Ухвала суду № 36254078, 05.12.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/4466/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Федорчук А.Б. Суддя-доповідач: Губська О.А.

У Х В А Л А

Іменем України

05 грудня 2013 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Губської О.А.

суддів Парінова А.Б., Беспалова О.О.

при секретарі Бабенко Д.М.

за участю:

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача Хоменець О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу громадянина Сомалі ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 червня 2013 року за позовом громадянина Сомалі ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправними та скасування рішення № 70-13 від 06.02.2013 року, зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві, в якому просив визнати неправомірним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 06.02.2013 року № 70-13 та зобов'язати ДМС України визнати громадянина Сомалі ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 червня 2013 року в задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В судове засідання з'явився представник позивача, апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Представник відповідача до суду з'явився, проти апеляційної скарги заперечував та просив відмовити в її задоволенні.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, представника відповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, постанова суду - без змін з таких підстав.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, громадянин Сомалі ОСОБА_5, народився в м. Могадишо, неодружений, за національністю - сомалієць (клан Аграф), за віросповіданням - мусульманин, прибув до України позивач прибув нелегально з території Російської Федерації без документів, що посвідчують особу.

03.09.2012 року позивач звернуся до Головного Управління Державної міграційної служби України у місті Києві з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України, в якій причиною залишення країни громадянської належності зазначив, що був змушений покинути територію країни свого походження і не може туди повернутися через страх за власне життя і свободу через переслідування угрупуванням Аль-Шабаб.

За результатами розгляду особової справи позивача було складено висновок від 15.11.2012 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким було рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову громадянину Сомалі ОСОБА_5 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Висновок мотивовано тим, що із співбесід з заявником було встановлено, що останній до прибуття в Україну, перебував на територіях третіх безпечних країн, а саме Ефіопії та Російської Федерації, а основною метою звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація перебування на Україні та пошук кращих умов життя, тобто фактично позивач є економічним мігрантом.

Державною міграційною службою України 06.02.2013 року було прийнято рішення № 70-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на відсутність умов, передбачених п.п. 1, 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", про що останнього було повідомлено Головним Управлінням Державної міграційної служби України у місті Києві відповідно до складеного 18.02.2013 року повідомлення № 38. Вказане повідомлення отримано позивачем 27.03.2013 року, що підтверджується відміткою на наявній в матеріалах справи копії даного повідомлення

Не погоджуючись з рішенням № 70-13 від 06.02.2013 року позивач звернувся з позовом до суду і просив його скасувати.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог повністю, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі, приймаючи рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надали належну оцінку доводам заявника, всебічно вивчили матеріали, які спростовують доводи позивача стосовно необхідності визнання його біженцем, і вказують на обґрунтованість рішення.

Не погоджуючись з вказаним висновком суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу мотивовану тим, що судом першої інстанції не було повно та всебічно досліджено обставини, які свідчать про наявність підстав для визнання позивача біженцем в Україні. Вважає необґрунтованою позицію суду щодо віднесення Російської Федерації до третьої безпечної країни, на території якої перебував позивач перед в'їздом до України.

Надаючи правову оцінку висновкам суду першої інстанції враховуючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пунктом 4 ч.1 ст.6 Закону встановлено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 10 зазначеного Закону рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючи з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 3 зазначеної статті передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Таким чином, з аналізу норм вказаного Закону вбачається, що міграційний орган, зобов'язаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого, провести з нею співбесіду та у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.

Частиною 11 ст. 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться:

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року.

Згідно п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року №8043/04 із змінами від 20.12.2011 року, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; визначено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

З матеріалів справи вбачається, що, позивачем, під час проведення з ним співбесід, зроблено спробу обґрунтувати свою заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема тим, що боїться за своє життя через переслідування угрупуванням Аль-Шабаб.

Так, під час співбесіди від 10.09.2012 заявник повідомив, що він проживав разом із сім'єю у місті Афгоє. У лютому і березні 2009 року люди Аль-Шабаб приходили до його батька і вимагали, щоб той приєднався до їхнього руху, однак він відмовився. Зі слів позивача, його батько боявся, що люди Аль-Шабаб будуть переслідувати їхню сім'ю і тому вони переїхали до м. Могадішо, однак ІНФОРМАЦІЯ_1 люди Аль-Шабаб вбили його. У серпні члени руху Аль-Шабаб сказали, щоб він приєднався до них, але він цього не хотів і тому виїхав із Сомалі.

Відповідно до матеріалів особової справи позивача він в заяві та під час співбесід не наводив обставин, які б вказували на пред'явлення йому будь-яких обвинувачень або притягнення його до адміністративної чи кримінальної відповідальності з боку влади або інших утисків.

Разом з тим, під час співбесіди 10.09.2012 р. позивач повідомив, що він виїхав з Сомалі 03.10.2009 р. до Ефіопії, а 19.10.2009 р. здійснив переліт транзитом через Дубаї в Російську Федерацію в м. Москву, де перебував приблизно 15 днів, проте не використав можливості звернення з клопотанням про надання статусу біженця в РФ до відповідних державних органів.

Згідно приписів ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, Позивач мав реальну змогу проживати на території Російської Федерації, де не зазнавав жодних переслідувань за ознакою віросповідання.

Крім того, колегія суддів вважає, що Російська Федерація підпадає під визначення третьої безпечної країни, яке закріплене в п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону.

Згідно п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна:

дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту;

має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;

забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним;

погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Так, Російська Федерація дотримується міжнародних стандартів у сфері притулку, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Про це свідчить приєднання до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів, поводження і покарання 1984 року та існування Федерального Закону Російської Федерації «Про біженців» від 19.02.1993 року №4528-1.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів критично оцінює твердження Апелянта про те, що Російська Федерація згідно міжнародних стандартів не є третьою безпечною країною.

Крім того, судом першої інстанції вірно зауважено, що Ефіопія з 10 листопада 1969 року також приєдналась до Конвенції про статус біженців, яка, в розумінні частини 22 статті 1 Закону України №3671, є третьою безпечною країною, разом з тим до відповідного органу за захистом не звертався.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що відповідачі, приймаючи рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надали належну оцінку доводам заявника, всебічно вивчили матеріали, які спростовують доводи позивача стосовно необхідності визнання його біженцем, і вказують на обґрунтованість рішення.

Стосовно вимог позивача про зобов'язання Державної міграційної служби України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства, колегія суддів зазначає наступне.

Як випливає зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

За своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є виключною компетенцією уповноваженого органу.

Таким чином, вищевказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому також задоволенню не підлягає.

Стосовно вимог апелянта щодо визнання незаконною бездіяльності Головного Управління ДМС України у місті Києві, пов'язаної з неповідомленням підстав рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та неналежного повідомлення його реквізитів, то зі змісту позовної заяви та наявних в матеріалах справи документів вбачається, що до суду першої інстанції її заявлено не було.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, оскаржувана постанова прийнята судом відповідно до норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Відповідно до ст. 200 КАС України - суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в справі, підтвердженими доказами, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то колегія суддів апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.

Керуючись ст.ст. 160, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу громадянина Сомалі ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 червня 2013 року за позовом громадянина Сомалі ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправними та скасування рішення № 70-13 від 06.02.2013 року, зобов'язання вчинити дії - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 червня 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання ухвали в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя О.А. Губська

Суддя А.Б. Парінов

Суддя О.О. Беспалов

Повний текст ухвали виготовлено 05 грудня 2013 року

.

Головуючий суддя Губська О.А.

Судді: Парінов А.Б.

Беспалов О.О.