Ухвала суду № 36402057, 18.12.2013, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 751/8006/13-ц Провадження № 22-ц/795/2668/2013 Головуючий у I інстанції -Мороз К. В. Доповідач - Горобець Т. В.Категорія - цивільна

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 грудня 2013 року м. ЧернігівАПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - судді Горобець Т.В.

суддів - Бечка Є.М., Острянського В.І.

при секретарі -Рудик І.І.

з участю - позивача ОСОБА_1, представника позивача - адвоката ОСОБА_2, відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4, її представника адвоката ОСОБА_5 та представника відповідача ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 05 листопада 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_7, Новозаводської районної у місті Чернігові ради, співвідповідачі Управління квартирного обліку та приватизації житлового фонду Чернігівської міської ради, виконавчий комітет Чернігівської міської ради, ОСОБА_4, треті особи, що не заявляють самостійних вимог - орган опіки та піклування Новозаводської районної у місті Чернігові ради, приватний нотаріус ОСОБА_8,

про визнання недійсним розпорядження про приватизацію, свідоцтва про право власності на житло та договору дарування

В С Т А Н О В И В :

В апеляційній скарзі на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 05 листопада 2013 року, яким у задоволенні позову про визнання недійсними розпорядження про приватизацію квартири, свідоцтва про право власності на житло та договору дарування відмовлено повністю, позивач ОСОБА_1 ставить питання про скасування такого рішення з ухваленням нового рішення про задоволення його позовних вимог.

Доводами апеляційної скарги є посилання на безпідставність висновків суду першої інстанції щодо недоведеності факту постійного проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі в період її приватизації На думку апелянта, суд дав невірну оцінку дослідженим доказам, безпідставно відхилив пояснення свідків, допитаних у суді, поставив під сумнів такий доказ, як записи у його дитячій медичній карті та карті щеплень, в якій маються записи про медичну допомогу за період, коли відбувалась приватизація квартири, а також, відхилив, як доказ на обґрунтування позову, Акт мешканців будинку складений 26.07.2013 року, в якому знайомі та сусіди по квартирі письмово засвідчили факт його та ОСОБА_7 постійного проживання в у спірній квартирі від народження.

Також, ОСОБА_1 зазначає, що суд неправомірно залишив поза увагою той факт, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_7 позов визнали, а також, його пояснення, що ОСОБА_9, (померла ІНФОРМАЦІЯ_2) була ініціатором виписки з квартири його та матері ОСОБА_7 , маючи намір позбавити їх права на участь у приватизації.

Крім того, в апеляційній скарзі йдеться про помилковість висновків суду щодо пропуску ним строку позовної давності, оскільки такі висновки грунтуються лише на припущеннях.

У письмових запереченнях на апеляційну скаргу, адвокат ОСОБА_5 зазначає, що скарга не обґрунтована, вона спростовується наявними у справі та дослідженими у судовому засіданні доказами, а рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та, перевіривши законність рішення суду першої інстанції в межах, визначених ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_7 є батьками позивача ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1. У квартирі АДРЕСА_1 проживають постійно : ОСОБА_1, ОСОБА_7- з 05.03.1994 року, ОСОБА_3 - з 02.03.1982 року. Встановлено, що ОСОБА_1 у спірній квартирі проживав з народження до 1992 року, а ОСОБА_7 - з 06.07.1987 року. Проте, з 26.03.1992 року до 05.03.1994 року ОСОБА_7 разом з малолітнім сином ОСОБА_1 була виписана з зазначеної квартири у зв"язку із зміною місця проживання та місця роботи -Хмельницька область м. Із"яслав (а.с.86-88). З березня 1992 року по березень 1994 рік у спірній квартирі проживали відповідач ОСОБА_3 та його мати ОСОБА_9 ( померла ІНФОРМАЦІЯ_2), які у вересні 1993 року у встановленому порядку та на підставі необхідних документів, приватизували спірну квартиру у рівних частках ( по 1/2). 05.03.1994 року ОСОБА_7 повернулась на проживання у м. Чернігів та з малолітнім сином ОСОБА_1 зареєструвались за адресою АДРЕСА_1

27.12.2012 року ОСОБА_9 подарувала свою частину квартири дочці- відповідачці ОСОБА_4, а ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 померла.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання розпорядження про приватизацію спірної квартири недійсною, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні не знайшов підтвердження факт постійного проживання ОСОБА_1 у період з 1992 по 1994 рік за адресою АДРЕСА_1 і не доведено порушення органом приватизації будь яких вимог закону, які б давали підстави для визнання розпорядження про приватизацію недійсним.

З таким висновком погоджується колегія апеляційного суду, виходячи з наступного.

Вирішуючи спір по суті та аналізуючи надані сторонами та досліджені докази, суд першої інстанції дав критичну оцінку показам свідків щодо постійного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 у спірній квартирі, оскільки ці покази були узагальненими щодо факту проживання, без наведення конкретних фактів, які б свідчили про постійне проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 за вказаною адресою на час приватизації, а також, що всі допитані свідки саме у спірний період проживали за зазначеною адресою. Крім того, суд виходив з того, що пояснення свідків були спростовані письмовими доказами, які узгоджуються між собою, а саме, копією трудової книжки ОСОБА_7 (а.с.136-137), довідками з її місця роботи (131-133), довідками ЖЕД - особовим рахунком, довідкою про склад сім"ї, письмовою заявою відповідача ОСОБА_3 та ОСОБА_9 від 13.09.1993 року про приватизацію, а також Договором від 09.11.1993 року про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території, де зазначено проживаючими дві особи, за які і здійснювалась оплата згідно розрахунку (а.с18,19,74-76, 138 - 142).

Отже покази свідків, на думку апеляційного суду, обгрунтовано піддано сумніву судом першої інстанції, оскільки вони були спростовані письмовими доказами та іншими доказами, які узгоджуються між собою.

Суд в процесі розгляду справи не отримав відповіді щодо необхідності ОСОБА_7 та малолітньому її сину ОСОБА_1 виписуватись з квартири у м. Чернігові, якщо вони залишались проживати у Чернігові, тим більше, необхідності реєстрації разом з дитиною у Хмельницькій області, якщо не виїжджали за вказаною адресою на постійне місце проживання.

Після надання стороною відповідача безспірних доказів про зміну ОСОБА_7 у 1992 році місця проживання та її працевлаштування у 1992-1994 роках у Хмельницькій області, ОСОБА_7 визнала цей факт, про що письмово підтвердила суду апеляційної інстанції ( а.с.209), проте, продовжує стверджувати, що малолітнього сина вона залишила з батьком та бабусею проживати в Чернігові, без пояснень необхідності залишати виписаного малолітнього сина проживати з бабусею та батьком.

У судове засідання апеляційного суду ОСОБА_7 не з"явилась, пояснень щодо зміни своєї позиції по відношенню до пояснень у суді першої інстанції, не надала, заявивши клопотання про розгляд справи у апеляційному суді без її участі, що також дає підстави для сумніву у правдивості пояснень як самого відповідача, так і свідків, на які посилається апелянт .

Доводи апеляційної скарги про невірну оцінку судом першої інстанції таких доказів, як медична карта дитини та карта профілактичних щеплень ОСОБА_1, оцінені у сукупності з іншими доказами, також не спростовують обґрунтованості висновків суду першої інстанції, виходячи з наступного. Записи у медичній карті дитини свідчать, що будь яких щеплень період з 1991 по 1994 року ОСОБА_1 не проводилось ( а.с.30,35). У карті профілактичних щеплень та в медичній карті є лише запис за жовтень 1992 та жовтень 1993 року про проби на реакцію МАНТУ та зафіксовано єдиний за два роки випадок звернення до лікаря у 1993 році ( дата не розбірливо) із скаргами на сухий кашель, та, що до 25.08.1993 року дитина продовжувала хворіти ( а.с.30-35 звор.) Проте, такі докази не свідчать про постійне проживання у спірній квартирі позивача в зазначений період, а свідчать про підтримання стосунків дитини з батьком і бабусею та періодичного перебування у них після виїзду з матір"ю на проживання у Хмельницьку область за місцем її проживання та роботи, що підтверджено вищенаведеними письмовими доказами.

Належних достовірних доказів постійного відвідування ОСОБА_1 у період з березня 1992 по березень 1994 років дитячого дошкільного закладу за місцем проживання у м. Чернігові позивачем суду не надано, хоча ці докази і могли бути безспірним підтвердженням постійного проживання дитини ( хоча і без прописки), у м. Чернігові у спірній квартирі. Також, доказів про неможливість отримання такої інформації у дитячому закладі чи архіві апелянтом не надано, на пропозицію апеляційного суду клопотання про їх витребування не заявлено, лише зазначено, що не відомо, чи збереглись такі документи.

Відповідно до ст. 60 Кодексу про шлюб та сім"ю Української РСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин приватизації, захист прав неповнолітніх дітей покладала на батьків, які діють без особливих на те повноважень. Як встановлено судом, саме батьки ОСОБА_1 за спільною згодою ( оскільки не було оскаржень ) визначили місце проживання та місце прописки свого неповнолітнього на той час сина, також, саме батько позивача - ОСОБА_3 звернувся разом з ОСОБА_9 до органу приватизації про приватизацію квартири на двох осіб ( без неповнолітнього).

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції лише на припущеннях дійшов висновку про пропуск ним строку позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки в задоволенні позову відмовлено в зв"язку з його безпідставністю, а не за пропуском строку позовної давності.

Отже, з врахуванням встановленого та виходячи з того, що видаючи розпорядження про приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ОСОБА_3 та ОСОБА_9 в рівних частках орган приватизації діяв у межах ЗУ „Про приватизацію державного житлового фонду", суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову в цій частині, а відповідно і в задоволенні позову в повному обсязі, оскільки вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру та про визнання договору дарування недійсним випливали з вимог про незаконність приватизації.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313,315 ,317,319 ЦПК України , апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 05 листопада 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:Судді: