Ухвала суду № 36334488, 17.12.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"17" грудня 2013 р. м. Київ К-30397/10

К-30110/10

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Рибченка А.О.

суддів: Голубєвої Г.К.

Карася О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Індустріально-експортний банк» та Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 вересня 2009 року

та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2010 року

у справі № 9/499

за позовом Публічного акціонерного товариства «Індустріально-експортний банк»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

про скасування рішення, визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство «Індустріально-експортний банк» (позивач) звернулось до суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків (відповідач), в якому просило визнати незаконним рішення № 13169/10/25-019 від 20 листопада 2007 року про залишення первинної скарги без розгляду, нечинними податкові повідомлення-рішення № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року в частині визначення ПАТ «Індустріально-експортний банк» суми податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 407 822,95 грн. за основним платежем та 141 713,88 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями, № 0001054310/0 від 20 грудня 2007 року в повному обсязі, а також зобов'язати відповідача раніше сплачену позивачем суму в розмірі 583 333,39 грн. зарахувати як сплату податків майбутнього періоду (авансом).

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 вересня 2009 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано незаконним рішення № 13169/10/25-019 від 20 листопада 2007 року про залишення первинної скарги без розгляду. Визнано нечинним податкове повідомлення-рішення № 0001054310/0 від 20 грудня 2007 року. Визнано нечинним податкове повідомлення-рішення № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року в частині визначення суми податкового зобов'язання з податку на прибуток з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій в частині порушень: 1) пункту 5.1, підпункту 5.3.1 пункту 5.3, пункту 5.6 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 334/94-ВР) (витрати на оренду житла працівникам); 2) віднесення філією «Херсонська дирекція» витрат на оренду приміщення в період з 22 листопада 2006 року по 30 червня 2007 року до складу валових витрат; 3) віднесення до складу валових витрат вартості проведеного футбольного турніру, непов'язаного з веденням виробництва філією «Волинська дирекція»; 4) віднесення філією «Чернівецька дирекція» витрат на погодження відкриття відділення банку до складу валових витрат; 5) віднесення філією «Дніпропетровська дирекція» витрат на розміщення рекламної інформації до складу валових витрат; 6) правильності віднесення амортизаційних відрахувань філіями «Харківська дирекція», «Волинська дирекція», «Житомирська дирекція» при придбанні легкових автомобілів. Відшкодовано ПАТ «Індустріально-експортний банк» витрати із сплати судового збору за рахунок Державного бюджету України в розмірі 1,70 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач та відповідач оскаржили його в апеляційному порядку.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2010 року апеляційну скаргу ПАТ «Індустріально-експортний банк» залишено без задоволення, а апеляційну скаргу СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 вересня 2009 року скасовано та прийнято нову - про відмову в задоволенні позовних вимог в частині включення до складу валових витрат, непов'язаних з господарською діяльністю (проведення футбольного турніру). В іншій частині постанову суду залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями у справі, позивач та відповідач оскаржили їх в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.

ПАТ «Індустріально-експортний банк» в поданій касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 вересня 2009 року, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2010 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року в частині визначення ПАТ «Індустріально-експортний банк» суми податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 50 087,36 грн. за основним платежем та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у зазначеній частині.

В поданій СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків касаційній скарзі, з посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, ставиться питання про скасування постановлених у справі судових рішень в частині задоволення позовних вимог та прийняття нового - про відмову в задоволенні позову повністю.

В запереченні на касаційну скаргу відповідача позивач просить відмовити в її задоволенні в повному обсязі.

Контролюючий орган в запереченні на касаційну скаргу ПАТ «Індустріально-експортний банк» просить відмовити в її задоволенні та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем проведено виїзну планову перевірку ПАТ «Індустріально-експортний банк» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 січня 2006 року по 30 червня 2007 року, за результатами якої складено акт № 871/43-10/14361575 від 18 жовтня 2007 року.

На підставі зазначеного акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 591 659,31 грн. (435 904,60 грн. - основний платіж, 155 754,71 грн. - штрафні (фінансові) санкції).

За результатами адміністративного оскарження, рішенням СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків № 13169/10/25-019 від 20 листопада 2007 року скаргу позивача залишено без розгляду.

Перевіркою встановлено порушення позивачем підпункту 1.18.1 пункту 1.18, пункту 1.32 статті 1, пункту 3.1 статті 3, підпункту 4.1.1 пункту 4.1 статті 4, пункту 5.1, підпунктів 5.2.1, 5.2.4, 5.2.10 пункту 5.2, підпунктів 5.3.1, 5.3.2, 5.3.9 пункту 5.3, підпунктів 5.4.4, 5.4.8 пункту 5.4, підпункту 5.5.1 пункту 5.5, підпункту 5.6.1 пункту 5.6 статті 5, підпункту 7.4.2 пункту 7.4, підпункту 7.9.6 пункту 7.9 статті 7, підпункту 11.2.1 пункту 11.2, підпункту 11.3.6 пункту 11.3 статті 11, підпунктів 12.2.1, 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону № 334/94-ВР у зв'язку з неправомірним віднесенням до складу валових витрат вартості оренди житла для працівників, витрат на оренду приміщення філією «Херсонська дирекція» в період з 22 листопада 2006 року по 30 червня 2007 року, витрат філії «Волинська дирекція» на проведення футбольного турніру та витрат на розміщення філією «Дніпропетровська дирекція» рекламної інформації, що не пов'язані з господарською діяльністю банку, витрат на відкриття відділення банку філією «Чернівецька дирекція», не підтверджених первинними документами, вартості послуг з оренди автомобіля, отриманих філією «Дніпропетровська дирекція» на підставі нікчемного правочину, витрат на охорону орендованого філією «Дніпропетровська дирекція» приміщення з підстав відсутності у контрагента відповідної ліцензії, протиправним віднесенням сум податку на додану вартість, фактично сплачених при придбанні легкових автомобілів, які відносяться до основних фондів та підлягають амортизації, на збільшення балансової вартості другої групи основних фондів, завищенням амортизаційних відрахувань за рахунок створення об'єктів першої групи основних фондів філією «Донецька дирекція», завищенням амортизаційних відрахувань внаслідок віднесення вартості охоронно-пожежної сигналізації та системи відеоспостереження до балансової вартості другої групи основних фондів філій «Запорізька дирекція», «Волинська дирекція», «Хмельницька дирекція», «Херсонська дирекція», «Чернівецька дирекція», завищенням амортизаційних відрахувань з підстав неправомірного застосування нових підвищених норм амортизації.

В подальшому податковим органом проведено невиїзну документальну перевірку ПАТ «Індустріально-експортний банк» з питань дотримання вимог податкового законодавства в частині своєчасності подання платіжних доручень до установ банку на перерахування належної до сплати узгодженої суми податкового зобов'язання з податку на прибуток за листопад 2007 року, за результатами якої складено акт № 1006/43-10/14361575 від 12 грудня 2007 року.

На підставі вказаного акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 0001054310/0 від 20 грудня 2007 року, яким позивачу визначено штраф у розмірі 33 796,56 грн.

Перевіркою встановлено порушення банком підпункту 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2181-III) з огляду на порушення граничного терміну сплати узгодженої суми податкового зобов'язання з податку на прибуток на один календарний день.

Що стосується встановленого під час проведення перевірки порушення пункту 5.1, підпункту 5.3.1 пункту 5.3, пункту 5.6 статті 5 Закону № 334/94-ВР в частині неправомірного віднесення до складу валових витрат вартості орендованого для працівників житла, що податковим органом розцінено як фінансування особистих потреб фізичних осіб, яке не пов'язане з власною господарською діяльністю банку, то колегія суддів погоджується з правовою позицією судових інстанцій про необхідність скасування податкового повідомлення-рішення № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року в частині визначення позивачу суми податкового зобов'язання з податку на прибуток за вказаним епізодом.

Так, відповідно до підпункту 5.6.1 пункту 5.6 статті 5 Закону № 334/94-ВР з урахуванням норм пункту 5.3 цієї статті до складу валових витрат платника податку відносяться витрати на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку, які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, відшкодувань вартості товарів (робіт, послуг), витрати на виплату авторських винагород та виплат за виконання робіт (послуг), згідно з договорами цивільно-правового характеру, будь-які інші виплати в грошовій або натуральній формі, встановлені за домовленістю сторін (крім сум матеріальної допомоги, які звільняються від оподаткування згідно з нормами закону, що регулює питання оподаткування доходів фізичних осіб (законодавства, що встановлює правила оподаткування прибутковим податком з громадян).

Пунктом 1.1 статті 1 Закону України від 22 травня 2003 року № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що під терміном «заробітна плата» розуміються також інші заохочувальні та компенсаційні виплати або інші виплати та винагороди, які виплачуються (надаються) платнику податку у зв'язку з відносинами трудового найму згідно із законом.

Згідно із статтею 21 Кодексу законів про працю України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

При цьому судами встановлено, що відповідно до трудових контрактів, укладених між позивачем та фізичними особами, витрати на оренду квартири (надання житла) працівнику включено до його заробітної плати, що, зокрема, нівелює твердження контролюючого органу про протиправність віднесення позивачем понесених витрат за вказаним епізодом до складу валових витрат.

Щодо віднесення філією «Херсонська дирекція» до складу валових витрат орендної плати за приміщення в період з 22 листопада 2006 року по 30 червня 2007 року як такої, що не пов'язана з господарською діяльністю банку, то слід визнати обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про правовірність віднесення банком таких витрат до складу валових.

Пунктом 5.1 статті 5 Закону № 334/94-ВР визначено, що валовими витратами виробництва та обігу є сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 334/94-ВР до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Підпунктом 7.9.6 пункту 7.9 статті 7 Закону № 334/94-ВР передбачено, що оподаткування операцій лізингу (оренди) здійснюється у такому порядку: передання майна в оперативний лізинг (оренду) не змінює податкових зобов'язань орендодавця та орендаря. При цьому орендодавець збільшує суму валових доходів, а орендар збільшує суму валових витрат на суму нарахованого лізингового платежу за наслідками податкового періоду, в якому здійснюється таке нарахування.

А відтак, враховуючи те, що факт отримання приміщення в оперативну оренду підтверджується актом прийому-передачі об'єкта в оренду та актами виконаних робіт, а також з огляду на те, що в період з 22 листопада 2006 року по 30 червня 2007 року філією «Херсонська дирекція» проводились в орендованому приміщенні ремонтно-будівельні та підготовчі роботи для приведення його в стан, придатний до використання у господарській діяльності банку у відповідності до вимог Національного банку України, не можна погодитись з доводами податкового органу про протиправність віднесення банком орендних платежів до складу валових витрат в спірний період.

Що стосується віднесення філією «Волинська дирекція» витрат на рекламно-інформаційні послуги (проведення футбольного турніру) до складу валових витрат, то скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову в цій частині та відмовляючи в його задоволенні за вказаним епізодом, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про непов'язаність понесених витрат з господарською діяльністю банку.

Проте, з таким висновком погодитись не можна, зважаючи на таке.

За змістом підпункту 5.4.4 пункту 5.4 статті 5 Закону № 334/94-ВР до валових витрат включаються витрати платника податку на проведення передпродажних та рекламних заходів стосовно товарів (робіт, послуг), що продаються (надаються) такими платниками податку.

Відповідно до статті 1 Закону України від 03 липня 1996 року № 270/96-ВР «Про рекламу» рекламою є інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.

Підпунктом 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Отже, визначальним для висновку про правомірність віднесення платником податку вартості отриманих послуг з проведення рекламних заходів до складу валових витрат є наявність у нього мети на отримання прибутку, здійснення діяльності у відповідності з визначеними цілями, а також підтвердження отриманих послуг відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

В даному випадку колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції про правомірність віднесення філією позивача витрат на рекламно-інформаційні послуги до складу валових витрат з огляду на наявність в матеріалах справи належним чином оформлених первинних та платіжних документів та враховуючи те, що під час проведення турніру розміщувався рекламний банер, на якому містились назва, місцезнаходження та номер ліцензії Національного банку України філії «Волинська дирекція», що засвідчується долученими банком до матеріалів справи фотоматеріалами.

З урахуванням викладеного, слід також визнати правомірним віднесення філією «Дніпропетровська дирекція» витрат на розміщення реклами на призматроні до складу валових витрат.

Щодо віднесення до складу валових витрат філією «Чернівецька дирекція» витрат на погодження відкриття відділення банку, сплачених на користь Національного банку України, то колегія суддів вважає правильним висновок судових інстанцій про правомірність формування банком даних податкового обліку за вказаним епізодом з огляду на те, що послуги Національного банку України є платними (перелік послуг та тарифи затверджено постановою Правління Національного банку України від 12 серпня 2003 року № 333), а підтвердженням їх отримання є наявність у банку відповідного погодження.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про завищення валових витрат філією «Дніпропетровська дирекція» при здійсненні господарських операцій з оренди автомобіля у фізичної особи ОСОБА_3 на підставі договору від 09 листопада 2005 року, який нотаріально не посвідчено.

Статтею 799 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі.

Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини 1 статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно з частиною 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Частиною 1 статті 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Таким чином, оскільки, як встановлено судами, договір оренди легкового автомобіля від 09 листопада 2005 року оформлено не в установленому законом порядку, а саме - нотаріально не посвідчено, він є нікчемним, а відтак не створює юридичних наслідків, зокрема, щодо надання права позивачу включати витрати на оплату орендних платежів до складу валових витрат.

Що стосується висновку судових інстанцій про порушення філією «Дніпропетровська дирекція» вимог Закону № 334/94-ВР в частині віднесення до складу валових витрат вартості послуг з охорони орендованого приміщення з підстав відсутності у контрагента - Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 ліцензії на право здійснення господарської діяльності з надання послуг, пов'язаних з охороною державної та іншої власності, то колегія суддів не може з ним погодитись та вважає його передчасним, оскільки відсутність у ФОП ОСОБА_4 ліцензії на провадження відповідної діяльності не може бути єдиним беззаперечним доказом відсутності реального здіснення господарської операції.

В розглядуваній ситуації суду слід перевірити доводи позивача про необхідність відшкодування філією «Дніпропетровська дирекція» витрат ФОП ОСОБА_4 на оплату охорони приміщення відповідно до умов договору оренди нежитлового приміщення № 05/АR-06 від 19 липня 2006 року, дослідити меморіальні ордери, які б підтверджували здійснення відповідних платежів на відшкодування послуг з охорони приміщення, а також встановити факт укладання ФОП ОСОБА_4 договору про надання послуг з охорони приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, з Бабушкінським відділом Державної служби охорони в м. Дніпропетровську.

Не можна визнати обґрунтованим і висновок відповідача, викладений в акті перевірки, про завищення філіями «Харківська дирекція», «Волинська дирекція», «Житомирська дирекція» амортизаційних відрахувань у зв'язку з неправомірним збільшенням балансової вартості основних засобів другої групи на суму сплаченого в ціні придбаних легкових автомобілів податку на додану вартість.

Так, відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 03 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 168/97-ВР) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з підпунктом 8.2.1 пункту 8.2 статті 8 Закону № 334/94-ВР під терміном «основні фонди» слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Крім того, відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 7 «Основні засоби», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27 квітня 2000 року № 92, основними засобами є матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

Отже, з урахуванням приписів підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР платник податку на додану вартість має право на включення до складу податкового кредиту звітного періоду сум податку на додану вартість, нарахованих (сплачених) у цьому звітному періоді при придбанні легкового автомобіля, який є основним фондом, підлягає амортизації та який заплановано використовувати для оподатковуваних операцій в межах господарської діяльності.

Поряд з цим абзацом 2 підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР передбачено, що не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

Отже, нормами Закону № 168/97-ВР створено неоднозначну можливість трактування порядку формування податкового кредиту платником податку на додану вартість при придбанні легкового автомобіля.

Крім того, Законом № 168/97-ВР створено також і неоднозначну можливість трактування порядку відображення в податковому обліку сум податку на додану вартість, нарахованих (сплачених) при придбанні легкового автомобіля, якщо платником не буде сформовано податковий кредит при здійсненні даної операції.

Так, пунктом 1.17 статті 1 Закону № 168/97-ВР визначено, що ряд термінів, у тому числі і термін «валові витрати виробництва (обігу)», розуміються у значенні, визначеному Законом № 334/94-ВР.

Підпунктом 5.3.3 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР передбачено, що не включаються до складу валових витрат витрати на сплату податку на прибуток підприємств, податку на нерухомість, а також податків, встановлених пунктами 7.8, 10.2 і статтею 13 цього Закону; сплату податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання, сплату податків на доходи фізичних осіб, які відраховуються за рахунок сум виплат таких доходів згідно із законом України про оподаткування доходів фізичних осіб.

При цьому податок на додану вартість, сплачений у складі витрат на придбання товарів (робіт, послуг), які відносяться до складу валових витрат, та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, включається відповідно до валових витрат, або балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму, що не включена до складу податкового кредиту такого платника податку згідно із Законом № 168/97-ВР, у разі якщо платник податку на прибуток, зареєстрований як платник податку на додану вартість, одночасно здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), що оподатковуються податком на додану вартість та звільнені від оподаткування або не є об'єктом оподаткування таким податком.

Тобто відповідно до абзацу 2 підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР суми податку на додану вартість, нараховані (сплачені) при придбанні легкового автомобіля, повинні бути віднесені до складу валових витрат згідно із Законом № 168/97-ВР, проте це заборонено згідно з вимогами підпункту 5.3.3 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР, оскільки придбаний легковий автомобіль використовується в оподатковуваних операціях, а не таких, що звільнені від оподаткування або не є об'єктом оподаткування.

Відтак, враховуючи те, що на час виникнення спірних правовідносин Закон № 168/97-ВР та Закон № 334/94-ВР допускали неоднозначне трактування прав та обов'язків платника податку щодо реалізації права компенсувати витрати, понесені у зв'язку із сплатою податку на додану вартість при придбанні легкового автомобіля, то судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано застосовано в даному випадку положення підпункту 4.4.1 пункту 4.1 статті 4 Закону № 2181-III щодо врегулювання конфлікту інтересів.

Також, колегія суддів визнає обґрунтованою правову позицію судів попередніх інстанцій, відповідно до якої нарахування амортизації для основних фондів першої групи здійснюється з наступного кварталу після введення їх в експлуатацію, що, зокрема, передбачено формулою для розрахунку балансової вартості групи основних фондів (окремого об'єкта основних фондів першої групи) на початок розрахункового кварталу.

Однак, не можна погодитись з твердженням судових інстанцій про те, що охоронно-пожежна сигналізація та система відеоспостереження належать до першої групи основних фондів, а не до другої.

Адже, Класифікацією основних фондів, визначеною Державним класифікатором України, затвердженим наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 19 серпня 1997 року № 507, охоронно-пожежну сигналізацію та систему відеоспостереження не віднесено до жодної з групи основних фондів.

Відповідно до Інструкції з бухгалтерського обліку основних засобів і нематеріальних активів банків України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 20 грудня 2005 року № 480 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), банки самостійно, на підставі груп, визначених законодавством України, встановлюють класифікацію основних фондів.

При цьому слід враховувати, що об'єкти першої групи основних фондів є об'єктами нерухомого майна, в той час як охоронно-пожежна сигналізація та система відеоспостереження за ознаками функціональної належності не можуть відноситись до будівлі чи споруди, в якій їх встановлено, оскільки є об'єктами рухомого майна, які у випадку необхідності можна демонтувати, замінити, використати в інших будівлях (приміщеннях).

А відтак, філіями «Запорізька дирекція», «Волинська дирекція», «Хмельницька дирекція», «Херсонська дирекція», «Чернівецька дирекція» правомірно віднесено вартість охоронно-пожежної сигналізації та системи відеоспостереження до другої групи основних фондів.

Також, колегія суддів не може погодитись з доводами судів попередніх інстанцій про необхідність застосування до основних фондів, придбаних та реконструйованих після 01 січня 2004 року, норм амортизації, що діяли до 01 січня 2004 року.

Відповідно до підпункту 8.1.1 пункту 8.1 статті 8 Закону № 334/94-ВР під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених цією статтею.

Згідно з підпунктом 8.1.2 пункту 8.1 статті 8 Закону № 334/94-ВР амортизації підлягають витрати на придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладення і вирощування багаторічних насаджень до початку плодоношення; проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів.

Підпунктом 8.6.1 пункту 8.6 статті 8 Закону № 334/94-ВР (в редакції, що діяла до 01 січня 2004 року) передбачено норми амортизації у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду в такому розмірі (в розрахунку на податковий квартал): група 1 - 1,25 відсотка; група 2 - 6,25 відсотка; група 3 - 3,75 відсотка; група 4 - 15 відсотків.

Проте, Законом України від 24 грудня 2002 року № 349-IV «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» зазначені норми викладено в іншій редакції, згідно з якою: група 1 - 2 відсотки; група 2 - 10 відсотків; група 3 - 6 відсотків; група 4 - 15 відсотків.

Відповідно до абзацу 1 пункту 1 розділу ІІ «Перехідні положення» Закону України від 01 липня 2004 року № 1957-IV «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» норми амортизаційних відрахувань, зазначені у статті 8 Закону № 334/94-ВР для основних фондів груп 1, 2 і 3, застосовуються щодо витрат, понесених (нарахованих) платником податку після 01 січня 2004 року у зв'язку з придбанням або спорудженням нових основних фондів груп 1, 2 і 3, а також витрат на поліпшення таких нових основних фондів.

Таким чином, здійснене судами першої та апеляційної інстанцій тлумачення поняття «нових основних фондів» у розумінні наведеної норми Закону, згідно з яким до таких основних фондів відносяться лише основні засоби, які взагалі ніколи раніше не експлуатувались, є помилковим, оскільки придбання або спорудження нових фондів у цій нормі розглядається в контексті понесених платником витрат, а не відносно часу існування таких фондів. Тобто у разі придбання (проведення реконструкції) основних фондів після 01 січня 2004 року такі фонди є новими для платника, незалежно від строку їх попередньої експлуатації.

Однак, з огляду на те, що судами не розмежовано суму основного платежу та суму штрафних (фінансових) санкцій, визначених оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року, за кожним окремим епізодом, у суду касаційної інстанції відсутня можливість виокремити правомірні донарахування від неправомірних.

А тому, постановлені у справі судові рішення підлягають зміні в частині позовної вимоги про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року в частині визначення ПАТ «Індустріально-експортний банк» суми податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 407 822,95 грн. за основним платежем та 141 713,88 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями з направленням справи в цій частині на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України.

При новому розгляді справи суду слід врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, витребувати у контролюючого органу відповідний розрахунок здійснених донарахувань за кожним окремим епізодом, належно оцінити докази і, в залежності від встановлених обставин, вирішити спір у відповідності із нормами законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

При цьому варто звернути увагу на те, що такий спосіб захисту (вимога про визнання акту нечинним), як випливає із системного аналізу статей 105, 162, 171 Кодексу адміністративного судочинства України, може стосуватись лише випадків оскарження нормативно-правового акту, який стає нечинним, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, з дати набрання відповідним рішенням законної сили. Індивідуального ж акту, яким є податкове повідомлення-рішення, може стосуватись вимога про визнання протиправним (недійсним, скасування). В такому випадку протиправність (недійсність, скасування) індивідуального акту виникає, у разі набрання рішенням суду законної сили, з моменту його прийняття.

Що стосується визнання незаконним рішення № 13169/10/25-019 від 20 листопада 2007 року про залишення первинної скарги без розгляду, то колегія суддів вважає за необхідне вказати, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення ПАТ «Індустріально-експортний банк» з позовною заявою) компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.

Разом з тим, рішення про результати розгляду скарги не може породжувати для суб'єкта господарювання правові наслідки.

В даному випадку лише відповідне податкове повідомлення-рішення є тим правовим актом індивідуальної дії, який може бути оскаржений в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, суд закриває провадження у ній.

Водночас встановивши, що сума податкового зобов'язання, визначена податковим повідомленням-рішенням № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року, на день винесення податкового повідомлення-рішення № 0001054310/0 від 20 грудня 2007 року була неузгодженою з огляду на те, що скаргу на податкове повідомлення-рішення № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року банком подано у визначений чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством строк, суди дійшли обґрунтованого висновку про протиправність податкового повідомлення-рішення № 0001054310/0 від 20 грудня 2007 року.

Поряд з цим, враховуючи те, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження бездіяльності відповідача в частині зарахування суми в розмірі 583 333,39 грн. в рахунок сплати податків майбутнього періоду, судові інстанції правильно відмовили в задоволенні позову в частині зобов'язання СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків вчинити відповідні дії.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 227, 228, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Індустріально-експортний банк» та Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків задовольнити частково.

Змінити постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 вересня 2009 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2010 року в частині позовних вимог про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року в частині визначення Публічному акціонерному товариству «Індустріально-експортний банк» суми податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 407 822,95 грн. за основним платежем та 141 713,88 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями, а також про визнання незаконним рішення № 13169/10/25-019 від 20 листопада 2007 року про залишення первинної скарги без розгляду.

Справу в частині позовної вимоги про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення № 0000924310/0 від 26 жовтня 2007 року в частині визначення Публічному акціонерному товариству «Індустріально-експортний банк» суми податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 407 822,95 грн. за основним платежем та 141 713,88 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Провадження у справі в частині позовної вимоги про визнання незаконним рішення № 13169/10/25-019 від 20 листопада 2007 року про залишення первинної скарги без розгляду закрити.

В решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2010 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, встановленими главою 3 розділу IV Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Рибченко А.О.

Судді Голубєва Г.К.

Карась О.В.