Рішення № 36052866, 12.12.2013, Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим

Справа № 121/6395/13-ц

2/121/2299/13

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 грудня 2013 року Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим у складі головуючого судді Веденмеєр М.В., при секретарях Косенко Ю.В., Шпетній Г.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ялті цивільну справу за позовом Алупкінської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4 , ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання договорів недійсними, визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, витребування земельних ділянок, покладання обовязку вчинити певні дії та за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, витребування земельних ділянок, скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки,

в с т а н о в и в :

Алупкінська міська рада звернулася до суду з вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_10 21 квітня 2003 року, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 11 жовтня 2011 року, витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь міської ради земельної ділянки площею 0,0996 га по провулку Щепкіна, 3 в місті Алупка, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_2 19 серпня 2005 року, витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь міської ради земельної ділянки площею 0,0769 га за цією ж адресою. Мотивуючи свої вимоги, Алупкінська міська рада посилалася на положення статті 42 ЗК України, яка унормовує питання використання прибудинкових територій (т. 1, а. с. 2-6, 60-62).

Уточнивши та доповнивши позовні вимоги, представник Алупкінської міської ради просив покласти на відповідачів обовязок привести земельну ділянку площею 0,0996 га по провулку Щепкіна, 3 в місті Алупка у первісний стан у спосіб знесення металевого паркану, сітки-рабиці та незаконної будови, згідно акту обстежень та додатків від 13 вересня 2013 року, а також обовязок привести земельну ділянку площею 0,0769 га за цією ж адресою у первісний стан у спосіб видалення будівельних матеріалів та демонтування камери відеоспостереження. Просив поновити процесуальний строк на звернення до суду (т. 1, а. с. 178).

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 звернулися до суду з самостійним позовом, в якому просили визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_10 21 квітня 2003 року, визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 11 жовтня 2011 року, визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_2 19 серпня 2005 року, витребувати на користь власників квартир у будинку № 3 по провулку Щепкіна в місті Алупка земельні ділянки площею 0,0996 га та 0,0769 га, розташовані за цією ж адресою. Просили поновити процесуальний строк на звернення до суду.

Під час розгляду справи ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 уточнили позовні вимоги та просили витребувати спірні земельні ділянки на користь Алупкінської міської ради. Доповнили позов вимогами про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Вимоги щодо визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не підтримали, але заяву про відмову від позову в цій частині у встановлений процесуальним законом спосіб не оформили та суду не надали (т. 1, а. с. 118-124, т. 2, а. с. 87-89).

ОСОБА_1 проти обох позовів заперечував та зазначав, що можливість оспорення свідоцтва про право на спадщину надана статтею 1301 ЦК України виключно спадкоємцям. Це, на його думку, позбавляє права інших осіб заявляти відповідні вимоги. Крім того, посилався на статтю 140 ЗК України, яка містить вичерпний перелік підстав позбавлення права власності на земельну ділянку, та статтю 388 ЦК України, яка передбачає можливість витребування майна від добросовісного набувача виключно у разі вибуття такого майна поза волею власника або іншої особи, якому майно було передано у володіння (т. 1, а. с. 214-220, т. 2, а. с. 36-37).

Представник ОСОБА_2 адвокат ОСОБА_11 позовні вимоги Алупкінської міської ради не визнав та наголосив, що її позов заявлено в інтересах ОСОБА_4, що є неприпустимим з огляду на положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». У задоволенні матеріально-правових вимог ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 просив відмовити з підстав наявності судових рішень, якими встановлено, що у спірних правовідносинах їх субєктивні матеріальні права не порушені та, як наслідок, не підлягають судовому захисту. Просив застосувати наслідки спливу позовної давності (т. 1, а. с. 161-163, т. 2, а. с. 4-6).

ОСОБА_3 просила у задоволенні позовних вимог відмовити, оскільки права позивачів, за її переконанням, не порушені, що позбавляє можливості їх захисту у судовому порядку (т. 1, а. с. 245-245б).

ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 надіслали на адресу суду заяви, в яких у задоволенні обох позовів заперечували та просили розглянути справу за їх відсутності.

Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, вивчивши надані сторонами докази, дослідивши обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, суд дійшов наступних висновків.

Згідно з частиною першою ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

В силу частини третьої ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Під час розгляду справи судом встановлено такі факти (обставини) та відповідні їм правовідносини.

Земельні ділянки, що є предметом спору у цій цивільній справі, розташовані у провулку Щепкіна, який у період з 1968 року по 2006 рік мав назву Жовтневий (т. 2, а. с. 10).

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 є співвласниками однієї з квартир будинку № 3 по провулку Щепкіна в м. Алупка, що слідує зі свідоцтва про право власності на житло, оформленого 27 квітня 2005 року, та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого комунальним підприємством Ялтинське бюро технічної інвентаризації (т. 1, а. с. 195, 196).

ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 є власниками інших квартир у цьому будинку.

ОСОБА_3 була власником земельної ділянки площею 0,0996 га по провулку Жовтневому (нині провулок Щепкіна), 3 в місті Алупка, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю, виданим 5 червня 2000 року на підставі рішення Алупкінської міської ради від 31 березня 2000 року № 15 (т. 1, а. с. 7, 125).

21 квітня 2003 року ОСОБА_3 та ОСОБА_10 укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Ялтинського міського нотаріального округу АРК ОСОБА_12 (реєстр. № 2487) (т. 1, а. с. 8).

На підставі договору 15 серпня 2003 року на імя ОСОБА_10 оформлено державний акт на право власності (т. 1, а. с. 11).

11 жовтня 2011 року ОСОБА_1 став власником цієї земельної ділянки в порядку спадкування після смерті ОСОБА_10, що вбачається зі свідоцтва про право на спадщину за законом (реєстр. № 2-2166) (т. 1, а. с. 10).

ОСОБА_1 був власником земельної ділянки площею 0,0983 га по провулку Жовтневому (нині провулок Щепкіна), 3 в місті Алупка, що підтверджується державним актом на право приватної власності, виданим 12 січня 2005 року на підставі рішення Алупкінської міської ради від 22 липня 2004 року № 26 (т. 1, а. с. 12, 131, 132).

19 серпня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу 78/100 часток зазначеної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Ялтинського міського нотаріального округу АРК ОСОБА_13 (реєстр. № 1367). Інша частина земельної ділянки (22/100 часток) залишилася у власності ОСОБА_1

Рішенням Ялтинського міського суду АРК від 11 червня 2007 року у цивільній справі № 2-2360/07 позов ОСОБА_2 задоволено. Виділено із складу спільної часткової власності 78/100 часток земельної ділянки площею 0,0983 га по провулку Жовтневому, 3 в місті Алупка (т. 1, а. с. 138).

На підставі договору купівлі-продажу від 19 серпня 2005 року та судового рішення від 11 червня 2007 року на імя ОСОБА_2 оформлено державний акт на право власності від 14 липня 2008 року, а згодом державний акт від 5 квітня 2011 року (т. 1, а. с. 15, 16).

Рішенням апеляційного суду АРК від 31 січня 2013 року рішення Ялтинського міського суду АРК у цивільній справі № 2-2360/07 скасовано. ОСОБА_2 у задоволенні позову щодо виділу частини земельної ділянки відмовлено (т. 1, а. с. 139-140).

Рішенням апеляційного суду АРК від 27 лютого 2012 року у цивільній справі № 22-ц/0190/560/12, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 квітня 2013 року, позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано незаконним і скасовано підпункт 1.1 рішення Алупкінської міської ради від 31 березня 2000 року № 15, яким затверджено матеріали інвентаризації земельної ділянки площею 0,0996 га, розташованої за адресою: м. Алупка, пров. Жовтневий, 3, та передано її у власність ОСОБА_3 Визнано незаконним і скасовано рішення Алупкінської міської ради від 22 липня 2004 року № 26, яким у власність ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,0983 га, розташовану за адресою: м. Алупка, пров. Жовтневий, 3. Визнано недійсними державні акти на право власності, оформлені на підставі зазначених рішень міської ради (т. 1, а. с. 35-37, 39-40).

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2013 року у цивільній справі № 6-2914св13, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, заявленого на підставі статті 228 ЦК України, про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_10 21 квітня 2003 року, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 11 жовтня 2011 року, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_2 19 серпня 2005 року, відновлення стану прибудинкової території. Зроблено висновок щодо відсутності порушення прав та охоронюваних законом інтересів ОСОБА_4 у звязку з укладанням договорів купівлі-продажу та оформленням свідоцтва про право на спадщину, на визнання недійсними яких було спрямовано його позовні вимоги (т. 1, а. с. 46-49).

Актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства органом місцевого самоврядування, складеним посадовими особами державної інспекції сільського господарства в АРК 29 серпня 2013 року, встановлено факт порушення Алупкінською міською радою положень статті 42 ЗК України при вирішенні питання щодо надання спірних земельних ділянок у власність (т. 1, а. с. 201-204).

Актом обстеження прибудинкової території, складеним посадовими особами виконавчих органів та комунальних підприємств Алупкінської міської ради 13 вересня 2013 року, зафіксовано, що розташування будівель та споруд на території домоволодіння № 3 по провулку Щепкіна в місті Алупка не відповідає плану бюро технічної інвентаризації, оформленому у 1998 році (т. 1, а. с. 179-182).

Вирішуючи питання щодо дотримання позивачами строку звернення з позовом, суд вважає за необхідне підкреслити, що законодавець відмежовує поняття позовної давності від процесуального строку.

Так, за змістом статті 67 ЦПК України процесуальний строк це строк, в межах якого вчинюється певна процесуальна дія, в той час як в силу статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Із закінченням процесуального строку, право на вчинення дії втрачається, якщо суд не знайде підстав для його поновлення або продовження (стаття 72 ЦПК України). Заява ж про захист цивільного права або інтересу (позовна заява) має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а наслідки її спливу застосовуються судом виключно за заявою сторони у спорі (стаття 267 ЦК України).

Таким чином, вимога позивачів про поновлення строку для звернення до суду є юридично помилковою та такою, що не заснована на законі.

При цьому суд не знаходить підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки заявлені матеріально-правові вимоги є, за своєю природою, такими, що залежать від вимог щодо скасування рішень Алупкінської міської ради від 31 березня 2000 року № 15 та від 22 липня 2004 року № 26, які були розглянуті апеляційним судом АРК 27 лютого 2012 року в межах цивільної справи № 22-ц/0190/560/12. Отже, строк для звернення до суду позивачами пропущено не було.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для закриття провадження у справі відносно певної частини позовних вимог, суд зауважує наступне.

Матеріально-правові вимоги ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 21 квітня 2003 року, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину від 11 жовтня 2011 року та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 19 серпня 2005 року вже були предметом судового розгляду, остаточне рішення за наслідками якого ухвалено Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 27 березня 2013 року (справа № 6-2914св13).

З пункту 2 частини першої ст. 205 ЦПК України вбачається, що суд закриває провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

У процесуальному сенсі позов складається з двох елементів предмету та підстав. Предмет позову це матеріально-правова вимога, спрямована на захист порушеного (невизнаного, оспорюваного) права або охоронюваного законом інтересу. Підстава позову це факти, які обґрунтовують заявлену вимогу. До підстав позову входять обставини, з якими норми закону повязують виникнення, зміну чи припинення прав та обовязків субєктів спірних матеріальних правовідносин.

Закриття провадження у справі є формою закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення по суті спору у звязку з виявленням обставин, з якими закон повязує неможливість судового розгляду.

Таким чином, безпідставне (належним чином не мотивоване) закриття провадження у справі призводить до порушення права особи на справедливий і відкритий судовий розгляд, яке гарантоване статтею 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

Зміст пункту 2 частини першої ст. 205 ЦПК України свідчить, що повноваження суду із закриття провадження у справі спрямовані не на вчинення перешкод у доступі до правосуддя, а на досягнення стабільності (усталеності) правовідносин. Ці повноваження повязані з наявністю усіх трьох складових, визначених у наведеній правовій нормі. Тобто закриття провадження у справі є неможливим за умови зміни однієї зі сторін у спорі (за виключенням випадку правонаступництва) або за умови предявлення позову з іншим предметом чи на інших підставах.

Аналіз обставин справи дає підстави для висновку, що незважаючи на тотожність матеріально-правових вимог ОСОБА_4 у певній частині, підстави позовів, які порівнюються, є різними, що виключає можливість закриття провадження у справі.

Розглядаючи позовні вимоги по суті, суд бере до уваги правові позиції, висловлені в постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12, від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13 та від 18 вересня 2013 року у справі № 6-95цс13, які з огляду на зміст частини першої ст. 3607 ЦПК України є обовязковими для застосування.

Відповідно до засадничих положень цивільного законодавства особа, яка вважає, що її права порушено, має право звернутися до суду як з позовом про визнання правочину недійсним (ст.ст. 215-235 ЦК України), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (ст.ст. 330, 337, 338 ЦК України).

В силу ст.ст. 216, 236 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю, та не породжує наслідків, задля яких він вчинювався. Загальним наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін договору. Разом із тим, загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

За змістом статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо тільки відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно із частиною першою ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Аналіз норм матеріального закону дає підстави стверджувати, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту у спосіб задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. До речово-правових відносин не підлягає застосуванню зобовязальний спосіб судового захисту. У таких відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України.

За наведених обставин, позовні вимоги в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок задоволенню не підлягають.

Розглядаючи вимоги щодо визнання недійсним свідоцтва про право власності, суд взяв до уваги, що в силу статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність такого свідоцтва спадкоємця права на спадщину не позбавляє.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видано, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Обрання особою, яка не є учасником правовідносин у сфері спадкування, способу судового захисту, суть якого зводиться до анулювання свідоцтва про право на спадщину, необхідно вважати помилковим, оскільки норми книги VI ЦК України питань щодо витребування майна не регулюють, а отже правові категорії зазначеної книги є незастосовними до спірних правовідносин.

Оскільки між Алупкінською міською радою, яка вважає себе власником земельних ділянок, та їх нинішніми володільцями існують речові правовідносини (відносини щодо права на майно), то і спосіб захисту, який відповідає цим правовідносинам, є речовий (віндикація), оскільки факт анулювання (визнання недійсним) свідоцтва про право на спадщину неможна вважати ефективним та таким, що здатний призвести до поновлення порушеного права.

Застосовуючи положення статті 388 ЦК України, яка передбачає підстави позбавлення права власності у спосіб витребування майна від добросовісного набувача, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою цієї норми міжнародного права є попередження свавільного позбавлення права власності, недопущення вилучення, конфіскації та інших порушень безперешкодного користування майном.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (практика якою є обовязковою для застосування судами України) зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення (рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Водночас, Європейський суд вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, наголошуючи на необхідності дотримання обґрунтованої пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, яку намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності (рішення у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року).

Так, у рішенні «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року Європейський суд зазначив, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору (та, за аналогією, при ухваленні рішення) щодо майна не може бути підставою для позбавлення права на майно особи, яка жодних порушень не вчинила. Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку субєкта влади, в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право на мирне володіння особою своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Розглядаючи справу «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року), Європейський суд установив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши, що при вирішенні питання щодо процедури скасування рішення органу влади не було передбачено достатніх гарантій недопущення зловживання зі сторони субєкта владних повноважень. Установлено порушення органом влади прав особи на отримання належного відшкодування шкоди, завданої припиненням помилково наданого їй права на землю, встановлено відсутність строку, протягом якого відповідні рішення можуть бути скасовані, а також встановлено, що відношення субєктів влади до ситуації власника було непослідовним та нескоординованим, що створило тривалий стан невизначеності щодо його права на майно.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що особу може бути позбавлено її власності виключно на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні цього питання має бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Зміст статті 388 ЦК України свідчить, що право на витребування майна, придбаного на платній основі, від добросовісного набувача не є абсолютним, оскільки обмежується певними випадками та може бути реалізовано виключно за умови, що майно вибуло з володіння власника поза його волею. Наявність у діях власника (в даному випадку Алупкінської міської ради) волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

В силу статті 57 ЦПК України предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення спору.

Ураховуючи вимоги ст.ст. 10, 58-60 ЦПК України щодо розподілу тягаря доказування, у справах про витребування майна на позивача покладається обовязок довести, що майно вибуло з його володіння (володіння особи, якій він передав майно) проти його (її) волі, а на набувача обовязок довести, що він придбав майно за відплатним правочином та що він не знав і не міг знати про те, що придбає майно в особи, якій не належить право його відчуження.

Судом встановлено, що право на спірні земельні ділянки набуто відповідачами у встановлений законом спосіб на підставі нотаріально посвідченого відплатного договору та в порядку універсального правонаступництва (спадкування за законом) після особи, яка, в свою чергу, набула майно на відплатній основі. Доказів на підтвердження обізнаності відповідачів про наявність спору щодо придбаних ділянок суду не представлено, що дає підстави їх вважати добросовісними набувачами.

На думку суду, наявність волі Алупкінської міської ради на відчуження земельних ділянок, яка виражається у прийнятті відповідних рішень на пленарному засіданні сесій ради в порядку, передбаченому Законом України «Про місцеве самоврядування», виключає можливість витребування майна від добросовісних набувачів навіть за умови скасування таких рішень у судовому порядку, оскільки сам по собі факт протиправності рішення міської ради, яка розпорядилася землею територіальної громади, не може вважатися доказом відсутності або дефекту волі власника на відчуження спірного майна.

Вирішуючи питання про те, чи буде дотриманий справедливий баланс між інтересами суспільства (в тому числі сімї ОСОБА_4) та інтересами добросовісних набувачів, суд відзначає, що міська рада, хоч і з порушенням процедури, але за власною волею реалізувала свої правомочності щодо розпорядження землею територіальної громади. Оскільки міська рада при передачі земельних ділянок у власність вважала, що вона має підстави розпорядитися ними в обраний спосіб, то нинішні володільці мали незаперечне право законного очікування щодо мирного (безперешкодного) володіння придбаним майном.

Витребування земельних ділянок призведе до порушення принципу пропорційності, який полягає у необхідності дотримання балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод й інтересів певної особи та метою, на досягнення якої має бути спрямоване справедливе судове рішення. Позбавлення права власності осіб, які правових приписів не порушували, за умови допущення помилки виключно з боку органу місцевого самоврядування призвело б до непропорційного втручання держави в мирне володіння власниками своїм майном, а отже до порушенням частини четвертої ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Первісні вимоги сімї ОСОБА_4 щодо витребування земельних ділянок (як прибудинкової території) на користь власників квартир будинку № 3 по провулку Щепкіна в місті Алупка не засновані на законі, оскільки конструкція статті 388 ЦК України допускає можливість витребування майна виключно на користь власника. Інше суперечило б правовій природі віндикації. До того ж ні сімя ОСОБА_4, ні власники інших квартир багатоквартирного будинку (які позовні вимоги не підтримали) не є носіями речового права на спірну землю у розумінні Земельного кодексу України та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень», тому у матеріальному сенсі не мають права на позов, метою якого є захист неіснуючого (та, як наслідок, непорушеного) права. Право ж на подання позову в інтересах Алупкінської міської ради є можливим виключно з урахуванням принципу диспозитивності та при дотриманні положень статті 45 ЦПК України.

За встановлених обставин та за умови відсутності належних та допустимих доказів, які б підтвердили вибуття спірних земельних ділянок з володіння міської ради проти її волі, вимоги про витребування майна від добросовісних набувачів задоволенню не підлягають.

При цьому суд зауважує, що дії компетентних органів та служб при вирішенні долі спірних земельних ділянок були непослідовними, нескоординованими та такими, що не відповідають основним засадам цивільного законодавства. На думку суду, Алупкінська міська рада має увійти в обговорення питання щодо пошуку альтернативного (більш адекватного) способу реалізації інтересів сімї ОСОБА_4 та найти такий механізм вирішення порушеного питання, яке б забезпечило баланс інтересів.

За змістом частини першої ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме мано та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Запис про скасування державної реєстрації прав вноситься на підставі рішення суду (частина друга ст. 26 цього Закону).

Відмова у задоволенні позову в частині визнання недійсними договорів та витребування майна позбавляє суд необхідності входити в обговорення питання щодо скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки, оскільки такі вимоги, за своїм походженням, є похідними (вторинними).

В частині вимог про покладання обовязку привести земельні ділянки у первісний стан у спосіб знесення металевого паркану, сітки-рабиці, незаконної будови, а також у спосіб видалення будівельних матеріалів та демонтування камери відео-спостереження, суд зауважує наступне.

В силу частини першої ст. 11 ЦПК України цивільні справи розглядаються виключно на підставі наданих сторонами доказів. Згідно з частиною третьою ст. 10 та частиною першою ст. 60 цього Кодексу позивач зобов'язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, проте, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства, не може самостійно збирати докази.

При визначенні особи, на яку підлягає покладенню обовязок з усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, необхідно виходити з того факту, що встановлення певних конструкцій, яке призвело до порушення (обмеження) прав інших осіб, є, за своєю природою, цивільно-правовим правопорушенням.

З огляду на положення частини другої ст. 61 Конституції України щодо індивідуального характеру юридичної відповідальності, притягнути до цивільно-правової відповідальності у спосіб покладання обовязку повернути земельну ділянку у стан, що існував до порушення, можна виключно ту особу, яка скоїла правопорушення.

Заявляючи матеріально-правові вимоги про покладання обовязку вчинити певні дії, Алупкінська міська рада сконцентрувалась на доведенні перед судом факту існування певних перешкод у вільному користуванні прибудинковою територією, але не надала суду незаперечних доказів на підтвердження безпосередньої участі відповідачів у їх вчиненні (встановленні, спорудженні, монтуванні), що унеможливлює задоволення позову в цій частині.

Вирішуючи питання, повязані зі стягненням судового збору, суд виходить з наступного.

Законом України «Про судовий збір» передбачено справляння судового збору, зокрема, за подання до суду позовних заяв та заяв про забезпечення позову. За подання позову, що одночасно має майновий та немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими як для позовних заяв майнового так і для позовних заяв немайнового характеру. У разі якщо позов подається одночасно кількома позивачами, судовий збір обчислюється з урахуванням загальної суми позову і сплачується кожним позивачем пропорційно частки поданих кожним з них вимог окремим платіжним документом. Розмір ставок судового збору визначається на основі мінімальної заробітної плати, визначеної станом на 1 січня календарного року, в якому позов або заява подається до суду (ст.ст. 4, 6 Закону).

Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» з 1 січня 2013 року встановлено мінімальну заробітну плату у розмірі 1147,00 грн.

Суд застосовує ставки судового збори, установлені Законом України «Про судовий збір» в редакції, яка діяла на момент звернення позивачів до суду (до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» від 19 вересня 2013 року № 590-VII).

При зверненні до суду Алупкінською міською радою сплачено судовий збір у розмірі 229,40 грн. (а. с. 57, 58).

Аналогічна сума сплачена ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 (а. с. 72, 90).

З метою визначення розміру судового збору, який підлягає розподілу, суд ураховує вартість земельної ділянки ОСОБА_1, наведену у свідоцтві про право на спадщину від 11 жовтня 2011 року (493152,70 грн.), та вартість земельної ділянки ОСОБА_2, наведену у договорі купівлі-продажу від 19 серпня 2005 року (182305,00 грн.).

Алупкінська міська рада мала сплатити судовий збір у загальному розмірі 4014,50 грн., який складається з суми у розмірі 114,70 грн. за подання заяви про забезпечення позову, суми у розмірі 458,80 грн. (114,70 грн. х 4) в частині вимог немайнового характеру щодо визнання недійсним договору, укладеного 21 квітня 2003 року, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого 11 жовтня 2011 року, визнання недійсним договору, укладеного 19 серпня 2005 року, покладання обовязку вчинити певні дії) та суми у розмірі 3441,00 грн. в частині вимог про витребування земельних ділянок, які за своєю природою є майновими (493152,70 грн. + 182305,00 грн. х 1 % = 6754,58 грн., але не більше трьох розмірів мінімальної заробітної плати).

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 мали сплатити судовий збір у загальному розмірі 3899,80 грн., який складається з суми у розмірі 114,70 грн. за подання заяви про забезпечення позову, суми у розмірі 344,10 грн. (114,70 грн. х 3) в частині вимог немайнового характеру щодо визнання недійсним договору, укладеного 21 квітня 2003 року, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого 11 жовтня 2011 року, визнання недійсним договору, укладеного 19 серпня 2005 року) та суми у розмірі 3441,00 грн. в частині вимог про витребування земельних ділянок, які мають майновий характер (493152,70 грн. + 182305,00 грн. х 1 % = 6754,58 грн., але не більше трьох розмірів мінімальної заробітної плати). При цьому суд вважає, що позовні вимоги в частині скасування державної реєстрації речового права окремо судовим збором не оплачуються, оскільки не мають самостійного характеру, а повязані з вимогами про витребування майна як підставами виникнення, так і поданими доказами.

Таким чином, з Алупкінської міської ради підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3785,10 грн. (4014,50 грн. 114,70 грн. 114,70 грн.), а з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 3670,40 грн. (3899,80 грн. 114,70 грн. 114,70 грн.) тобто по 917,60 грн. з кожного.

Зі змісту частини шостої ст. 154 ЦПК України вбачається, що у випадку якщо у задоволенні позову було відмовлено, провадження у справі закрито або заяву залишено без розгляду, вжиті заходи забезпечення позову застосовуються до набрання судовим рішенням законної сили. Проте суд може одночасно з ухваленням судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову.

За наведених обставин, відмовляючи у задоволенні обох позовів, суд вважає правильним вирішити питання щодо скасування заходів забезпечення позову, застосованих на підставі ухвали Ялтинського міського суду АРК від 10 жовтня 2013 року.

На підставі викладеного та керуючись статтею 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 152 ЗК України, ст.ст. 15, 16, 215, 216, 236, 256, 267, 330, 387, 388, 1296, 1301 ЦК України, статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст.ст. 10, 11, 57-60, 154, 212-215, 3607 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

У задоволенні позовних вимог Алупкінської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними, визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, витребування земельних ділянок, покладання обовязку вчинити певні дії відмовити.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, витребування земельних ділянок, скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки відмовити.

Стягнути з Алупкінської міської ради на користь державного бюджету (отримувач платежу УК у м. Ялта АРК / м. Ялта / 22030001, банк отримувача Головне управління Державної казначейської служби України в АРК, м. Сімферополь, рахунок отримувача 31212206700039, код отримувача за ЄДРПОУ 38027563, код банку отримувача (МФО) 824026) судовий збір у розмірі 3785,10 грн. (три тисячі сімсот вісімдесят пять гривень 90 коп.).

Стягнути з ОСОБА_4 на користь державного бюджету (отримувач платежу УК у м. Ялта АРК / м. Ялта / 22030001, банк отримувача Головне управління Державної казначейської служби України в АРК, м. Сімферополь, рахунок отримувача 31212206700039, код отримувача за ЄДРПОУ 38027563, код банку отримувача (МФО) 824026) судовий збір у розмірі 917,60 грн. (девятсот сімнадцять гривень 60 коп.).

Стягнути з ОСОБА_5 на користь державного бюджету (отримувач платежу УК у м. Ялта АРК / м. Ялта / 22030001, банк отримувача Головне управління Державної казначейської служби України в АРК, м. Сімферополь, рахунок отримувача 31212206700039, код отримувача за ЄДРПОУ 38027563, код банку отримувача (МФО) 824026) судовий збір у розмірі 917,60 грн. (девятсот сімнадцять гривень 60 коп.).

Стягнути з ОСОБА_4 на користь державного бюджету (отримувач платежу УК у м. Ялта АРК / м. Ялта / 22030001, банк отримувача Головне управління Державної казначейської служби України в АРК, м. Сімферополь, рахунок отримувача 31212206700039, код отримувача за ЄДРПОУ 38027563, код банку отримувача (МФО) 824026) судовий збір у розмірі 917,60 грн. (девятсот сімнадцять гривень 60 коп.).

Стягнути з ОСОБА_6 на користь державного бюджету (отримувач платежу УК у м. Ялта АРК / м. Ялта / 22030001, банк отримувача Головне управління Державної казначейської служби України в АРК, м. Сімферополь, рахунок отримувача 31212206700039, код отримувача за ЄДРПОУ 38027563, код банку отримувача (МФО) 824026) судовий збір у розмірі 917,60 грн. (девятсот сімнадцять гривень 60 коп.).

Скасувати заходи забезпечення позову, застосовані на підставі ухвали Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 10 жовтня 2013 року.

Зняти арешт з земельної ділянки, розташованої за адресою: Автономна Республіка Крим, місто Алупка, провулок Жовтневий (Щепкіна), 3, що належить ОСОБА_2 (кадастровий номер земельної ділянки 0111970200:01:002:0263, номер запису про обтяження 2841239).

Зняти арешт з земельної ділянки, розташованої за адресою: Автономна Республіка Крим, місто Алупка, провулок Щепкіна, 8, що належить ОСОБА_2, (кадастровий номер земельної ділянки 0111970200:01:002:0263, номер запису про обтяження 2841075).

Зняти арешт з земельної ділянки, розташованої за адресою: Автономна Республіка Крим, місто Алупка, провулок Жовтневий (Щепкіна), 3, що належить ОСОБА_1 (кадастровий номер земельної ділянки 0111970200:01:0020024, номер запису про обтяження 2841095).

Копію рішення після набрання ним законної сили направити до Реєстраційної служби Ялтинського міського управління юстиції для виконання в частині зняття арешту.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду АРК через Ялтинський міський суд в порядку та строки, встановлені ст. ст. 294-296 Цивільного процесуального кодексу України.

Суддя: