Ухвала суду № 36413932, 12.12.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"12" грудня 2013 р. м. Київ К/800/43911/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Сіроша М.В., Усенко Є.А. при секретарі Луцак А.В.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків на постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 31 січня 2013 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2013 року

у справі № 2а-12554/12/0170/1

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримтеплоелектроцентраль»

до Міжрегіонального головного управління Міндоходів -

Центрального офісу з обслуговування великих платників податків

про визнання протиправним та скасування податкового

повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «Кримтеплоелектроцентраль» (надалі також «Позивач», ТОВ «Кримтеплоелектроцентраль») звернулось до суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Сімферополі АР Крим Державної податкової служби (правонаступник - Міжрегіональне головне управління Міндоходів - Центральний офіс з обслуговування великих платників податків; надалі також - «Відповідач», «Міжрегіональне головне управління Міндоходів») про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 28 серпня 2012 року № 0000034120.

Постановою Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 31 січня 2013 року позовні вимоги задоволено, визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Сімферополі АР Крим Державної податкової служби від 28 серпня 2012 року № 0000034120 від 28 серпня 2012 року; стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримтеплоелектроцентраль» (ЄДРПОУ 32417960) судовий збір в розмірі 2146,00 гривень шляхом безспірного списання із рахунку Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Сімферополі АР Крим Державної податкової служби; стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримтеплоелектроцентраль» (ЄДРПОУ 32417960) судові витрати на проведення судово-економічної експертизи в сумі 15000,00 шляхом їх безспірного списання із рахунку Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Сімферополі АР Крим Державної податкової служби.

Ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2013 року апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Сімферополі АР Крим Державної податкової служби залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 31 січня 2013 року - без змін.

Міжрегіональне головне управління Міндоходів - Центральний офіс з обслуговування великих платників податків в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даного спору, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 31 січня 2013 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від15 квітня 2013 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач подав заперечення на касаційну скаргу за змістом яких проти останньої заперечує з огляду на її безпідставність та необґрунтованість.

Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою для донарахування податкового зобов'язання з податку на додану вартість згідно з податковим повідомленням-рішенням від 28 серпня 2012 року № 0000034120 з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті перевірки від 6 серпня 2012 року № 64/41-20/32417960 (а.с.22-33), про порушення позивачем вимог пунктів 198.1, 198.2, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року № 2755-VI із змінами та доповненнями, в результаті чого необґрунтовано включено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість за травень 2012 року 571251,95 грн. по податковим накладним, виписаним ПП «А-Ліра», з огляду на те, що у останнього відсутні необхідні умови для результатів відповідної господарської, економічної діяльності, відсутні трудові та матеріальні ресурси виробничої бази, транспортні засоби, сільськогосподарська техніка, для здійснення господарської діяльності в частині придбання, зберігання та подальшого продажу товарів.

Наведені в акті обставини було розцінено відповідачем як доказ складення платником пакету документів для отримання необґрунтованої податкової вигоди, позаяк застосований позивачем механізм господарсько-правових правовідносин з ПП «А-Ліра» створює лише видимість товарообігу та руху грошових коштів без реальних економічних змін майнового стану у процесі здійснення фактичної господарської діяльності.

Відповідно до статті 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу. З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Згідно зі статтею 198.2 статті 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Не відносяться до податкового кредиту, відповідно до положень пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, дотрималися правових позицій, що висловлені Верховним Судом України в постановах від 21 січня 2011 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 14367304) та від 27 березня 2012 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) і надали вірну оцінку обставинам реального здійснення господарських операцій.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ «Кримтеплоелектроцентраль» (покупець) та ПП «А-Ліра» (постачальник) укладено договір поставки товару (макуха (жмих) соняшника) від 27 квітня 2012 року № 27/04, (а.с. 47).

Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

На виконання зазначеного вище договору поставки ПП «А-Ліра» передано товар, що підтверджується наявними у матеріалах справи первинними документами: видатковими накладними від 17 травня 2012 року № РН-0000110 та № РН-0000111; податковими накладними від 17 травня 2012 року № 1 та від 21 травня 2012 року № 2; актами прийому передачі № 1 та № 2.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що прийом-передача вказаного товару (макуха (жмих) соняшника) у кількості 1 979,39 т. вартістю 3 427 511,72 грн. з ПДВ відбулася на складах ПрАТ «Дніпровський термінал» в місті Херсон, що зафіксовано в актах приймання-передачі за травень 2012 року від 17 травня 2012 року у кількості 1650,000 т. на суму 2857140 грн. у т.ч. ПДВ 476190 грн. та від 21 травня 2012 року у кількості 329,390 т. на суму 570371,72 грн. у т.ч. ПДВ 95061,95 грн.

Згідно висновку судово-економічної експертизи від 24 грудня 2012 року №223/12, проведеної в рамках даної адміністративної справи, у бухгалтерському обліку позивача господарські операції з придбання товару у ПП «Ліра» в перевіряємий період відображені у повному обсязі; оплата позивачем поставки товару здійснена в повному обсязі, що підтверджується платіжними дорученнями з відміткою банку.

Як слідує з обставин встановлених судами попередніх інстанцій, зберігання поставленого ПП «А-Ліра» товару відбувалось в складських приміщеннях ПрАТ «Дніпровський термінал» в місті Херсоні на підставі договору від 8 листопада 2011 року, що підтверджується актами прийому-передачі на збереження від 17 травня 2012 року та від 21 травня 2012 року та було оприбутковано на складі ПрАТ «Дніпровський термінал» в місті Херсон, що підтверджено тристоронніми актами приймання - передачі.

Щодо використання у господарській діяльності ТОВ «Кримтеплоелектроцентраль» поставленого товару, то судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач, відповідно до Статуту, здійснює такі види діяльності: оптова торгівля зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин, реалізація продовольчих і промислових товарів, всі види торгівлі товарами, послугами та продукцією власного та невласного виробництва; закупівля зберігання, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції.

З метою отримання прибутку та на здійснення напрямів діяльності, що визначені Статутом, 27 квітня 2012 року між позивачем та Приватним Підприємством «Регіональна зерноторгівельна компанія» укладений договір комісії № 27/04К про здійснення реалізації на експорт товару, на підставі якого поставлений ПП «А-Ліра» товар реалізований LUXOMARK LLP згідно зовнішньоекономічного контракту № SFC 04121, що підтверджується звітом комісіонера ПП «Регіональна зерноторгівельна компанія» від 6 червня 2012 року, вантажною митною декларацією від 27 травня 2012 року № 508040000/2012/001624; довідкою про продаж іноземної валюти від 5 серпня 2012 року № 20-21-26, актом виконаних робіт від 6 червня 2012 року № 1. Сума доходу позивача від реалізованої продукції поставленої ПП «А-Ліра» склала 3091510, 87 грн.

Передача на комісію вказаної макухи (жмиху) соняшника українського походження врожаю 2011 року відбувалась без фактичного перевезення за фактичним місцезнаходженням товару зі складів ПрАТ «Дніпровський термінал», що підтверджується двосторонніми та тристоронніми актами приймання-передачі, які досліджені під час проведення експертизи: акт приймання-передачі від 17 травня 2012 року у кількості 1650,00 т.; акт приймання-передачі від 21 травня 2012 року у кількості 329,39 т.

На підставі наведених доказів, що були досліджені у судовому процесі та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України - суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та ПП «А-Ліра».

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагента, фактичного знаходження його за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів у останнього. За умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Щодо посилань податкового органу на встановлені в акті перевірки обставини нікчемності правочинів, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на усталеність судової практики щодо даних правовідносин.

Так, відповідно до положень частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Вказані ж в Акті висновки є виключно суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка передбачена чинним законодавством.

Крім того, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (статті 204 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого статтею 228 Цивільного кодексу України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції статті 228 Цивільного кодексу України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Відповідачем не надано доказів, а судами попередніх інстанцій не встановлено фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади внаслідок укладання та виконання позивачем його контрагентами правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Факт порушення публічного порядку повинен бути доведений належними засобами доказування.

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

До того ж, посилання відповідача на положення частини 1, 5 статті 203, частини 1, 2 статті 215, статтю 216 Цивільного кодексу України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і положеннями статті 20 Податкового кодексу України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісним платником податків (постачальником) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалене по справі рішення суду апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим, а зазначена в касаційні скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, колегія суддів, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 31 січня 2013 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.В. Сірош

Є.А. Усенко