Постанова № 36239371, 19.12.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

19 грудня 2013 року 10:00 № 826/18960/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Савченко А.І., при секретарі Яцюті М.С., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомПублічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль»до Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києвіпровизнання дій протиправними та скасування постанови,

В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі по тексту - позивач, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві, в якому просило:

1) визнати протиправними дії щодо несвоєчасного направлення на адресу боржника постанови від 13 листопада 2013 року про відкриття виконавчого провадження №40584820;

2) визнати протиправними дії (бездіяльність) щодо не задоволення заяви боржника від 21 листопада 2013 року про відкладення провадження виконавчих дій у виконавчому провадженні №40584820;

3) визнати протиправними дії щодо винесення постанови від 22 листопада 2013 року про стягнення з позивача виконавчого бору в сумі 355689,83 грн. в рамках виконавчого провадження №40584820;

4) скасувати постанову від 22 листопада 2013 року про стягнення виконавчого збору.

Ухвалами Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2013 року відмовлено у відкритті провадження у справі в частині вимог, пред'явлених до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві про визнання протиправними дії щодо несвоєчасного направлення постанови про відкриття виконавчого провадження №40584820 від 13 листопада 2013 року та щодо не задоволення заяви про відкладення провадження виконавчих дій, а в іншій частині позовних вимог відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до судового розгляду на 11 грудня 2013 року.

У судове засідання, призначене на 11 грудня 2013 року, з'явився представник позивача, який позов підтримав та надав суду заяву про зміну предмету позову, якою збільшив позовні вимоги та просив зобов'язати відповідача повернути сплачений згідно платіжного доручення від 04 грудня 2013 року №248156 виконавчий збір у розмірі 355689,83 грн. Представник Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві проти задоволення позову заперечував у повному обсязі.

Під час розгляду справи судом постановлено на обговорення питання про заміну неналежного відповідача - Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві на належного - управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві.

Представник позивача проти проведення заміни не заперечував, представник Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві у вирішенні зазначеного питання поклався на розсуд суду.

Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року замінено неналежного відповідача Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві на належного - управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві (далі по тексту - відповідач, Управління ДВС ГУЮ у м. Києві).

У порядку частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України представники сторін надали суду клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження, що стало підставою для постановлення судом 11 грудня 2013 року ухвали про перехід до розгляду справи в письмовому провадженні.

12 грудня 2013 року представником позивача через канцелярію суду подано додаткові пояснення по суті позовних вимог.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

05 листопада 2013 року на адресу відповідача надійшла заява ПП «Транском» про порушення виконавчого провадження на підставі наказу господарського суду щодо виконання рішення Господарського суду міста Києва від 04 вересня 2013 року, згідно якого на користь заявника з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» стягнуто грошові кошти в сумі 3491680,43 грн.

Також, до заяви було додано оригінал наказу №5011-47/2101-2012, виданий Господарським судом міста Києва 28 жовтня 2013 року.

За результатами вивчення зазначених документів 13 листопада 2013 року головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві винесено постанову про відкриття виконавчого провадження та визначено боржнику 7-дений строк з дня її винесення для добровільного виконання.

У зв'язку з невиконанням боржником у наданий для добровільного виконання виконавчого листа строк, 22 листопада 2013 року старшим державним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 355689,83 грн.

Саме не погоджуючись з названою постановою позивач звернувся з відповідним позовом до суду, в якому просить її скасувати. Крім того, у зв'язку з проведенням позивачем перерахування на депозитний рахунок відповідача грошових коштів на виконання вимог оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просив повернути сплачені кошти.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вищезазначеного, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає за необхідне зазначити наступне.

Розглядаючи позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» суд виходить зі змісту положень частини 1 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Отже, при визначенні юрисдикції суд виходить з того, що до юрисдикції адміністративних судів належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні всіх виконавчих документів, передбачених частиною другою статті 17 Закону України «Про виконавче провадження», крім тих, відносно яких законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження.

Частиною 4 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні.

У розумінні статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. При цьому судам слід ураховувати, що до сторін, які можуть оскаржити рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, належать також їх представники за законом чи договором.

Таким чином, до юрисдикції адміністративних судів належать усі справи з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень на підставі виконавчих документів, виданих судами всіх юрисдикцій, за винятком тих, які видано загальними та господарськими судами у разі звернення до суду сторін відповідного виконавчого провадження чи їхніх представників.

Відповідно до положень статті 1212 Господарський процесуальний кодекс України стягувач, боржник або прокурор мають право на подання скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів.

Частиною 2 названої статті закріплено, що такі скарги підлягають розгляду саме господарським судом.

З огляду на викладене та враховуючи наведені вище положення нормативно-правових актів, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій щодо несвоєчасного направлення постанови про відкриття виконавчого провадження №40584820 від 13 листопада 2013 року та щодо не задоволення заяви про відкладення провадження виконавчих дій.

У той же час, згідно пункту 6 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року №3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин, постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу належать до видів відповідальності за невиконання рішення самостійно та за невиконання без поважних причин рішення, що зобов'язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі. Виконавчий збір - це санкція відповідальності майнового характеру, що накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання. Для застосування виконавчого збору виконавець приймає постанову, яка, у разі її невиконання самостійно, виконується примусово в установленому Законом України «Про виконавче провадження» порядку.

За змістом пункту 7 частини 2 статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

За результатом аналізу наведених правових норм, Вищий адміністративний суд України дійшов висновок, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

З огляду на викладене, суд розглядає позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в частині скасування постанови від 22 листопада 2013 року про стягнення виконавчого збору та зобов'язання відповідача повернути сплачений згідно платіжного доручення від 04 грудня 2013 рік №248156 виконавчий збір у сумі 355689,83 грн.

Згідно зі статтею 124 Конституції України всі судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. № 606-XIV у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - Закон України від 21.04.1999р. № 606-XIV).

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Статтею 1 названого Закону визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Відповідно до частини 2 статті 25 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Згідно з частиною 1 статті 27 названого Закону у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Наведені правові норми зобов'язують боржника добровільно виконати рішення у строк, встановлений державним виконавцем та повідомити про таке виконання у цей же термін. В свою чергу, дані норми, у разі невиконання боржником рішення добровільно у встановлений державним виконавцем строк, зобов'язують державного виконавця на наступний день після закінчення відповідних строків розпочати примусове виконання рішення, тобто вчиняти певні дії, спрямовані на примусове виконання рішення.

У той же час, Закон України від 21.04.1999р. № 606-XIV покладає на державного виконавця обов'язок перед початковим примусового виконання рішення пересвідчитись в отримання боржником такої постанови.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання виконавчого листа №5011-47/2102-2012, виданого 28 жовтня 2013 року Господарським судом міста Києва про стягнення з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь Приватного підприємства «Транском» заборгованості в сумі 3491680,43 грн. та судового збору у розмірі 65217,83 грн., головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГУЮ у м. Києві відкрито виконавче провадження №40584820, про що винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 13 листопада 2013 року.

Пунктом 2 резолютивної частини постанови боржника зобов'язано самостійно виконати рішення суду в строк до семи днів з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Згідно копії рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення копія постанови про відкриття виконавчого провадження надіслана на адресу позивача 18 листопада 2013 року та отримана останнім 20 листопада 2013 року.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про необхідність обрахування строку для добровільного виконання саме з 20 листопада 2013 року, а не з 13 листопада 2013 року, як було здійснено відповідачем, а тому станом на 22 листопада 2013 року (дата винесення постанови про стягнення з боржника виконавчого збору) строк на добровільне виконання, визначений постановою про відкриття виконавчого провадження, не сплинув.

Крім того, як вбачається з копій матеріалів виконавчого провадження №40584820, наданих відповідачем, 22 листопада 2013 року на адресу органу державної виконавчої служби від боржника надійшла заява про відкладення провадження виконавчих дій. Зі змісту заяви вбачається, що боржник повідомляв орган державної виконавчої служби про отримання ним постанови про відкриття виконавчого провадження лише 20 листопада 2013 року, що в силу приписів частини 1 статті 35 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV є підставою для винесення постанови про відкладення провадження виконавчих дій.

Однак, жодного рішення за результатами розгляду зазначеної заяви державним виконавцем прийнято не було.

Також, суд звертає увагу, що дії по перерахуванню грошових коштів на виконання наказу Господарського суду міста Києва від 28 жовтня 2013 року вчинені позивачем вже 22 листопада 2013 року, що підтверджується копією меморіального ордеру №1 про перерахування боргу на розрахунковий рахунок Головного управління юстиції у м. Києва.

З огляду на викладене та враховуючи, що станом на 22 листопада 2013 року строк для добровільного виконання судового рішення не сплинув, а також подання позивачем заяви про відкладення виконавчих дій, суд вважає, що підстави для винесення постанови про стягнення з боржника виконавчого збору від 22 листопада 2013 року були відсутні.

Додатково суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до пункту 6 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року №3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин, виконавчий збір визначено як санкцію відповідальності майнового характеру, що накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання.

Проте, враховуючи наведені вище обставини, підстави для притягнення боржника до відповідальності за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання, у відповідача станом на 22 листопада 2013 року були відсутні, а державний виконавець, перед винесенням оскаржуваної постанови, не виконав покладені на нього Законом України від 21.04.1999р. № 606-XIV обов'язки, а саме не врахував дати отримання боржником постанови про відкриття виконавчого провадження з метою встановлення невиконання боржником судового рішення у добровільному порядку та не прийняв рішення за результатами розгляду заяви боржника про відкладення провадження виконавчих дій.

Наведені висновки суду узгоджуються з практикою Київського апеляційного адміністративного суду, викладеною в ухвалах від 21 травня 2013 року у справі № 826/1262/13-а та від 10 квітня 2012 року у справі №2а/2570/5538/2011.

Відповідно до положень частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Частиною 2 статті 165 цього Кодексу закріплено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову, зокрема, про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.

З урахуванням встановлених судом обставин, зокрема й того, що підстави для притягнення позивача до відповідальності шляхом стягнення з нього виконавчого збору у відповідача були відсутні, суд вважає за необхідне визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення виконавчого збору від 22 листопада 2013 року ВП№40584820.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача повернути сплачений виконавчий збір у розмірі 355689,83 грн., суд приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Так, на обґрунтування заявленої вимоги, позивач посилається на частину 6 статті 28 та пункт 4 частини 1 статті 49 Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV, згідно з якими у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню на основі виконавчого документа, виконавчий збір повертається боржникові.

Однак, наведеними правовими нормами встановлено обов'язок державного виконавця повернути стягнутий судовий збір боржникові у разі скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, тобто тільки у разі скасування рішення під час примусового виконання якого було винесено постанову про стягнення виконавчого збору відповідний збір підлягає поверненню. Скасування ж самої постанови про стягнення виконавчого збору не є підставою для його повернення виконавцем відповідно до названих приписів Закону України від 21.04.1999р. № 606-XIV.

Крім того, суд звертає увагу, що процедура повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, а саме: податків, зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету, коштів від повернення до бюджетів бюджетних позичок, фінансової допомоги, наданої на поворотній основі, та кредитів, у тому числі залучених державою (місцевими бюджетами) або під державні (місцеві) гарантії (далі - платежі) врегульована Порядком повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року №787, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 25 вересня 2013 року за №1650/24182 (далі по тексту - Порядок №787).

З огляду на те, що виконавчий збір сплачений позивачем в добровільному порядку не зважаючи на оскарження відповідної постанови в судовому порядку, а також враховуючи те, що суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування постанови про стягнення виконавчого збору, відповідні грошові кошти підпадають під визначення помилково сплачених до державного бюджету, а отже підлягають поверненню органами Державної казначейської служби України відповідно до Порядку №787.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доказів, які б підтвердили правомірність оскаржуваної постанови та дій, відповідачем суду не надано.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позовні вимоги обґрунтованими, а позов таким, що підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини 3 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Враховуючи вищезазначене, керуючись статтями 69, 70, 71, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві по винесенню постанови від 22 листопада 2013 року про стягнення з боржника виконавчого збору ВП №40584820.

3. Визнати протиправною та скасувати постанову Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві від 22 листопада 2013 року ВП №40584820 про стягнення з боржника виконавчого збору.

4. У решті позову відмовити.

5. Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань за зобов'язаннями Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (01011, м. Київ, вул. Лєскова, 9, ЄДРПОУ 14305909) понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 137 (сто тридцять сім) грн. 64 коп.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя А.І. Савченко