дій відповідачів щодо зволікання у виконанні ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 19.02.2013р. в цивільній справі №2-6811/11 та стягнути з них на його користь моральну шкоду в розмірі 26 510,00 грн., з яких 20000,00грн. - моральна шкода, 6510,00 грн. - матеріальна шкода.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_4 вказує на те, що 11.05.2013р. йому безпідставно було відмовлено в перетинанні державного контролю України та оформлено прокол вилучення документу - паспорту. На думку скаржника, не прийняття до виконання Державної прикордонної служби України ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 19.02.2013р. за цивільної справою №2-6811/11 про скасування ОСОБА_4 тимчасового обмеження у праві виїзду з України є неправомірним, оскільки згідно з ч.1 ст.223 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Внаслідок вчинення незаконних дій, як зазначає позивач, йому було завдано моральну шкоду, яка полягає в душевних стражданнях, матеріальну шкоду.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 04.11.2013р. позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо несвоєчасного зняття з обліку ОСОБА_4 як особи, яку тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України. Стягнуто з Адміністрації Державної прикордонної служби України (ЄДРПОУ 00034039) на користь ОСОБА_4 (код НОМЕР_1) шкоду, заподіяну протиправною бездіяльністю, на загальну суму 7510,00 грн., а саме в розмірі 6510,00 грн. майнової шкоди, в розмірі 1000,00 грн. моральної шкоди. В решті позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Адміністрація Державної прикордонної служби України звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить постанову суду від 04.11.2013р. скасувати та прийняти нову про відмову в задоволенні позову. На думку скаржника, суд першої інстанції не з'ясував чи були правові підстави для вчинення Адміністрацією Державної прикордонної служби будь-яких дій щодо предмету адміністративного позову. Скаржник зазначає, що факт невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи підтверджується реєстраційно-контрольною карткою вх№18020/0/3-13 від 04.04.2013р. про невідкладне направлення Адміністрацією Державної прикордонної служби судового рішення до Головного центру. Всупереч вимог ч.3 ст.2 , ст.ст.7,9,86,159,161 КАС України суд першої інстанції під час ухвалення судового рішення не встановив всі обставини справи, що мають суттєве значення для розгляду , не надав належної оцінки доказам про те, що , зокрема, Адміністрація Державної прикордонної служби є неналежним відповідачем. Відповідач вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що ухвала про скасування заходів забезпечення позову не належить до ухвал , визначених п.2 ч.2 ст.17 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки не містить припису про те, що ухвала підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень , суперечить положенням ЦПК України та рішенню Конституційного суду України.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дослідивши докази, зібрані в матеріалах справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги з огляду на наступне.

Матеріали справи свідчать, що в провадженні Рівненського міського суду до 15.02.2012р. знаходилась цивільна справа №2-6811/11 за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості. В порядку забезпечення позову за заявою представника позивача в цивільній справі ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 13.09.2011 в справі № 2-1152 - 2011р. задоволено заяву Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про забезпечення позову. Обмежено:

- ОСОБА_4 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов'язань. Адміністрацію Державної прикордонної служби України зобов'язано вжити заходів щодо тимчасового затримання та вилучення наявного у зазначеної особи паспорта громадянина України для виїзду за кордон (а.с.43).

Копію ухвали направлено для виконання у тому числі і Адміністрації Державної прикордонної служби України (а.с.44).

Судом встановлено, що заочним рішенням Рівненського міського суду від 15.02.2012р. позов Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" задоволено. Рішення вступило в законну силу. Відповідно до ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 19.02.2013 по справі № 2-6811/11 ухвалу судді Дубенського міськрайоного суду Рівненської області від 13.09.2011 про забезпечення позову по справі за позовною заявою ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, шляхом, зокрема, обмеження його у праві виїзду за межі України до виконання своїх зобов'язань - скасовано (а.с.41).

З листа Рівненського міського суду Рівненської області №2-6811/11 від 28.02.2013р. вбачається, що вищевказане судове рішення (про скасування заходів забезпечення позову) було направлене, зокрема, Адміністрації Державної прикордонної служби України для виконання та відома. Відмітки на супровідному листі Рівненського міського суду Рівненської області свідчать про його отримання адресатом 04.04.2013 (а.с.41, зворот).

Як свідчать докази, зібрані в матеріалах справи, 07.05.2013 між Туристичною компанією - ПП "Жайвір" та громадянином ОСОБА_4 було укладено договір-доручення № ДТ-1 на бронювання туристичних послуг (а.с.14-15).

Відповідно до п.1 вказаного вище договору турист доручає, а туристична компанія зобов'язується за дорученням туриста від його імені та за його кошти забронювати комплекс послуг на 1 чоловіка відповідно поданої туристом заявки на бронювання туристичних послуг за маршрутом: Київ (аеропорт "Жуляни") - Тіват (Чорногорія) на час відправлення 06:00 11.05.2013р. (що підтверджується роздруківкою авіаційного квитка а.с.106). Загальна сума договору узгоджена сторонами становить 6510,00 грн. , та включає в себе послуги туристичної компанії. На виконання умов договору від 07.05.2013р. туристом - ОСОБА_4 було сплачено грошові кошти в розмірі 6510,00грн., що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордеру №74 від 07.05.2013р. (а.с.16).

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Законодавством України зазначені правовідносини регулюються ст. 313 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Згідно зі ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.

Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюється Законом від 21 січня 1994 р. № 3857-XII "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (далі - Закон № 3857-XII).

Положеннями ст. 6 цього Закону встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у таких випадках: якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання до виконання зобов'язань або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (п. 2); якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов'язань (п. 5); якщо щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (п. 8).

Як зазначено Верховним Судом України в Узагальненні судової практики щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 01.02.2013, пунктом 4 ч. 1 ст. 20 Закону № 661-IV органам, підрозділам, військовослужбовцям, а також працівникам ДПС, які відповідно до їх службових обов'язків можуть залучатися до оперативно-службової діяльності для виконання покладених на ДПС завдань, надається право не пропускати через державний кордон України осіб, яким за мотивованим письмовим рішенням суду та правоохоронних органів не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України. Якщо є рішення суду щодо громадянина України, іноземця чи особи без громадянства про обмеження у виїзді у зв'язку з ухиленням від виконання зобов'язань за рішенням суду чи іншого органу, то органи ДПС зобов'язанні тимчасово обмежити виїзд за межі України.

Адміністрація ДПС здійснює постановку на контроль осіб (боржників), яких згідно із судовими рішеннями тимчасово обмежено у праві виїзду з України, тому в резолютивній частині ухвали повинно бути зазначено (як приклад): тимчасово обмежити особу (громадянство, прізвище, ім'я, по батькові відповідними літерами, залежно від громадянства, дата народження - день, місяць, рік) у праві виїзду за межі України до виконання зобов'язання.

У разі виконання боржником відповідних зобов'язань, а також у зв'язку із закінченням виконавчого провадження на підставі ч. 1 п. 8 ст. 49 (повна сплата боргу за виконавчим документом) Закону № 606-XIV державний виконавець виносить відповідну постанову, копія якої підлягає обов'язковому направленню до Адміністрації ДПС для своєчасного зняття особи (боржника) з контролю.

Судом встановлено, що 11.05.2013 на підставі ч.1 ст.14 Закону України "Про прикордонний контроль" уповноваженою особою відділу прикордонної служби "Жуляни" окремого контрольно-пропускного пункту "Київ" прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України ОСОБА_4 у зв'язку з наявністю в базі даних Державної прикордонної служби України відомостей, що зазначену особу рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області тимчасово обмежено у праві виїзду з України (а.с.9). 11.05.2013р. складено протокол вилучення (затримання) паспорта громадянина України для виїзду за кордон, виданого на ім'я ОСОБА_4, відносно якого відбулося спрацювання індексу "НВ" БД "Гарт-1/П" (а.с.10).

Приймаючи рішення про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України громадину ОСОБА_4, відповідач керувався тим, що при надходженні 04.04.2013 до Адміністрації Державної прикордонної служби України ухвала Рівненського міського суду Рівненської області в справі № 2-6811/11 від 19.02.2013 не була прийнята до виконання, оскільки в ній відсутня дата набрання законної (юридичної) сили.

Розглядаючи питання про законність та обґрунтованість рішення відповідача про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України громадину ОСОБА_4 з посиланням на невиконання ухвали Рівненського міського суду Рівненської області в справі № 2-6811/11 від 19.02.2013 в зв'язку з відсутністю в ній дати набрання законної (юридичної) сили, суд апеляційної інстанції враховує наступне.

Відповідно до ч.1 ст.14 Цивільного процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Відповідно до ч.1 ст.208 ЦПК України судові рішення викладаються у формі: ухвали; рішення; постанови.

Частиною 3 статті 210 ЦПК України встановлено, якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом (частина 1). Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи:

1) виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті;

2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (частина 2).

Таким чином, відповідно до зазначеної правової норми, ухвали судів, зокрема, у цивільних справах, підлягають виконанню як виконавчі документи у випадках, передбачених законом.

Як свідчать обставини справи, ухвала Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 11.09.2011 постановлена відповідно до ст.153 ЦПК України, тобто тимчасове обмеження позивача в праві виїзду за межі України було застосоване судом в порядку забезпечення позову.

Відповідно до ч.9 ст.153 ЦПК України ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

В даному випадку законом визначено, що обумовлена ухвала виконується в порядку, встановленому для виконання судових рішень, відтак відповідно до ч.3 ст.210 ЦПК України така ухвала має силу виконавчого документа, підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, та оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України "Про виконавче провадження".

Ухвала Рівненського міського суду Рівненської області від 19.02.2013 постановлена на підставі ст.154 ЦПК України, тобто позивач поновлений в праві виїзду за межі України шляхом скасування судом заходів забезпечення позову. При цьому стаття 154 ЦПК України, яка регламентує заміну виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову, не містить припису про те, що ухвала про скасування заходів забезпечення позову підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень.

В Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням акціонерної компанії "Харківобленерго" щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 17, пункту 8 частини першої статті 26, частини першої статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" N 5-рп/2013 від 26.06.2013, зазначено (п.п. 2.1, 2.2, 3 мотивувальної частини), що відповідно до Основного Закону України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання; усі суб'єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території; обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства (частина четверта статті 13, частина перша статті 55, частина п'ята статті 124, пункт 9 частини третьої статті 129).

Згідно з частиною другою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Конституційний Суд України, розглядаючи цю справу, бере до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в рішенні у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Примусове виконання рішень судів України відбувається на основі виконавчих документів, які є підставою для відкриття державним виконавцем виконавчого провадження і проведення виконавчих дій. Такими документами є виконавчі листи, що видаються судами; накази господарських судів; ухвали, постанови судів у випадках, передбачених законом; інші документи, визначені у частині другій статті 17 Закону.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 17 Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи: ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.

Конституційний Суд України виходить з того, що до ухвал, визначених у пункті 2 частини другої статті 17 Закону, належать, зокрема, ухвали про вжиття запобіжних заходів та забезпечення позову у господарських справах (статті 43-6, 67 Кодексу), які виконуються органами державної виконавчої служби або іншими органами виконання судових рішень згідно з вимогами статей 2, 3, 5, 17 Закону без видачі наказу суду, оскільки мають самостійний процесуальний характер і не є актами вирішення спору по суті.

Такі ухвали приймаються судом у зв'язку з необхідністю забезпечення розгляду судових справ та виконання рішення суду в майбутньому. Оскарження ухвал про вжиття запобіжних заходів та забезпечення позову не зупиняє їх виконання.

З урахуванням правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні N5-рп/2013 від 26.06.2013, суд вважає, що ухвала суду в цивільній справі про скасування судом заходів забезпечення позову має похідний характер від рішення суду про застосування таких заходів, не є підставою для відкриття виконавчого провадження, а підлягає виконанню як процесуальний акт (документ), яким скасовуються вжиті судом обмеження.

З огляду на наведене, суд вважає, що ухвала суду в цивільній справі про скасування заходів забезпечення позову не підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, а відтак відсутні підстави для оформлення такої ухвали відповідно до приписів статті 18 Закону України "Про виконавче провадження", якою встановлені вимоги до виконавчого документа, зокрема в частині обов'язкового зазначення дати набрання рішенням законної (юридичної) сили.

Відповідно до п.23.7 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України № 68 від 27.06.2006 зі змінами та доповненнями, зареєстровано Міністерством юстиції України 24.07.2006 за №860/12734, копії вироків, рішень, ухвал, постанов у справах повинні бути підписані та скріплені гербовою печаткою. У разі, якщо судове рішення не набрало законної сили, про це зазначається на копії, що видається.

Судом встановлено, що ухвала Рівненського міського суду Рівненської області від 19.02.2013р. (копія якої надіслана Рівненським міським судом Рівненської області 28.02.2013р. для виконання та відома до Адміністрації Державної прикордонної служби України) відповідає вимогам частини 1 статті 210 ЦПК України, п.23.7 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, оскільки підписана суддею та скріплена гербовою печаткою. Застереження про те, що судове рішення не набрало законної сили, на обумовленій ухвалі суду відсутнє.

Керуючись ч.1 ст.14, ч.3 ст.210 ЦПК України, п.2 ч.2 ст.17, п.5 ч.1 ст.18 Закону України "Про виконавче провадження" заявник звернувся до суду з клопотанням про направлення на адресу Адміністрації Держприкордонслужби копії належним чином оформленої та засвідченої ухвали суду із зазначенням дати набрання нею законної (юридичної) сили (а.с.36).

Відправником до Державної Фельдєгерської служби зазначене поштове відправлення було подано 30.04.2013 та вручено адресату 07.05.2013 (а.с.111,112).

Окрім цього, судом встановлено, що 17.06.2013 Рівненським міським судом на адресу Адміністрації Державної прикордонної служби України повторно для відома та виконання направлено ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 19.02.2013 в справі №2-6811/11 з відміткою про те, що станом на 26.02.2013 судове рішення набрало законної сили. Зазначене поштове відправлення отримано адресатом 19.06.2013. Інформацію про позивача вилучено з бази даних Державної прикордонної служби України "Відомості про осіб, яких тимчасово обмежено у праві виїзду з України " 20.06.2013 (а.с.38,39).

За встановлених обставин суд вважає, що в Адміністрації Державної прикордонної служби України при одержанні 04.04.2013 ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 19.02.2013 були відсутніми законні підстави, які б перешкоджали прийняттю судового рішення до виконання, а звернення відповідача 26.04.2013 до суду з клопотанням про направлення копії судового рішення з відміткою про дату набрання ним законної сили не може бути визнано обґрунтованим.

З урахуванням наведеного несвоєчасне зняття з обліку ОСОБА_4 як особи, яку тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України, є протиправною бездіяльністю, допущеною Адміністрацією Державної прикордонної служби України, внаслідок чого порушено конституційні права та законні інтереси позивача. Таким чином, позовні вимоги про визнання незаконними дій Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо несвоєчасного зняття з обліку позивача як особи, яку тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України, підлягали задоволенню.

Досліджуючи правомірність задоволення позовних вимог в частині стягнення матеріальної шкоди в розмірі 6510,00 грн., суд враховує таке.

Відповідно до ч.1 ст.1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Приватна (туристична) поїздка ОСОБА_4 11.05.2013 за маршрутом Київ-Тіват (Чорногорія) не відбулася внаслідок несвоєчасного зняття з контролю позивача Адміністрацією Державної прикордонної служби України та винесення рішення про відмову в перетинанні державного кордону України.

При цьому, доказами, які містяться в матеріалах справи - договором-дорученням №ДТ-1 від 07.05.2013, квитанцією до прибуткового касового ордеру № 74 від 07.05.2013, листом ПП "Жайвір" від 29.10.2013р., підтверджується сплата ОСОБА_4 Приватному підприємству "Жайвір" (туристичній фірмі) коштів в сумі 6510,00 грн. за бронювання комплексу туристичних послуг для поїздки за маршрутом Київ-Тіват (Чорногорія) та неповернення таких коштів позивачу туристичною фірмою (а.с.14-15,16,108).

Враховуючи наведені обставини, суд вважає, що вищевказана втрата майнового характеру є наслідком неправомірної поведінки суб'єкта владних повноважень та порушення ним особистих прав позивача. Таким чином, суд першої інстанції (з чим погоджується і суд апеляційної інстанції) дійшов обґрунтованого висновку про те, що майнова шкода в розмірі 6510,00 грн. підлягає відшкодуванню Адміністрацією державної прикордонної служби України на користь позивача.

Що стосується вимоги ОСОБА_4 щодо виплатити компенсації за заподіяну моральну шкоду у розмірі 20000,00 грн., колегія суддів зазначає.

Статтею 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з п. 3 ч. 2 цієї статті моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, і в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Отже, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Крім того, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив визначаючи розмір такої шкоди та якими доказами це підтверджується.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в зв'язку з необґрунтованою відмовою в перетинанні державного кордону України позивач зазнав душевних страждань, нервового напруження, завдана моральна шкода підлягає відшкодуванню у розмірі 1000,00грн.

В апеляційній скарзі відповідач зазначає про те, що Адміністрація державної прикордонної служби України є неналежним відповідачем, однак з вказаним твердженням відповідача не можливо погодитись з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 1 Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України, затвердженого Указом Президента України N 399/2011 від 06.04.2011 (далі Положення), Адміністрація Державної прикордонної служби України (Адміністрація Держприкордонслужби України) є центральним органом виконавчої влади, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні.

За змістом пункту 4 Положення Адміністрація Держприкордонслужби України відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, організовує охорону державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, забезпечує дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму; організовує здійснення в установленому законодавством порядку прикордонного контролю та пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів і вантажів; організовує контроль за додержанням режиму в пунктах пропуску через державний кордон; координує діяльність військових формувань та відповідних правоохоронних органів, пов'язану із захистом державного кордону України, а також діяльність державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон; здійснює управління органами Держприкордонслужби України, забезпечує їх бойову та мобілізаційну готовність; утворює, ліквідує, реорганізовує органи Держприкордонслужби України, підприємства та установи, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посаду та звільняє з посади їх керівників, формує кадровий резерв на ці посади;

Підпунктом 1 пункту 5 Положення визначено, що Адміністрація Держприкордонслужби України з метою організації своєї діяльності контролює діяльність органів Держприкордонслужби України, підприємств, установ, що належать до сфери її управління.

Згідно з пунктом 7 Положення Адміністрація Держприкордонслужби України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи - регіональні управління Держприкордонслужби України (далі - регіональні управління), які утворюються нею.

Наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України № 754 від 30.09.2011 відповідно до пункту 11 Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України затверджено Положення про Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України (далі Положення про Головний центр), відповідно до пункту 1 якого Головний центр є органом забезпечення Державної прикордонної служби України, який підпорядковується Голові Державної прикордонної служби України, першому заступнику Голови Державної прикордонної служби України - директору Департаменту охорони державного кордону та начальнику управління зв'язку та інформатизації - начальнику зв'язку Державної прикордонної служби України.

Пунктом 2 Положення про Головний центр визначено, що Головний центр призначений для обробки з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем (підсистем) та баз (банків) Державної прикордонної служби інформації, зокрема, про осіб, яким за мотивованим письмовим рішенням суду, постанови прокурора та правоохоронних органів не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено прав виїзду з України. Пунктом 11 цього Положення до основних завдань Головного центру віднесено, зокрема, обробку інформації з використанням системи "Гарт-1" щодо запобігання та недопущення перетинання державного кордону особами, яким згідно з законодавством не дозволяється в'їзд в Україну або яких тимчасово обмежено у праві виїзду з України.

Статтею 1 Закону України "Про державну прикордонну службу в Україні" (надалі - Закон) визначено, що на Державну прикордонну службу України покладаються завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні.

Приписами статті 2 Закону основними функціями Державної прикордонної служби України є, зокрема,: охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах з метою недопущення незаконної зміни проходження його лінії, забезпечення дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму; здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення.

Відповідно до статті 6 Закону Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення і має таку загальну структуру: центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону; територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону; Морська охорона, яка складається із загонів морської охорони; органи охорони державного кордону - прикордонні загони, окремі контрольно-пропускні пункти, авіаційні частини; розвідувальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Пунктом 8 ст.19 Закону визначено, що на Державну прикордонну службу України відповідно до визначених законом завдань покладаються обов'язки, зокрема: запобігання та недопущення перетинання державного кордону України особами, яким згідно із законодавством не дозволяється в'їзд в Україну або яких тимчасово обмежено у праві виїзду з України, у тому числі згідно з дорученнями правоохоронних органів; розшук у пунктах пропуску через державний кордон осіб, які переховуються від органів досудового розслідування та суду, ухиляються від відбуття кримінальних покарань; виконання в установленому порядку інших доручень правоохоронних органів.

З урахуванням наведених вище правових норм слід зробити висновок про те, що обов'язок запобігання та недопущення в'їзду в Україну або виїзду з України осіб, яким згідно із законодавством не дозволяється в'їзд в Україну або яких тимчасово обмежено у праві виїзду з України, у тому числі згідно з дорученнями правоохоронних органів, покладається законом на Державну прикордонну службу України (аналогічного висновку дійшов і суд першої інстанції). Організація здійснення в установленому законодавством порядку прикордонного контролю та пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів і вантажів, організація контролю за додержанням режиму в пунктах пропуску через державний кордон; координація діяльності військових формувань та відповідних правоохоронних органів, пов'язаної із захистом державного кордону України, а також діяльності державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон, - віднесені законом до повноважень Адміністрації Державної прикордонної служби України як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, та його територіальних органів. При цьому Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України є органом забезпечення Державної прикордонної служби, який, відповідно до покладених завдань, здійснює, зокрема, обробку відповідної інформації. Суд вважає, що Адміністрація Державної прикордонної служби України в спірних правовідносинах здійснює владні управлінські функції на основі законодавства та є належним відповідачем в даній адміністративній справі.

Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ч.1 ст.200 КАС України).

Підсумовуючи наведене вище, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції - без змін як таке, що винесене з дотриманням норм чинного законодавства України.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України залишити без задоволення, а постанову Рівненського окружного адміністративного суду від "04" листопада 2013 р. без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання її в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис) І.Г. Охрімчук

судді: (підпис) Л.О. Зарудяна

(підпис) Л.В. Кузьменко

З оригіналом згідно: суддя _______ І.Г. Охрімчук

Повний текст cудового рішення виготовлено "14" січня 2014 р.

Роздруковано та надіслано:р.л.п.

1- в справу:

2 - позивачу/позивачам: ОСОБА_4 АДРЕСА_1

3- відповідачу/відповідачам: Адміністрація Державної прикордонної служби України вул.Володимирська,26,м.Київ,01601

4- Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України вул.Володимирська,26,м.Київ, Київ,01601