Ухвала суду № 36469922, 29.10.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2013 року м. Київ К-29540/10

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Голубєвої Г.К., Рибченка А.О.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Ізюмської об'єднаної державної податкової інспекції Харківської області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21.04.2010 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.08.2010 у справі № 2а-44841/09/2070

за позовом Приватного підприємства "Золота Нива-1"

до Ізюмської об'єднаної державної податкової інспекції Харківської області

про часткове скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В:

Товариство звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції, в якому просило скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.08.2009 № 0000252320/0 та податкові повідомлення-рішення від 31.08.2009 № 0000252320/1, від 30.09.2009 № № 0000252320/2, від 11.12.2009 № № 0000252320/3, ухвалені за наслідками адміністративного оскарження, в частині визначення позивачу суми податкового зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) з податку на додану вартість (далі - ПДВ) у розмірі 311 069,00 грн.

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги задоволено.

Не погодившись із судовими рішеннями державний податковий орган до Вищого адміністративний суд України подав касаційну скаргу.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позивачу у задоволенні позовних вимог відмовити.

При цьому, обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, державний податковий орган вказує на ті ж підстави, що і у акті перевірки, на підставі якого було ухвалено податкові повідомлення - рішення, оскаржувані позивачем в частині.

У поданих запереченнях на скаргу позивач просить у задоволенні скарги відмовити через її необґрунтованість та залишити в силі судові рішення першої та апеляційної інстанцій.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Як встановлено судам попередніх інстанцій, передумовою визначення податкових зобов'язань позивачу у сумі 311 069,00 грн. (207 379,00 грн. - основний платіж, 103 690,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції) була планова виїзна перевірка Підприємства з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства за період з 01.03.2008 по 31.03.2009, а також валютного законодавства за період з 01.04.2008 по 31.05.2009, результати якої викладені у акті від 27.07.2009 № 1227/2320/33897138.

У ході вказаної перевірки працівники державного податкового органу дійшли висновку, що позивачем внаслідок порушення пп. 7.2.1, пп. 7.2.6 п. 7.2, пп. 7.4.1, пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" у серпні 2008 року занижено ПДВ на суму 237 285,00 грн. Такий висновок податкового органу мотивовано тим, що позивач не мав права формувати податковий кредит за результатами взаємовідносин з контрагентом - постачальником ТОВ "Грандіс", оскільки угода (договір поставки від 04.08.2008 № 04/08-1 товару (тканина в асортименті) та відповідні додаткові угоди до вказаного договору) укладена між ними по суті спрямована на незаконне заволодіння майном держави шляхом формування "штучного" податкового кредиту, а тому є нікчемною відповідно до ст. 215, ст. 228 Цивільного кодексу України. При цьому, як на підставу висновків про нікчемність угоди відповідач посилається на те, що контрагент позивача ТОВ "Грандіс" не має можливості реально здійснити зазначені операції внаслідок відсутності необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької діяльності (відсутність управлінського, технічного персоналу, складських приміщень тощо), крім того, вказане підприємство відсутнє за місцем реєстрації, подані вказаним контрагентом декларації до державного податкового органу не визнані податковою звітністю, директор ТОВ "Грандіс" ОСОБА_4 знаходиться у розшуку, а первинні документи (договір поставки від 04.08.2008 № 04/08-1 та відповідні додаткові угоди до вказаного договору та податкові накладні серпня - вересня 2008 року), що стали підставою для формування позивачем податкового кредиту підписані неуповноваженою на це особо - ОСОБА_5

Так, відповідно до положень пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (втратив чинність 01.01.2011) податковий кредит звітного періоду складається із суми податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп. 7.2.6 цього пункту) (пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону).

Положеннями пп. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону № 168/97-ВР визначено, що датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Отже, аналіз норм Закону № 168/97-ВР дає підстави зробити висновок, що наявність у платника податків виданої йому продавцем товару податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства, є достатньою підставою для визначення податкового кредиту.

Судами встановлено, що керуючись положенням пп. 7.4, пп. 7.5 Закону № 168/97-ВР, позивачем було сформовано податковий кредит.

При цьому, суди встановили, що доводи державного податкового органу, що свідчать про наявність обставин, які унеможливлюють підтвердження права позивача на податковий кредит, зокрема, - підписання первинних документів з боку ТОВ "Грандіс" неуповноваженою особою, є безпідставними, оскільки згідно наданої у ході розгляду справи позивачем копії протоколу № 2 загальних зборів учасників ТОВ "Фортуна Фьючер 2007" (попередня назва ТОВ "Грандіс") було вирішено звільнити ОСОБА_4 від виконання обов'язків директора Товариства та обрати директором ОСОБА_6, який наказом від 12.12.2007 № 5 на посаду виконуючого обов'язки директора призначив ОСОБА_5

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що предметом доказування у цій справі становлять обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення податкового кредиту, оскільки податковий орган, приймаючи оспорювані повідомлення - рішення, про часткове скасування яких заявлено позов, виходив із того, що операції між позивачем та його контрагентом містить ознаки нікчемності.

Судами встановлено, що наявні у матеріалах справи первинні документи щодо придбання товару (тканини) (договір поставки від 04.08.2008 № 04/08-1, відповідні додаткові угоди до вказаного договору від 01.12.2008, від 12.12.2008, видаткова накладна від 15.12.2008 № 15120810, податкові накладні від 28.08.2008, 18.08.2008, 15.08.2008, 14.08.2008, 13.08.2008, 12.08.2008, від 08.08.2008, від 07.08.2008, від 06.08.2008 , від 26.09.2008, від 29.09.2009, банківські виписки за серпент - вересень 2008 року), первинні документи щодо зберігання товару (договір зберігання від 01.12.2008 № 01/12-1, укладений між позивачем та ТОВ "Збутснабспецсервіс", видаткова накладна про передання на зберігання товару від 15.12.2008 № ПМ-15/12, видаткова накладна про повернення з відповідального зберігання товару від 14.04.2009 № ПМ-14/04 та акт виконаних робіт від 14.04.2009 по договору відповідального зберігання від 01.12.2008 № 01/12-1), та подальша його реалізація шляхом перевезення потужностями ФОП ОСОБА_7 на підставі договору транспортного експедирування від 13.04.2009 № 13/04Т на користь ВАТ Цюрюпинська швачка фабрика "Юність", що підтверджено відповідними первинними документами (договір від 13.04.2009 № 13/04-1, укладений між позивачем та ВАТ Цюрюпинська швачка фабрика "Юність", видаткова накладна від 14.04.2009 №10, довіреність від 1404.2009 № 61, банківські виписки, що свідчать про сплату вартості товару покупцем позивачу), свідчать про реальність господарської операції, обумовленої договорами, та про те, що товар (тканини) придбані позивачем у контрагента ТОВ "Грандіс" використовувався у його господарській діяльності (посередницька діяльність), а податкові накладні, на підставі яких позивачем, керуючись положенням пп. 7.4, пп. 7.5 Закону № 168/97-ВР, було сформовано податковий кредит, підтверджують суми, що віднесені ним до податкового кредиту.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що на час здійснення господарських операцій контрагент позивача ТОВ "Грандіс" мав спеціальну податкову правосуб'єктність та в силу п. 1.3 ст.1, п.10.2 ст.10 Закону № 168/97-ВР самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України, а тому позивач не може нести відповідальність за порушення контрагентом правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни.

При цьому, з урахуваннями сутності заперечень податкового органу щодо нікчемності угод між позивачем та його контрагентом, укладених з метою безпідставного формування податкового кредиту з ПДВ, суди попередніх інстанції вірно зазначили, що зміст зазначених угод не суперечить актам цивільного законодавства, а доказів протилежного відповідачем не надано.

Як вбачається з обставин, встановлених судами, зобов'язання за договором поставки, укладеними між позивачем та ТОВ "Грандіс" виконувались сторонами належними чином.

Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Посилання відповідача у акті перевірки на статті 203, 215, є безпідставними, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Крім того, ч. 1 ст. 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними" визначено, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 Цивільного кодексу України. Всі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Зміст наведеної норми свідчить на користь висновку, що законодавець відокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів та передбачив наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність його публічно-правовим актам держави. Публічний порядок держави порушується у разі недотримання нормативних актів, у яких він закріплений, а ухилення від сплати податків, на факт якого посилається відповідач, є злочином, відповідальність за який встановлена Кримінальним кодексом України.

Отже, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з позицією судів, що за обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочину як такого, що порушує публічний порядок або визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили або рішення суду про визнання правочину недійсним. Всупереч вимогам ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України позивачем таких доказів надано не було.

Тобто, з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності судами першої та апеляційної інстанцій було досліджено співвідношення між документальним підтвердженням права позивача на податковий кредит та обставинами реального здійснення господарських операцій, за наслідками аналізу якого суди дійшли вірного висновку про необґрунтованість та неправомірність позиції Державної податкової інспекції щодо ухвалення оскаржуваного податкового повідомлення - рішення в частині визначення позивачу податкового зобов'язання з ПДВ у сумі 311 069,00 грн., в тому числі 207 379,00 грн. - основний платіж та 103 690,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

З огляду на викладене передбачених законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій не вбачається.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Ізюмської об'єднаної державної податкової інспекції Харківської області відхилити.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21.04.2010 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.08.2010 у справі № 2а-44841/09/2070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді Г.К. Голубєва

А.О. Рибченко