Ухвала суду № 36035340, 27.11.2013, Вінницький апеляційний адміністративний суд

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 822/3906/13-а

Головуючий у 1-й інстанції: Петричкович А.І.

Суддя-доповідач: Смілянець Е. С.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2013 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого-судді: Смілянця Е. С.

суддів: Граб Л.С. Драчук Т. О.

при секретарі: Копійчук О.В.

за участю представників сторін:

апелянта - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2013 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до другого міського відділу державної виконавчої служби Хмельницького міськрайонного управління юстиції, треті особи, які не заявляють самостійних вимог: ОСОБА_4, АТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Хмельницької обласної дирекції, товариство з обмеженою відповідальністю "Золотий екватор" про скасування постанови та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до Хмельницького окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до другого міського відділу державної виконавчої служби Хмельницького міськрайонного управління юстиції, треті особи ОСОБА_4, АТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Хмельницької обласної дирекції про скасування постанови про арешт майна боржника.

Посилаючись на Закони України "Про заставу", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", "Про виконавче провадження", ОСОБА_3 ствержувала, що відповідач порушив її право, як заставодержателя рухомого майна, яке належить ОСОБА_4, зобов'язання якого перед позивачем не виконані. Таким чином на думку позивача, у нього, як позичкодавця/заставодержателя є всі підстави задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна.

Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 16.10.2013 року у задоволенні вказаного позову відмовив.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, у зв'язку з чим, апелянт просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Обгрунтовуючи апеляційні вимоги апелянт наголошував, що такий захід примусового виконання рішень, як арешт майна боржника, забезпечує виконання покладених на ДВС обов'язків в т.ч. з реалізації арештованого майна, а відтак права скаржника на задоволення його вимог в порядку ст.ст.24,26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» можуть бути порушені, що не враховано судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови.

У судовому засіданні представник апелянта вимоги скарги підтримав у повному обсязі та просив суд їх задовольнити.

Представники відповідача та третіх осіб у судове засідання не зявились, про день та час розгляду апеляційної скарги повідомлялись належним чином.

Заслухавши суддю-доповідача та думку представника апелянта, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 198 Кодексу адміністративного судочинства (далі-КАС) України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Надаючи правову оцінку висновкам суду першої інстанції, колегія суддів погоджується з посиланнями скаржника про порушення відповідачем ч.4 ст.54 Закону № 606-XIV, а саме не повідомлення заставодержателю (позивач у цій справі) не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, оскільки органом ДВС доказів протилежного не надано.

Разом з тим, безпідставними є посилання апелянта, що зазначена обставина є підставою для скасування оскаржуваних постанов про накладення арешту, оскільки останні не порушують прав заставодержателя щодо його пріоритету по задоволенню своїх вимог за рахунок майна на яке він має раніше зареєстроване обтяження по договору застави від 02.06.2009 року і додаткової угоди до нього, з огляду на нижчевикладене.

Пунктами 3.1 - 3.3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства Юстиції України № 512/5 від 02.04.2012 року визначено, що примусовому виконанню підлягають виконавчі документи, визначені у статті 17 Закону. Підставою для вжиття заходів примусового виконання рішень є виконавчий документ, який пред'явлений до виконання в установленому Законом порядку. Виконавчий документ повинен відповідати вимогам до виконавчого документа, зазначеним у статті 18 Закону.

Порядок передачі майна у заставу та звернення стягнення на це майно визначений параграфом 6 ЦК України, Законами України "Про іпотеку", "Про заставу", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Згідно ст.1 Закону України "Про заставу", застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Застава, як правовий інститут цивільного законодавства виконує забезпечувальну функцію, тобто спрямована на те, щоб гарантувати кредитору-заставодержателю задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна, незалежно від майнового стану боржника, і наявності у нього заборгованості перед іншими кредиторами, отже застава встановлюється для гарантування майнових інтересів кредитора-заставодержателя.

Згідно з ч.1 ст.52 Закону України № 606-XIV від 21.04.1999 року "Про виконавче провадження" (далі Закон № 606-XIV), звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Частинами 1 - 7 ст.54 Закону № 606-XIV визначено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. У разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно, такий документ повертається стягувачу-заставодержателю в порядку, встановленому пунктом 8 частини першої статті 47 цього Закону.

Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю. Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна. Реалізація заставленого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом. За рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, здійснюються утримання, передбачені статтею 43 цього Закону, після чого кошти використовуються для задоволення вимог заставодержателя. У разі якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, йому виплачуються кошти після належного підтвердження права на заставлене майно. У разі задоволення в повному обсязі вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, встановленому цим Законом. Спори, що виникають під час виконавчого провадження щодо звернення стягнення на заставлене майно, вирішуються судом.

Статтями 12, 14 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" передбачено, що на підставі черговості (виникнення) реєстрації обтяжень встановлюється їх пріоритет, внаслідок чого обтяжувач з вищим пріоритетом має переважне право на звернення стягнення на предмет обтяження.

З матеріалів справи досліджено, що апелянт є обтяжувачем з вищим пріоритетом і не був позбавлений цього статусу на підставі оскаржуваних постанов державних виконавців.

Відповідно до ч. 2 ст. 44 Закону України "Про виконавче провадження" вимоги стягувачів кожної наступної черги задовольняються після задоволення в повному обсязі вимог стягувачів попередньої черги. У разі якщо стягнута сума недостатня для задоволення в повному обсязі усіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно до належної кожному стягувачу суми. Вимоги стягувачів щодо виплати заборгованості із заробітної плати задовольняються в порядку надходження виконавчих документів. Стягнута з боржника сума розподіляється між стягувачами згідно з виконавчими документами, за якими відкрито виконавчі провадження на день зарахування стягнутої суми на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби.

Таким чином, доводи апелянта про порушення відповідачем його прав та інтересів, в якості заставодержателя, на даному етапі примусового виконання є необґрунтованими.

Накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони на його відчуження - це процесуальна дія державного виконавця, яка вчинюється, як гарантований засіб, для забезпечення виконання рішення суду.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи не викликають сумнівів щодо правильності висновків суду першої інстанції та застосування норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч.1 ст.200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Зважаючи на те, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2013 року - без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно ст. 212 КАС України.

Ухвала суду складена в повному обсязі 02 грудня 2013 року .

Головуючий Смілянець Е. С.

Судді Граб Л.С.

Драчук Т. О.