Постанова № 35946935, 15.10.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 жовтня 2013 року 11:15 справа № 826/11809/13-а

Окружний адміністративний суд м.Києва у складі головуючого судді Клименчук Н.М., суддів Арсірія Р.О., Каракашьяна К.С., за участю секретаря судового засідання Мині І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України

про визнання дій протиправними

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1,

від відповідача: Жамбровський М.С.

На підставі ч.3 ст.160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 15.10.2013 проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (надалі - КМУ, відповідач) про визнання дій протиправними.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем не виконано вимог ст.3, ст.4, п.7 ст.6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист», п.8 ст.1 Закону України «Про державні гарантії військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та їх членів сімей» щодо ненаданні гарантованої допомоги по поліпшенню житлових умов.

Представник відповідача проти позовних вимог заперечував, надано суду письмові заперечення та зазначив, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими що не підлягають задоволенню.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 27.12.2006 №469 відповідно до Положення про проходження служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України звільнено з військової служби у запас за п.67, пп. «в» (у зв'язку зі скороченням штатів), з правом носіння військової форми одягу підполковника ОСОБА_1, начальника служби безпеки зв'язку - помічника начальника військ зв'язку управління зв'язку штабу Південного оперативного командування.

Згідно Наказу начальника штабу ордера Червоного Прапора Південного оперативного командування №12 від 17.01.2007 підполковника ОСОБА_1, колишнього начальника служби безпеки зв'язку - помічника начальника військ зв'язку управління зв'язку штабу Південного оперативного командування, звільненого наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача ЗС України від 27.12.2006 №469 у запас за п.67 «в» (у зв'язку зі скороченням штатів), з правом носіння військової форми одягу (звільняється в зв'язку з реформуванням ЗС України), виключення зі списків особового складу управління, всіх видів забезпечення та направити на облік до Приморського РВК м.Одеси з виплатою 33,3% премії по 29.12.2006. Постійним або службовим житлом не забезпечено.

В зв'язку з чим Одеським обласним військовим комісаріатом позивачеві видано посвідчення ветерана військової служби №257750 від 02.02.2007.

Позивачем в судових засіданнях зазначено, що Кабінетом Міністрів України не дотримано взятих на себе зобов'язань щодо соціального захисту ветеранів військової служби, які полягають, на думку позивача, в наданні пільг, гарантій, компенсації, допомоги по поліпшенню житлових умов, незабезпеченні житлом, ненаданні одноразового безвідсоткового кредиту на індивідуальне житлове будівництво, ненаданні у власність земельної ділянки під забудову, невиплаті компенсації за проживання у найманому житлі визначених Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист». Також позивач просить суд стягнути з Кабінету Міністрів України на відшкодування моральної шкоди в розмірі 1000,00грн.

При вирішенні справи по суті позовних вимог позивача, суд зазначає наступне.

Щодо позовної вимоги про обов'язок відповідача забезпечити позивача житлом.

Згідно з абз.1 п.7 ст.6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» від 24.03.1998 №203/98-ВР (надалі - Закон №203/98) в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що ветеранам військової служби надаються такі пільги, зокрема, першочергове, але не пізніше одного року після звільнення з військової служби забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов, або одноразове надання безвідсоткового кредиту на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво чи придбання житла з урахуванням встановленої законодавством норми жилої площі на сім'ю і погашенням його в повному розмірі за рахунок Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, а також забезпечення земельними ділянками під забудову і право на їх безоплатне отримання у власність у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п.22 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, який затверджений постановою Кабінету міністрів України від 03.08.2006 №1081 облік військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов, ведеться у військових частинах квартирно-експлуатаційних органах.

Пунктом 34 Порядку передбачено, що на підставі рішення про надання житла виконавчий орган районної, міської, районної у місті ради, а в закритому військовому містечку - квартирно-експлуатаційний орган видає ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення, безпосередньо військовослужбовцю, на ім'я якого він виписаний, або за його дорученням іншій особі.

Вказане положення пункту 34 Порядку повністю узгоджується з приписами ст.51 Житлового кодексу Української РСР, якою передбачено видачу виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів ордеру, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Отже, повноваження стосовно надання житла особам, які потребують їх поліпшення, в тому числі звільненим з військової служби ветеранам війни, належать виконавчим комітетам органів місцевого самоврядування і відповідним квартирно-експлуатаційним органам. При цьому, постійне житло за рішенням зазначених органів передається виключно в порядку черговості з моменту включення таких громадян до відповідних списків.

Посилання позивача про те, що саме Кабінет Міністрів України не передбачає Державному бюджеті України коштів для фінансування програм забезпечення військовослужбовців житлом суд вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.

Пунктами 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 29.11.1999 №2166 «Про Комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців, ост рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей» затверджено Комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей (надалі - Програма) та доручено Міністерству економічного розвитку і торгівлі і Міністерству фінансів враховувати основні завдання Програми під час розроблення проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України та законів про Державний бюджет України на відповідні роки.

Пунктом 3 постанови №2166 передбачено, що фінансове забезпечення Програми здійснюється за рахунок і в межах видатків, визначених и виконавцям - міністерствам та іншим центральним органам виконав чиї влади у Державному бюджеті України на відповідний рік, джерел, а пунктом 5 визначено, що моніторинг виконання завдань та координацію нормативно-правового супроводження Програми покладено на Міністерство економічного розвитку і торгівлі.

Згідно з абз.8 розділу «Загальні положення» Програми державними замовниками і виконавцями Програми є Міноборони, МВС, ДСНС, Адміністрація Держприкордонслужби, Адміністрація Держспецзв'язку, СБУ, Служба розвідки, Держмитслужба, Держспецтрансслужба тощо.

Таким чином, створення умов для забезпечення військовослужбовців житлом, зокрема, будівництво або придбання житла, визначення обсягу фінансування належить державним замовникам та виконавцям Програми, якими, зокрема, є Міністерство оборони України та Генеральний штаб Збройних Сил України, а не Кабінет Міністрів України.

Порядок підготовки та затвердження переліку житлових об'єктів, зокрема, підготовку пропозицій про кількість службових жилих приміщень, які передбачаються фінансувати за рахунок коштів Державного бюджету України визначається Інструкцією про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30.11.2011 №737.

Таким чином, вимоги щодо обов'язку Кабінету Міністрів України безоплатно передати позивачеві у власність земельну ділянку під забудову є необгрутованими.

Згідно з абз.1 п.7 ст.6 Закону України «Про статус ветеранів органів внутрішніх справ і деякий інших осіб та їх соціальний захист» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ветерани військової служби забезпечуються земельними ділянками під забудову і мають право на їх безоплатне отримання у власність у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частиною 6 ст.118 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельні ділянки із земель державної або комунальної власності, зокрема, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Частиною 1 ст.122 Земельного кодексу України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх

Отже, вирішення питання щодо безоплатної передачі громадянам у власність земельних ділянок, зокрема, для будівництва житлового будинку, відноситься до компетенції органів місяцевого самоврядування - сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів, а не до компетенції Кабінету Міністрів України.

Щодо позовної вимоги про ненадання відповідачем безготівкового кредиту на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво.

Абзацом 3 п.7 ст.6 Закону №203/98 в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що порядок надання ветеранам військової служби, ветеранам органів внутрішніх справ, ветеранам державної пожежної охорони, ветеранам Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України безвідсоткових кредитів на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво або придбання житла встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 3 Порядку кредитування будівництва та придбання житла для затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.01.2004 №88 встановлено, що військовослужбовці, які не мають жилого приміщення для постійного проживання і перебувають на квартирному обліку за місцем проходження служби, мають право на одержання кредитів для будівництва або придбання 20 років з погашенням за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті військовим формуванням для будівництва придбання житла, з урахуванням вислуги років: для тих, хто прослужив більше ніж 5 років, - 50 відсотків, більше ніж 20 років, - 75 відсотків, більше ніж 25 років, - 100 відсотків кредиту.

Пунктом 11 Порядку встановлено, що порядок відбору військовослужбовців, яким надаються кредити, визначається Міноборони за погодженням з іншими центральними органами виконавчої влади які здійснюють керівництво військовими формуваннями. При цьому, Міноборони відповідно до п.2 Порядку є замовником, який визначає уповноважений банк, кредити військовослужбовцям.

Отже, визначення відповідного банку для надання кредиту для будівництва або придбання житла повинно здійснюватись Міністерством оборони України.

Щодо позовної вимоги про невиплату позивачеві грошової компенсації за належне для отримання житло.

Абзацом 4 п.1 ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ним не було використано право на безоплатну приватизацію житла.

Відповідно до п.1 ст.3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» дія цього закону поширюється військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, які проходять військову службу на території військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей; військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти; військовозобов'язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей.

Отже, дія даного Закону, який передбачає виплату військовослужбовцям, що проходять військову службу грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, не розповсюджується на ОСОБА_1

Закон України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» є спеціальним законом, який встановлює статус ветеранів військової служби, визначає основні засади державної політики щодо соціального захисту громадян, звільнених з військової служби. Проте, Закон України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальним захист» ані в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ані в чинній редакції не передбачав та не передбачає виплату ветеранам війни грошової компенсації за належне для отримання житло. Так само не передбачають положення названого закону виплати грошової компенсації ветеранам військової служби за піднайом (найом) ними жилих приміщень, також спростовує посилання позивача про протиправну бездіяльність Міністрів України.

Щодо заявленої вимоги про відшкодування моральної шкоди суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч.1 ст.1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частиною 2 цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Пунктом 2 даної статті визначено, що моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У постанові Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.03.1995 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду № 5 від 25.05.2001 та від 27.02.2009 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Стверджуючи про те, що відповідачем позивачеві завдано моральну шкоду, проте позивачами не обґрунтовано, в чому полягає ця шкода, не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, що настали у зв'язку з бездіяльністю зазначених суб'єктів владних повноважень, не визначено, якими доказами це підтверджується. Будь-яких доказів, що підтверджують притягнення посадових осіб до відповідальності за невиконання чи неналежне виконання ними своїх обов'язків, що могло завдати шкоди, позивачами також не надано.

Підстави, на які посилається позивач щодо завдання йому моральної шкоди, не можуть бути визнано судом вмотивованими.

Враховуючи вищевикладене у своїй сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги є не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Відповідно до ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.1 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Керуючись ст.ст.9, 11, 69, 70, 71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий суддя Н.М. Клименчук

Судді Р.О. Арсірій

С.К. Каракашьян