Ухвала суду № 36261456, 11.12.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"11" грудня 2013 р. м. Київ К/9991/23755/11

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька (далі - ДПІ)

на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18.02.2011

та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 31.03.2011

у справі № 20/0570/228/2011

за позовом обласного комунального підприємства «Донецьктеплокомуненерго» (далі - Підприємство)

до ДПІ

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 18.02.2011, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 31.03.2011, позов задоволено; визнано недійсними податкові повідомлення-рішення від 20.09.2010 № 000352340/0 та від 01.12.2010 № 000352340/1 з посиланням на дотримання платником законодавчо встановлених умов формування податкового кредиту по господарським операціям з придбання вугілля в рамках господарських правовідносин з товариством з обмеженою відповідальністю «Авто-Сплінт» (далі - ТОВ «Авто-Сплінт»).

На вказані судові акти ДПІ подано касаційну скаргу, в якій скаржник зазначає про невідповідність висновків судів положенням підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», статтям 203, 215 Цивільного кодексу України та дійсним обставинам справи, в зв'язку з чим просить відмовити у позові, скасувавши оскаржувані судові рішення.

Підприємством у відповідності до статті 216 Кодексу адміністративного судочинства України подано касаційну скаргу, в якій позивач зазначає про правильність та обґрунтованість висновків попередніх інстанцій та просить залишити оскаржувані рішення без змін, а скаргу - без задоволення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено невиїзну документальну перевірку Підприємства з питання визначення повноти нарахування та своєчасності сплати до бюджету ПДВ при здійсненні правових відносин з ТОВ «Авто-Сплінт» за січень 2010 року, оформлену актом від 02.09.2010 № 1494/23-3/03337119.

За наслідками цієї перевірки податковим органом було прийнято податкове повідомлення-рішення від 20.09.2010 № 0003532340/0, згідно з яким Підприємству донараховано податкове зобов'язання з ПДВ у сумі 281 175 грн. (у тому числі 187 450 грн. за основними платежем та 93725 грн. за штрафними санкціями).

Підставою для зазначеного донарахування слугував висновок податкового органу про заниження Підприємством бази оподаткування та податкового зобов'язання, що підлягає сплаті до бюджету, внаслідок включення до податкового кредиту сум ПДВ по господарським операціям з придбання товару (вугілля) у названого контрагента в рамках виконання договору купівлі-продажу від 12.10.2009 № 7569.

При цьому ДПІ посилається на те, що названий постачальник відсутній за місцезнаходженням, не має необхідних матеріальних ресурсів (основних фондів, транспортних засобів тощо) та відповідної кількості персоналу для виконання розглядуваних поставок. Крім того, ДПІ зазначає, що Підприємством не подано необхідних первинних документів на підтвердження факту вчинення об'єктивно необхідних дій у процесі виконання поставок, як-от доказів транспортування товару та його зберігання, а також документів щодо сертифікації продукції.

Однак суди цілком об'єктивно не погодилися із зазначеною правовою позицією податкового органу по справі.

Адже, як випливає зі змісту пункту 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 названого Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

З наведених законодавчих положень випливає, що право на зменшення об'єкта оподаткування податку на додану вартість на суму понесених витрат по сплаті ПДВ надається добросовісним платникам для компенсації витрат, здійснених у процесі провадження реальної економічної діяльності, за умови наявності належного документального підтвердження виконання господарської операції, у зв'язку з чим обов'язковими умовами виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операції з придбання товарів (робіт, послуг) та оформлення цієї операції необхідними первинними документами (податковими накладними).

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платників та інших учасників правовідносин у сфері економіки. У зв'язку з цим презюмується, що дії платника, результатом яких є отримання податкової вигоди, вважаються економічно виправданими, а відомості, що містяться у податковій та бухгалтерській звітності платника, - достовірні.

Подання платником до контролюючого органу усіх належним чином оформлених первинних документів, передбачених податковим законодавством, з ціллю отримання податкової вигоди є підставою для її отримання, якщо податковий орган не доведе неправдивість, недостовірність або суперечливість відомостей, що містяться у таких документах.

Доводи ж податкового органу про отримання платником необґрунтованої податкової вигоди мають ґрунтуватись на сукупності доказів, що безспірно підтверджують існування обставин, які виключають право платника на формування податкового кредиту та валових витрат.

Однак у справі, що переглядається, податковим органом не доведено наявності таких обставин, реальності виконання спірних операцій не спростовано.

Адже доказів побудови позивачем фінансово-господарських правовідносин на підставі свідомого укладання договору з фіктивним підприємством з метою перенесення податкового навантаження на особу, яка не виконує свої податкові зобов'язання, податковим органом не представлено.

Власне відсутність постачальників за місцезнаходженням не може бути таким доказом. До того ж, чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит із знаходженням підприємства-постачальника за юридичною адресою. У свою чергу, платник податків не зобов'язаний перевіряти наявність його контрагента за місцем реєстрації під час здійснення підприємницької діяльності, на нього не може бути покладено надмірний тягар доказування своєї добросовісності. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.

Доводи ДПІ щодо відсутності у спірного постачальника необхідних ресурсів для виконання розглядуваних поставок також отримали належну правову оцінку в ході розгляду даної справи. Адже податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит в залежності від того, якими силами (власними або залученими) здійснюється поставка товару його контрагентом.

Слід також зазначити, що за звичаями ділового обороту транзитні поставки за участю кількох проміжних постачальників між виробником та кінцевим покупцем можуть здійснюватися без попереднього зберігання товару, а перевезення може виконуватися транспортними засобами, що належать тертім особам, у тому числі і попередніми перепродавцями товару. У даному разі, як встановили суди, транспортування вугілля здійснювалося залученим ТОВ «Авто-Сплінт» автопідприємством, що підтверджується наявними у матеріалах справи товарно-транспортними накладними. Факт отримання позивачем вугілля та його оприбуткування підтверджується видатковими накладними, податковими накладними, актами приймання-передачі, а також обліковими внутрішніми документами Підприємства (журналом обліку надходження вугілля, картками складського обліку, матеріальними звітами про використання вугілля).

А відтак суди, встановивши, що реальне виконання поставок продукції спірним контрагентом в адресу позивача належним чином підтверджується, дійшли неспростовуваного доводами касаційної скарги висновку про відсутність підстав для оспорюваного донарахування та правомірно задовольнили позов.

Доводи касаційної скарги були розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій по суті, цим доводами було надано правильну юридичну оцінку. Підстави для їх переоцінки у суду касаційної інстанції відсутні в силу статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оскільки усі обставини, що входять до предмета доказування у справі, встановлені судами на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, які відповідають ознакам належності та допустимості, цим обставинам надана правильна юридична оцінка, то підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 220, 2201, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька відхилити.

2. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18.02.2011 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 31.03.2011 у справі № 20/0570/228/2011 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько