Ухвала суду № 36412771, 14.10.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 жовтня 2013 року м. Київ К/9991/42002/12

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Нечитайло О.М.Судді: Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.,за участю секретаря:Руденко А.М.,за участю представників позивача:Валька І.В., відповідача:не з'явився, розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.01.2012 р.

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 31.05.2012 р.

у справі №2а-11296/11/2670

за позовом Дочірнього підприємства «Автотрейдінг-Центр»

до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва

про скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Дочірнє підприємство «Автотрейдінг-Центр» (далі - позивач) звернулося з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва (далі - відповідач) про скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.01.2012 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 31.05.2012 р., позовні вимоги було задоволено, скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва від 16.03.2011 р. №000070236010, №0000692360/0 та від 20.09.2011 р. №0000471710/1/31904132.

Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями, Державна податкова інспекція у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби звернулась до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій з підстав порушення судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Позивач надав письмові заперечення на касаційну скаргу, за змістом яких просить залишити касаційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч.1 та. ч.2 ст.220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій у ході розгляду справи встановлено, що представниками податкового органу було проведено документальну виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства за період з 01.10.2007 р. по 30.09.2011 р., за результатами якої 15.02.2011 р. складено акт №29/23-60/31904132.

На підставі зазначеного акту перевірки, контролюючим органом 16.03.2011 р. було прийнято оскаржувані у даній справі податкові повідомлення-рішення №0000702360/0, яким визначено позивачу податкове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 49.387,50 грн. (39.510,00 грн. - за основним платежем та 9.877,50 грн. - штрафних (фінансових) санкцій), та №0000692360/0, яким збільшено позивачу суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 58.852,50 грн. (47.082,00 грн. - за основним платежем та 11.770,50 грн. - штрафних (фінансових) санкцій). Крім того, 17.03.2011 р. було прийнято податкове повідомлення-рішення №0000471710, яким визначено позивачу податкові зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб у сумі 30.995,49 грн. (11.196,39 грн. - за основним платежем та 2.799,10 грн. - штрафних (фінансових) санкцій), що також є предметом оскарження у даній справі.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши та обговоривши наведені сторонами доводи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновків, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для нарахування позивачу податкових зобов'язань з податку на прибуток стали висновки контролюючого органу щодо безпідставного включення платником податків до складу валових витрат вартості агентської винагороди за відповідними агентськими договорами, укладеними позивачем з ТОВ «Нео-Техресурс», ФОП ОСОБА_6, ПП «Евроклідон», ТОВ «Форсаж Авто», ТОВ «Компанія Укрспецтех». Такі висновки податкової інспекції ґрунтуються на тому, що, на думку останньої, позивачем не підтверджено факт використання отриманих агентських послуг у власній господарській діяльності.

Так, п.1.32 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що господарська діяльність це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Відповідно до п.5.1. ст.5 цього ж Закону, валові витрати виробництва та обігу це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Судовими інстанціями було встановлено та не заперечувалося відповідачем, що позивач здійснює діяльність пов'язану з орендою, продажем та технічним обслуговуванням автомобілів.

Судами також було встановлено, що відповідно до спірних агентських договорів комерційний агент (контрагенти позивача) одержує агентську винагороду за посередницькі операції, що здійснені ним в інтересах суб'єкта, якого він представляє (позивача), у розмірі, передбаченому договором.

При цьому агентська винагорода виплачується комерційному агенту лише після оплати третьою особою за угодою, укладеною з його посередництвом, якщо інше не передбачено договором сторін.

Тобто, судами попередніх інстанцій було встановлено, що договірні відносини між контрагентами позивача та самим позивачем передбачали виплату винагороди виключно за умови безпосереднього та фактичного здійснення договірних операцій, а саме - фактичної реалізації транспортних засобів (а не за проведену роботу з пошуку, яка не мала своїм результатом реалізацію товару), що підвищує обсяги реалізації товару позивача.

Зазначене підтверджено долученими до матеріалів справи копіями актів приймання-передачі наданих послуг.

Крім того, попередніми судовими інстанціями було встановлено, що протягом періоду з 01.10.2007 р. по 30.09.2010 р. позивачем було всього реалізовано 2074 одиниць легкових транспортних засобів, при цьому, за допомогою названих контрагентів - 59 одиниць, що склало 2,8% від загальної кількості реалізованих транспортних засобів.

Наведені обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, свідчать, що витрати понесені позивачем на виплачу винагороди комерційним агентам за здійснення посередництва при реалізації транспортних засобів є нічим іншим як заходи, що вживались позивачем з метою збільшення прибутку, таким чином висновки податкового органу з приводу невикористання таких затрат у господарській діяльності є безпідставними та необґрунтованими.

Крім того, ст.295 Господарського кодексу України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) комерційне посередництво (агентська діяльність) визначено як підприємницьку діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.

Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.

Відповідно до ст.296 Господарського кодексу України, агентські відносини виникають у разі: надання суб'єктом господарювання на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій; схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження.

Статтею 297 цього ж Кодексу визначено предмет агентського договору, відповідно до якого за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.

Наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 31.07.2002 р. №228 «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами» (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та Постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2009 р. №1200 «Про затвердження Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери» (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що суб'єкти господарювання мають право провадити діяльність з реалізації транспортних засобів лише за умови, якщо вони взяті на облік у Департаменті Державтоінспекції МВС та відповідають певним вимогам, зокрема, мають у наявності конкретно визначену матеріально-технічну базу, охорону, тощо.

Правовий аналіз наведених приписів дає підстави суду касаційної інстанції погодитись з висновками судів попередніх інстанцій, що специфіка продукції, реалізацію якої провадив позивач, а саме - легкових транспортних засобів, які підлягають обов'язковій державній реєстрації в органах ДАІ, не дозволяє позивачу укладати угоди щодо комерційного посередництва відповідно до яких комерційний посередник (агент) буде виступати продавцем товару, під час укладення договору купівлі-продажу товару, що належить позивачу та діяти в його інтересах за відповідно отриманим дорученням.

Наведене дає суду касаційної інстанції підстави погодитись з висновками судів попередніх інстанцій про неможливість врахування інформування покупців комерційними агентами про товари позивача (автомобілі) без укладання безпосередніх угод з останнім.

Крім того слід зауважити, що саме суми сплаченого податку на додану вартість при оплаті послуг комерційних агентів позивачем податковим органом визнано такими, що безпідставно віднесено до складу податкового кредиту позивачем у перевіряємий період, при цьому як і у випадку з валовими витратами податковим органом жодним чином не заперечується наявність первинної документації та виконання сторонами агентських договорів своїх зобов'язань, однак стверджується, що такі суми були сплачені позивачем у складі матеріальних та нематеріальних активів, які не призначаються для їх використання в господарській діяльності.

Відповідно до пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Судовими інстанціями при дослідженні правомірності формування позивачем валових витрат за рахунок виплаченої комерційним агентам винагороди, з аналізу наявних матеріалів справи та норм чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, було встановлено використання придбаних позивачем послуг комерційних агентів у власній господарській діяльності, за таких обстави висновки податкового органу, щодо безпідставного віднесення сплаченого у ціні таких послуг податку на додану вартість до складу податкового кредиту є необґрунтованими.

Щодо висновків контролюючого органу про безпідставність включення позивачем до складу валових витрат суми коштів, сплаченої за користування торговим знаком у розмірі 98.400,00 грн. слід зазначити наступне.

Так, судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що між позивачем та ЗАТ «Атолл Холдінг» 03.02.2003 р. було укладено Ліцензійний договір №03/0203-АЦ-ТМ, умовами якого було передбачено, що контрагент позивача надає останньому за винагороду ліцензію на користування товарним знаком «AUTOtrading», який використовується позивачем для позначення усієї продукції, товарів та послуг.

Відповідно до п.1.30 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», роялті - це платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо чи телевізійного мовлення; за придбання будь-якого патенту, зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Не вважаються роялті платежі за отримання об'єктів власності, визначених у частині першій цього пункту, у володіння або розпорядження чи власність особи або якщо умови користування такими об'єктами власності надають право користувачу продати або відчужити іншим способом такий об'єкт власності або оприлюднити (розголосити) секретні креслення, моделі, формули, процеси, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), за винятком випадків, коли таке оприлюднення (розголошування) є обов'язковим згідно із законодавством України.

Приписами ст.11 зазначеного Закону передбачено, що датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку - день їх видачі з каси платника податку; або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

З огляду на наведені законодавчі приписи, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що при визначенні об'єкту оподаткування податком на прибуток платежів, пов'язаних з виплатою роялті за відповідний звітний період позивач правомірно включив до складу валових витрат суму нарахованої винагороди по роялті за використання торгової марки саме по першій події - при нарахуванні роялті на підставі актів виконаних робіт, наданих контрагентом. Відтак висновки податкової інспекції про завищення валових витрат позивачем у цій частині аргументовано визнано судовими інстанціями безпідставними.

Відносно донарахування позивачу податку на доходи з фізичних осіб у зв'язку з неутриманням такого податку при придбанні у фізичних осіб (ФОП ОСОБА_7, ФОП ОСОБА_8, ФОП ОСОБА_9, ФОП ОСОБА_10) товарів (послуг) суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.

Згідно з положеннями п.8.1 ст.8 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», податковий агент, який нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід на користь платника податку, утримує податок від суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену у відповідних пунктах ст.7 цього Закону.

Приписами п.1.15 ст.1 вказаного Закону встановлено, що податковий агент - це юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ) або фізична особа чи представництво нерезидента - юридичної особи, які незалежно від їх організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік та подавати податкову звітність податковим органам відповідно до закону, а також нести відповідальність за порушення норм цього Закону.

Водночас, судовими інстанціями обґрунтовано встановлено неможливість застосування наведених законодавчих приписів, оскільки особи, у яких позивачем було придбано товари (послуги) на момент такого придбання були суб'єктами підприємницької діяльності, а відтак - самостійно сплачували відповідні податкові зобов'язання, у т.ч. і податкові зобов'язання з податку на прибуток, що підтверджено долученими до матеріалів справи копіями свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктами підприємницької діяльності та копіями документів про сплату названими особами податкових зобов'язань. Відтак, попередні судові інстанції правильно встановили безпідставність донарахування позивачу податкових зобов'язань з податку з доходів фізичних осіб.

Оскільки, донарахування позивачу податкових зобов'язань правильно визнано судами необґрунтованим, відповідно скасування податкових повідомлень-рішень у частині застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», також здійснено правомірно.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов'язання, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах заявленої касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.01.2012 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 31.05.2012 р. у справі №2а-11296/11/2670 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:О.М. Нечитайло Судді:Л.В. Ланченко Н.Г. Пилипчук