Ухвала суду № 36113905, 11.12.2013, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Провадження: № 22-ц-/790/6030/13 Головуючий: 1 інстанції -

Справа: № 642/4409/13-ц Скляренко С.О.

Категорія: житлові Доповідач: Даниленко В.М.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2013 року м. Харків

Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого: судді - Даниленка В.М.,

Суддів: Піддубного Р.М., Швецової Л.А.,

при секретарі: Каменській Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 серпня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Харківська міська рада Харківської області, Ленінський РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області про визнання особи, такою, що втратила право користування житлом, -

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2013 року позивачка ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом, в подальшому уточненим, у якому вказувала на те, що вона разом зі своїми доньками ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зареєстрована та постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1, основним наймачем якої є саме, вона.

Відповідач ОСОБА_4 - це її колишній чоловік, шлюб з яким розірвано 16.05.2002 року.

У 1987 році відповідач без її згоди був зареєстрований у вказаній квартирі, де й проживав до 2002 року, тобто до моменту розірвання їхнього шлюбу.

Після розірвання шлюбу її колишній чоловік знову одружився, зібрав свої речі та виїхав мешкати до своєї нової жінки у невідомому позивачці напрямку, позаяк зв'язків з нею він не підтримує, матеріально не допомагає та житлово-комунальні послуги не сплачує.

Місцеперебування відповідача на теперішній час їй не відоме.

Посилаючись на вказані обставини, а також на те, що відповідач ОСОБА_4 більше десяти років не проживає в квартирі АДРЕСА_1, позивачка ОСОБА_2 просила суд на підставі ст. 107 ЖК УРСР визнати останнього таким, що втратив право користування зазначеним житловим приміщенням та скасувати реєстрацію місця проживання відповідача за вказаною адресою.

У судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_2 заявлені нею вимоги підтримав у повному обсязі й наполягав на їх задоволенні.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 02 серпня 2013 року в задоволенні заявлених позивачкою ОСОБА_2 вимог відмовлено за їх недоведеністю.

Не погодившись із таким рішення районного суду позивачка ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просила скасувати це судове рішення та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити заявлені нею позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування своєї скарги апелянт ОСОБА_2 посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та порушення судом норм матеріального й процесуального права, що призвело до неправильного вирішення цивільно-правового спору по суті.

Зокрема, апелянт вказує на те, що вона надала до районного суду достатньо доказів на підтвердження своїх вимог, але суд першої інстанції їх не врахував, у зв'язку з чим безпідставно відмовив у задоволенні цих вимог, пославшись на їх недоведеність.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія не вбачає підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 308 ЦПК| України суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу|, якщо| встановлює, що| суд першої інстанції ухвалив|постановивши| рішення з додержанням| вимог| матеріального і процесуального| права.

Не може| бути| скасовано| правильне| по суті і справедливе рішення суду з одних лише| формальних| міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи, вирішуючи цивільно-правовий спір по суті заявлених позивачкою ОСОБА_2 вимог, районний суд повно й всебічно дослідив обставини справи, представлені докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та закон їх регулюючий, і надав їм належну правову оцінку в судовому рішенні.

При цьому, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою не було надано переконливих, належних та допустимих доказів на їх підтвердження.

Судова колегія погоджується з таким висновком районного суду, оскільки цей висновок відповідає матеріалам справи й ґрунтується на законі.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Особи, які беруть участь у справі, розпоряджаються своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно зі ст. ст. 59, 60 того ж Кодексу доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши до суду належні та допустимі докази на їх підтвердження.

Обставини, які мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Право громадян на житло передбачено ст. 1 Житлового кодексу УРСР (далі: ЖК).

Коментована стаття відповідно до ст.ст. 47, 48 Конституції України закріпляє право громадян на житло, як найважливіше соціально-економічне право.

При цьому право на житло, як суб'єктивне право, тобто таке, що належить конкретній особі на конкретне жиле приміщення в будинку відповідного житлового фонду, виникає в силу передбачених у житловому законодавстві юридичних фактів і отримує свою конкретизацію та деталізацію у відповідних правовідносинах.

Згідно ч. 3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 6 ЖК житлове приміщення надається наймачу та членам його сім'ї для постійного в ньому проживання, тобто для використання його за цільовим призначенням (задоволення своїх потреб та розпорядження ним у відповідних межах), а тому, якщо житлова площа фактично не використовується у визначених законом цілях, збереження за відсутньою особою права користування житловим приміщенням може не відповідати призначенню цього права.

Статтею 71 ЖК встановлено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї жиле приміщення зберігається за ними на протязі 6 місяців.

Якщо ж тимчасова відсутність особи перевищує шестимісячний строк, наймач, члени його сім'ї, а також наймодавець вправі звернутися до суду з позовом про визнання цієї особи такою, що втратила право користування житлом.

Відповідно до ст. 72 ЖК визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені законом строки, провадиться у судовому порядку.

Згідно з ч. 2 ст. 107 Житлового кодексу Української РСР у разі вибуття наймача і членів його сім'ї на постійне місце проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Як роз'яснено в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до ст. 107 Житлового кодексу України наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це.

На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Громадяни, відсутні у місці постійного проживання за умовами і характером роботи (члени екіпажів суден, працівники геологічних, розвідувальних партій, експедицій та інші працівники, діяльність яких пов'язана з постійним пересуванням), у період її виконання можуть бути визнані на підставі ст. 107 ЖК України такими, що втратили право користування жилим приміщенням, з якого вони вибули у зв'язку з цією роботою, в разі одержання жилої площі, вселення на жилу площу членів сім'ї або в інших випадках забезпечення їх жилою площею для постійного проживання (п. 3 постанови Ради Міністрів СРСР від 16 квітня 1988 р. № 477 «Про гарантію житлових прав громадян, тимчасово відсутніх у місці постійного проживання за умовами і характером роботи»).

Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст. 71 або ст. 107 Житлового кодексу України.

Як встановлено по справі, спірним житлом є неприватизована ізольована двохкімнатна квартира АДРЕСА_1, наймачем якої на підставі ордеру № 044153 від 18.08.1986 року є позивачка ОСОБА_2 (а.с 5).

В зазначеній квартирі зареєстровані позивачка ОСОБА_2, її колишній чоловік ОСОБА_4, шлюб з яким розірвано 16.05.2002 року, а також три їхні доньки: ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (а.с. 4).

При цьому будь-яких належних та допустимих, в розумінні ст.ст. 58, 59 ЦПК України, доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_4 понад встановлені законом строки без поважних причин не проживає в зазначеній квартирі, чи взагалі вибув із цього помешкання на постійне місце проживання до іншого населеного пункту чи в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті, тобто реального існування підстав, передбачених ст.ст. 71, 72, 107 ЖК для визнання відповідача ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житлом, на які посилалась позивачка ОСОБА_2, в обґрунтування своїх вимог, матеріали цивільної справи не містять.

Не представлено таких доказів апелянтом ОСОБА_2 й до суду апеляційної інстанції.

Більш того, як свідчать матеріали цивільної справи, 08 липня 2013 року відповідач ОСОБА_4 особисто отримав судову повістку за місцем реєстрації свого постійного проживання, тобто за адресою квартири АДРЕСА_1, щодо права користування якою позивачкою заявлено спір (а.с. 20).

За таких обставин, приймаючи до уваги наведе вище, судова колегія вважає, що суд першої інстанції, приймаючи рішення у справі, обґрунтовано відмовив у задоволенні заявлених позивачкою ОСОБА_2 вимог за їх недоведеністю.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги позивачки ОСОБА_2 про те, що факт відсутності відповідача ОСОБА_4 у спірному житлі на протязі більш ніж десяти років підтверджується актом від 02.04.2013 року, наданим нею до суду першої інстанції, то ці доводи апелянта судова колегія оцінює критично та відхиляє, позаяк цей акт носить не офіційний характер, складений за участю подруг позивачки, які взагалі проживають у іншому житловому будинку, та посвідчений начальником дільниці КП «Жилкомсервіс» лише в частині справжності підписів осіб, що його підписали, а не в частині обставин, викладених у ньому (а.с. 7).

Крім того, судова колегія звертає увагу й на те, що зазначений акт був предметом дослідження суду першої інстанції і знайшов свою належну правову оцінку як доказу по справі в ухваленому по суті розглянутого судом спору судовому рішенні.

Безпідставним є й посилання апелянта ОСОБА_2 на те, що суд першої інстанції не допитав по справі свідків, зазначених нею в позовній заяві, позаяк у встановленому процесуальним законом порядку будь-яких заяв про виклик свідків, позивачка до суду не подавала, а суд розглядав справу у відповідності до приписів ст.ст. 10, 11 ЦПК України, виходячи із основоположного принципу диспозитивності цивільного судочинства, як те вимагає чинне законодавство.

Інші доводи апеляційної скарги позивачки ОСОБА_2, що наведені на її обґрунтування та які фактично зводяться до незгоди з ухваленим районним судом по справі рішенням та його суб'єктивної переоцінки, є несуттєвими, рішення суду, прийняте по суті розглянутого цивільно-правового спору, не спростовують і не дають підстав для висновку| про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи| процесуального| права, які призвели| або| могли призвести| до неправильного вирішення справи.

Таким чином, приймаючи до уваги наведене та керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Заочне рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 серпня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня її проголошення.

Головуючий:

Судді: