Постанова № 36123053, 05.12.2013, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 грудня 2013 р. Справа № 804/12808/13-а Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Царікової О.В.,

судді: Барановського Р.А.,

судді: Ляшко О.Б.,

секретаря судового засідання: Бердника С.О.,

за участю:

представника позивача: ОСОБА_1,

представника відповідача: Ануфрієвої А.С.,

представника третьої особи: Крючкова О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

30 вересня 2013 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення Державної міграційної служби України № 469-13 від 02.08.2013 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Іраку ОСОБА_2 про надання статусу біженця у відповідності з процедурою, передбаченою законодавством.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначив, що не погоджується з прийнятим Державною міграційною службою України рішенням від 02.08.2013 № 469-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та вважає, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем поверхово та неповно з'ясовано всі обставини справи позивача, не враховано ситуацію, що склалася в країні його походження. Позивач обґрунтовує свої вимоги наявним побоюванням стати жертвою переслідувань в країні національної приналежності Іраку, де його можуть вбити через те, що члени його родини були міліціонерами, та майже всіх їх вже позбавлено життя. Також, позивач зазначив, що його рідний брат проживає в США; оскільки існує потреба з'єднання з сім'єю, він після отримання статусу біженця в Україні має на меті здійснити переселення до США.

05.11.2013 представник відповідача надав суду заперечення, в яких зазначив, що позивач в якості доказів не надав жодного документу на підтвердження цілком обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності по ознакам раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Таким чином, щодо позивача відсутні конвенційні ознаки для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Крім того, відповідач відзначив, що позивач бажає отримати статус біженця виключно для того, щоб мати змогу виїхати в США.

Представник третьої особи також заперечив проти заявленого адміністративного позову з підстав, викладених у письмових поясненнях. Представник третьої особи зазначив, що позивачем не доведено існування реальної загрози його життю або можливості нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження або покарання, а статус біженця в Україні йому необхідний лише для того, щоб виїхати до свого брата в Америку, що підтверджує відсутність побоювань у позивача в країні його походження.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала повністю та просила їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача проти адміністративного позову заперечила та просила відмовити в його задоволенні в повному обсязі.

Представник третьої особи заперечив проти заявлених позовних вимог та просив відмовити в їх задоволенні в повному обсязі.

Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Як встановлено судом та підтверджується наявними матеріалами справи, 10.04.2013 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні звернувся громадянин Іраку ОСОБА_2. У вказаній заяві позивач зазначив, що боїться стати жертвою терористів, які вбили його сім'ю через те, що деякі члени родини були правоохоронцями.

Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, які покладені суб'єктом владних повноважень в основу оскаржуваного рішення на відповідність вимогам ч. 3 ст. 2 КАС України, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 11 статті 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, на основі співбесіди, проведеної 18.04.2013, наявних матеріалів і документів, відповідач дійшов висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Іраку ОСОБА_2.

Підставами для такого висновку відповідача стало наступне:

- заявник до прибуття в Україну (до 2008 року) знаходився в третій безпечній країні - Сирії;

- заявник не надав переконливих доказів можливості його утисків чи переслідування в країні походження;

- метою звернення заявника до міграційної служби задля вирішення особистих питань легалізації на території України;

- на підставі проаналізованої інформації з джерел Інтернету зроблено висновок про неактуальність переслідування заявника угрупуванням «Моджахеди».

З урахуванням наведеного та у зв'язку з тим, що умови передбачені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні, та відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 цього ж Закону заявник не надав обґрунтованих доказів щодо побоювання загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, відповідач своїм рішенням від 21.06.2013 № 469-13 відмовив позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Суд зазначає, що з матеріалів особової справи позивача вбачається, що він народився у місті Багдад (Ірак) 11.12.1987, за національністю - араб, неодружений, сповідує - іслам, проживає в АДРЕСА_1. Прибув в Україну 05.11.2008 для навчання в Харківському національному медичному університеті, за візою типу «С» № Y03679809 терміном дії з 18.10.2008 по 15.11.2008.

Правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Пунктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 звернуто увагу судів на те, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

- наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

- неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Також звернуто увагу судів, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Судом встановлено, що до приїзду в Україну у 2008 році, позивач деякий час перебував в Сирії, однак за отриманням статусу біженця до цієї країни не звертався.

Навчання у вищому навчальному закладі - Харківському національному медичному університеті припинив у 2009 році, з того часу перебував в Україні нелегально, до 10.04.2013 до Державної міграційної служби України для легалізації перебування в Україні не звертався, однак в цей проміжок часу виїжджав до Іраку відвідати сестру (тривалість візиту близько 20 днів), після чого 25.08.2009 безперешкодно повернувся в Україну.

З наведеного вбачається, що позивач перебуває в Україні з 18 жовтня 2008 року по теперішній час (2013 рік), більшість цього часу з 15.11.2008 (дата закінчення візи типу «С» № Y03679809) по 10.04.2013 таке перебування було нелегальним, незважаючи на цей факт, до міграційної служби з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту звернувся лише 10.04. 2013.

Як визначено абзацем 9 пуктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Позивач не приховує, що його звернення для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні обумовлене бажанням покинути Україну та переїхати до брата в США.

В матеріалах справи наявні медичні звіти (а.с.104-108), з яких вбачається, що батьки та рідний брат позивача загинули насильницькою смертю, а інший брат був тяжко поранений. На цьому наголошує і позивач, зазначаючи про те, що повернувшись до Іраку, він також може бути позбавлений життя. Позивач стверджує, що вказані трагічні події відбулись через приналежність членів його родини: батька та братів до певної категорії службових осіб-міліціонерів. Однак будь-яких доказів того, що переслідування сім'ї позивача та загибель її членів стала саме наслідком приналежності їх до певної категорії службових осіб або через їх політичні чи релігійні погляди не надано.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Частиною 7 статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Як встановлено судом, згідно даних протоколу співбесіди на запитання «ким і де ви працювали останнім часом в Іраку?» позивач відповів, що коли був живий батько, який мав свій меблевий завод, він допомагав батьку в бізнесі.

При співбесіді позивач також зазначив, що його сестра проживає у м. Багдад (Ірак), проте небезпека їй не загрожує, оскільки до жінок там інше ставлення, аніж до чоловіків. В цей же час позивач продовжує стверджувати, що його мати була вбита внаслідок приналежності інших членів родини (батька та братів) до категорії правоохоронців.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що інформація, надана позивачем щодо побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях, і немає ніякого документального підтвердження. Вказані обставини та наявні протиріччя дають підстави вважати, що можливість утисків і переслідування позивача, а також наявність загрози його життю в країні його походження є лише суб'єктивною стороною.

Так, відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3, суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Стаття 15 Директиви ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004, визначає підстави для надання додаткового захисту, як ризик отримання серйозної шкоди у формі: а) смертна кара; в) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідачем проведено аналіз поточної обстановки в Іраку та діяльності терористичного угрупування «Моджахеди», та встановлено, що вказане угрупування вело активну терористичну діяльність в період з 2006 по 2010 роки. Дійсно на території Іраку досі вчиняються терористичні акти, проте жодними даними не підтверджується цілеспрямоване переслідування мирного населення чи визначеного прошарку населення у зв'язку з професійною діяльністю.

Згідно пункту 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування, і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Свідчення, які надавав позивач, не є переконливими, містять протиріччя та не доводять переслідувань, існування реальної загрози його життю або можливості нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Отже, є очевидним, що в рамках спірних відносин визначальний критерій щодо визнання біженцем не містить об'єктивної сторони, у зв'язку з чим, відсутні підстави вважати, що побоювання позивача є реальними.

Судом встановлено, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених у заяві про надання статусу біженця проводилася відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказами наявності умов для набуття статусу біженця.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем проводилася співбесіда з заявником з метою з'ясування всіх обставин, необхідних для прийняття рішення за поданою заявою, проводився аналіз матеріалів офіційних джерел по країні походження позивача.

Згідно із ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до абзацу четвертого статті 6 вказаного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні.

Абзацем 6 цієї ж статті Закону визначено, що не може бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в України з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України № 469-13 від 02.08.2013 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надане, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про скасування зазначеного рішення та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву громадянина Іраку ОСОБА_2 про надання статусу біженця є безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Згідно статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відмови в задоволенні позову судові витрати не присуджуються на користь сторони з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова або службова особа).

Керуючись статтями 11, 14, 70, 71, 72, 86, 94, 159-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову громадянина Іраку ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення Державної міграційної служби України № 469-13 від 02.08.2013 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Іраку ОСОБА_2 про надання статусу біженця у відповідності з процедурою, передбаченою законодавством відмовити в повному обсязі.

Постанова суду може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Дніпропетровський окружний адміністративний суд з одночасним направленням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

У разі якщо справа розглядалась судом за місцезнаходженням суб'єкта владних повноважень і він не був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, але його було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо у суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови складено 10 грудня 2013 року

Головуючий суддя Суддя Суддя О.В. Царікова Р.А. Барановський О.Б. Ляшко