Постанова № 36469754, 23.12.2013, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2013 року Справа № 908/1685/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Прокопанич Г.К.

суддів Алєєвої І.В.

Владимиренко С.В.

за участю представників:

Позивача: Махінька І.С., дов. № б/н від 13.05.2013 року;

Відповідача -1: не з'явився;

Відповідача -2: Міхантьєва М.Д., Чулоя І.С., дов. № б/н від 07.02.2013 року;

розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" на рішення господарського суду Запорізької області від 03.06.2013 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 06.08.2013 року

у справі № 908/1685/13 господарського суду Запорізької області

за позовом приватного акціонерного товариства "Агропромислова компанія"

до відповідача -1 товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс"

відповідача -2 товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет"

про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 01.08.2011 року

В С Т А Н О В И В:

У травні 2013 року приватне акціонерне товариство "Агропромислова компанія" звернулось до господарського суду Запорізької області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс", товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет", просило визнати недійсним договір відступлення права вимоги від 01.08.2011 року, укладений між відповідачами, посилаючись на порушення приписів ст. ст. 512-514, 530 Цивільного кодексу України та доповнивши заявою від 20.05.2013 року (т. 1, а.с. 26-27) підстави позову нормами ст. ст. 92, 105 Цивільного кодексу України.

Заперечуючи проти позову, товариство з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" у відзиві зазначило, що сторона, яка не була учасником недійсного правочину, не одержує захисту за наслідками недійсності правочину, отже, оспорюваний правочин жодним чином не порушує прав позивача (т. 1, а.с. 82-86).

Рішенням господарського суду Запорізької області від 03.06.2013 року (суддя Алейникова Т.Г.), залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 06.08.2013 року (головуючий Ломовцева Н.В., судді Принцевська Н.М., Скакун О.А.) (т. 3, а.с. 5-9) позов задоволено з посиланням на невідповідність спірного договору вимогам ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України (т. 2, а.с. 157-162).

Не погодившись з постановленими судовими актами, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило (з урахуванням доповнення до касаційної скарги від 11.12.2013 року) оскаржені судові акти скасувати, справу передати на новий розгляд, вважаючи, що судами попередніх інстанцій порушено приписи ст. 43 Господарського процесуального кодексу України (т. 3, а.с. 16-24).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 21.10.2013 року касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 19.11.2013 року (т. 3, а.с. 15).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 19.11.2013 року продовжено строк розгляду касаційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет", розгляд справи відкладено на 03.12.2013 року (т. 3, а.с. 51-52).

Розпорядженням секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України № 02-05/938 від 03.12.2013 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Акулова Н.В. (доповідач), судді Алєєва І.В., Владимиренко С.В. (т. 3, а.с. 57).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 03.12.2013 року розгляд касаційної скарги відкладено на 06.12.2013 року (т. 3, а.с. 60-61).

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 08.03-04/1545 від 05.12.2013 року призначено повторний автоматичний розподіл справи у зв'язку з відпусткою судді Акулової Н.В. (т. 3, а.с. 62).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 11.12.2013 року касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 23.12.2013 року (т. 3, а.с. 63-64).

Розпорядженням Голови Вищого господарського суду України № 02-05/972 від 17.12.2013 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Прокопанич Г.К., судді Алєєва І.В., Владимиренко С.В.

У судове засідання 23.12.2013 року представник відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс" не з'явився, оскільки державним реєстратором 25.06.2012 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців внесено запис про припинення товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс".

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представників позивача - приватного акціонерного товариства "Агропромислова компанія", відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет", обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.08.2011 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Осіріс" та товариством з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" було укладено договір відступлення права вимоги, згідно якого товариство з обмеженою відповідальністю "Осіріс" відступило товариству з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" право грошової вимоги до товариства з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія", правонаступником якого є приватне акціонерне товариство "Агропромислова компанія" на суму 899 939,93 грн. (т. 1, а.с. 8-9).

Відповідно до пункту 1.3 договору право вимоги у товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс" до товариства з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія" виникло на підставі позадоговірних поставок у грудні 2010 року, січні та лютому 2011 року згідно накладних, зазначених у додатку № 1 до договору на суму 899 939,93 грн., які на момент підписання цього договору дебітором не оплачені.

Пунктом 1.4 договору визначено, що товариство з обмеженою відповідальністю "Осіріс" як первісний кредитор підтверджує наявність грошової заборгованості дебітора на суму 899 939,93 грн.

Пунктом 3.1 договору передбачено, що товариство з обмеженою відповідальністю "Осіріс" як первісний кредитор передає новому кредитору - товариству з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" пакет документів на паперовому носії, який свідчить про його право вимоги до дебітора, а саме: оригінали накладних, вказаних у додатку № 1 до договору, оригінал підписаного товариством з обмеженою відповідальністю "Осіріс" повідомлення до дебітора про перехід права вимоги до товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет", оригінали актів звірки розрахунків між первісним кредитором та дебітором на дату підписання даного договору.

В додатку № 1 до договору зазначені накладні, в тексті кожної з яких міститься посилання на конкретний рахунок-фактуру, його номер та дату.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій встановили, що господарських операцій між товариством з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія" та товариством з обмеженою відповідальністю "Осіріс" за спірними поставками у період з грудня 2010 року по лютий 2011 року не існувало.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Однак, відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України від 16.07.1999 року № 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88 видаткові накладні є первинним документом, який фіксує факт здійснення господарської операції та факт встановлення договірних відносин.

Вищезазначена правова позиція співпадає з роз'ясненнями Вищого господарського суду України, які закріплені у Інформаційному листі від 17.07.2012 року № 01-06/928/2012 "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права", відповідно до п. 1 якого підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Згідно основних норм цивільного законодавства договір відступлення права вимоги нерозривно пов'язаний з основним зобов'язанням. Дійсність вимоги (первісного зобов'язання), її склад та об'єм, що є предметом договору відступлення та передається, повинно бути належним чином перевірено судом з врахуванням положень самого договору відступлення права вимоги.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно п. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Пунктом 1 ст. 638 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до п. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Згідно п. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

На думку судової колегії, суди попередніх інстанцій у порушення приписів ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України належним чином не перевірили, чи склались фактично між товариством з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія" та товариством з обмеженою відповідальністю "Осіріс" договірні відносини з купівлі-продажу (поставки) товару, чи були укладені будь-які документи у письмовій формі, зі змісту яких вбачалось, що між сторонами було досягнуто згоду щодо всіх істотних умов договору, таких, як предмету, ціна, номенклатура товару, тощо та чи було виконане таке зобов'язання позивачем у справі.

Однією з підстав для відмови у позові стало встановлення судами того, що за договором відступлення права вимоги від 01.08.2011 року товариство з обмеженою відповідальністю "Осіріс" не передавало товариству з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" в якості доказу поставки товару довіреності на товар, податкові накладні, товарно-транспортні накладні, які б підтверджували наявність між ним і позивачем господарських операцій з поставки товару на суму 899 939,93 грн. Позивач також спростовує наявність цих документів.

Разом з тим, суди у порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України не встановили, чи передбачає законодавство, яке регулює порядок укладення договорів відступлення права вимоги вичерпний перелік документів, які первісний кредитор повинен передати новому кредитору в підтвердження дійсності вимоги, яка передається.

Відповідно до п. 1 ст. 518 Цивільного кодексу України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора.

Судами не перевірено, чи є належним у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказом підписані між товариством з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія" та товариством з обмеженою відповідальністю "Осіріс" видаткові накладні на підтвердження, а отже, наявності зобов'язання зі сплати за нього, яке передано відповідачу -2 на підставі оспорюваного договору.

Отже, під час прийняття рішень у справі судами, крім вищеперелічених норм процесуального права було порушено принцип рівності сторін, закріплений у ст. 42 Господарського процесуального кодексу України.

Поза увагою судів попередніх інстанцій залишились рекомендації, зазначені у абз. 2 п. 4.4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", відповідно до якого до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу.

Також суди не перевірили дотримання після укладення оспорюваного договору приписів п. 1 ст. 241 Цивільного кодексу України.

Відповідно до п. 3.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Згідно ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України" передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 1119 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки оскаржені судові акти прийняті з порушенням норм процесуального та матеріального права, як рішення місцевого господарського суду, так і постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119 - 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Осіріс-Вет" задовольнити.

Рішення господарського суду Запорізької області від 03.06.2013 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 06.08.2013 року у справі № 908/1685/13 скасувати.

Справу № 908/1685/13 передати на новий розгляд до господарського суду Запорізької області в іншому складі суду.

Головуючий суддя Г.К. Прокопанич

Судді: І.В. Алєєва

С.В. Владимиренко