Постанова № 35886978, 10.12.2013, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" грудня 2013 р.Справа № 916/2609/13Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого: Шевченко В.В.

Суддів: Мирошниченко М.А., Головея В.М.

при секретарі судового засідання: Ляшенко М.І.

за участю представників сторін:

від позивача: Глазов О.О. - за дорученням

від відповідача: Пархоменко В.В. - за дорученням, Суровий Л.І. - директор

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Едельвейс"

на рішення господарського суду Одеської області

від 31 жовтня 2013 року

у справі № 916/2609/13

за позовом Державного підприємства дослідного господарства "Новоселівське" Селекційно-генетичного інституту - Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення

до Приватного сільськогосподарського підприємства "Едельвейс"

про визнання недійсним договору та стягнення 1599390 грн.

ВСТАНОВИЛА:

27.09.2013 р. Державне підприємство дослідного господарства "Новоселівське" Селекційно-генетичного інституту - Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення (далі позивач, ДП) звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства "Едельвейс" (далі відповідач, Підприємство) про визнання недійсним укладеного 04.01.2013 р. між сторонами у справі договору підряду № 1.

Заявою від 01.10.2013 р. позивач доповнив свої позовні вимоги та просив суд стягнути з відповідача на свою користь ще й грошові кошти у сумі 1599390 грн. в якості боргу по орендній платі.

Позов мотивований тим, що договір підряду на вирощування продукції рослинництва № 1 від 04.01.2013 р., який укладений між сторонами у справі є удаваним правочином, оскільки його було вчинено для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили, а саме - договору оренди землі, а тому до правочину, який був укладений між сторонами у справі необхідно застосування законодавства щодо оренди землі. Враховуючи, що спірний договір суперечить закону, яким регулюються питання оренди землі, так як взагалі не містить істотних умов, які визначають дійсність договору оренди землі, то цей договір є недійсним.

Згідно ч. 3 ст. 207 ГК України визнати спірний договір недійсним можливо тільки на майбутнє, у зв'язку з чим відповідач повинний сплатити позивачеві грошові кошти в якості орендної плати за фактичне користування землю за період з лютого по липень 2013 р. включно в сумі 1599390 грн.

Підприємство позовні вимоги ДП вважало необґрунтованими та безпідставними, посилаючись на те, що спірний договір за своєю правовою природою є договором підряду і містить в собі всі істотні умови, необхідні для таких договорів, а тому підстави для визнання вказаного договору удаваним і застосування вимог законодавства, яке регулює питання оренди землі - відсутні. Крім того, відповідач вважає, що підстави для стягнення з відповідача боргу в розмірі 1.599.390 грн. - відсутні, посилаючись на неможливість виконання ним договору через те, що з боку позивача не було виконано зобов`язань з надання рахунку для сплати коштів, а також - на перешкоджання з боку позивача у збиранні врожаю і відмову від переговорів з вирішення спору у добровільному порядку. Також, відповідач частково вже сплатив позивачеві грошові кошти у сумі 773565 грн. 18 коп., внаслідок сума боргу складає 828.294 грн. 44 коп.

Рішенням господарського суду Одеської області від 31.10.2013 р. (суддя Демешин О.А.) позов задоволено частково. Укладений між сторонами у справі договір підряду на вирощування продукції рослинництва № 1 від 04.01.2013 р. визнаний удаваним та недійсним на майбутнє та з відповідача на користь позивача стягнуто: 1.134.315 грн. 96 коп. - боргу та 23.833 грн. 32 коп. - понесених судових витрат на сплату судового збору за подання позову, а в решті частині позову - відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що договір підряду на вирощування продукції рослинництва № 1 від 04.01.2013 р., який укладений між сторонами у справі є удаваним правочином, оскільки був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який насправді був ними вчинений, а саме - договору оренди землі, у зв'язку з чим до спірного правочину повинно застосуватись законодавство щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Враховуючи, що спірний договір не відповідає положенням чинного на час його укладення законодавства, що регулює питання оренди землі, оскільки взагалі не містить жодних істотних умов, які необхідні для даного виду договору та спірний договір був укладений без дотриманням необхідної форми для даного виду договору та без відповідних на то повноважень з боку позивача, то цей договір є недійсним.

Приймаючи до уваги, що відповідно до ч. 3 ст. 207 ГК України визнання спірного договору недійсним можливе тільки на майбутнє, місцевий суд дійшов до висновку про те, що відповідач повинний сплатити позивачеві грошові кошти в якості орендної плати за фактичне користування землю за період з лютого по липень 2013 р. включно в сумі 1.134.315 грн. 96 коп.

Відмовляючи в решті частині позовних вимог щодо стягнення грошових коштів у сумі 465.074 грн. 04 коп. місцевий суд виходив з того, що відповідач по спірному договору сплатив позивачеві грошові кошти на загальну суму 465.074 грн. 04 коп. шляхом внесення до каси позивача готівки, здійснення платежів третім особам по заявкам позивача та шляхом виконання робіт в рахунок розрахунків з позивачем по спірному договору, а тому підстави для задоволення позовних вимог в цій частині - відсутні.

Судові витрати по сплаті судового збору покладені місцевим судом на обидві сторони пропорційно розміру задоволених вимог в порядку ст. ст. 44, 49 ГПК України.

В апеляційній скарзі відповідач просить рішення місцевого суду скасувати, оскільки воно не відповідає фактичним обставинам і матеріалам справи, ухвалено з порушеннями норм матеріального права та постановити нове рішення яким відмовити в задоволенні позовних вимог ДП.

Скарга мотивована тим, що спірний договір за своєю правовою природою є договором підряду і містить в собі всі істотні умови, необхідні для таких договорів, а тому підстави для визнання вказаного договору удаваним і застосування вимог законодавства, яке регулює питання оренди землі - відсутні. Крім того, підстави для стягнення з відповідача боргу в розмірі 1.599.390 грн. - відсутні, оскільки мова не може йти про грошові розрахунки при визнанні договору не чинним. Також, місцевим судом взагалі не з'ясовано, що це не перший подібний договір укладений між сторонами у справі та не вияснено де знаходиться урожай, хто його зібрав, яка подальша його доля та чому взагалі не зроблено розрахунок з відповідачем навіть з урахуванням боргу за спірним договором, у зв'язку з чим підстави для задоволення позову - відсутні.

В судовому засіданні представники скаржника доводи апеляційної скарги підтримали.

Відзиві на апеляційну скаргу не надходив. В судовому засіданні представник позивача просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу Підприємства без задоволення.

До початку розгляду справ по суті представники скаржника заявили клопотання про залучення додаткових доказів по справі, а саме: договору № 1 від 01.01.2013 р. та додатків до нього № 2 і № 1, а також довідки Підприємства № 65 від 30.10.2013 р.

Оскільки, заявники нічим не обґрунтували неможливість подання названих додаткових доказів суду першої інстанції з причин, що не залежали від них, то колегія суддів, відповідно до вимог ч. 1 ст. 101 ГПК України, не знаходить підстав для задоволення зазначеного клопотання про прийняття додаткових доказів по справі.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосувань судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийняті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга необґрунтована та не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи і правильно встановлено судом першої інстанції 04.01.2013 р. між сторонами у справі був укладений договір підряду на вирощування продукції рослинництва № 1 за умовами якого відповідач зобов`язався на свій ризик в оптимальні періоди, згідно технологічних карт, з високою якістю, за рахунок власних коштів та матеріальних ресурсів виконати роботи по вирощуванню продукції рослинництва на площі 2457,9 га, а позивач зобов`язався прийняти ці роботи по акту передачі та оплатити їх шляхом постачання відповідачу виробленої продукції рослинництва.

Сторони визначили, що відповідач зобов'язується дотримуватись правил землекористування (п. 2.3 договору)

У п. 3.2 договору позивач зобов`язався на протязі трьох днів з дня підписання договору надати відповідачу земельну ділянку площею 2457,9 га.

За актом передачі від 04.01.2013 р. позивач передав, а відповідач прийняв земельну ділянку для вирощування продукції рослинництва площею 2457,9 га.

Відповідно до п. п. 3.5., 4.1. договору позивач зобов`язався оплатити відповідачеві виконані роботи по вирощуванню продукції рослинництва після одержання акту передачі вирощеної продукції шляхом постачання відповідачеві вирощеної по договору продукції.

У п. 4.2. договору сторони дійшли згоди, що оплата за виконані роботи по вирощуванню продукції рослинництва здійснюється замовником шляхом постачання підряднику вирощеної ним продукції по собівартості за умови, що підрядник перерахує замовнику частину прибутку з розрахунку 750 грн. за кожний гектар землі, яка виділена для вирощування ярих культур (1718,4га) та по 420 грн. за кожний гектар землі, яка виділена для вирощування озимих культур (739,5га) за умови, що підрядник в минулому році сплатив по 330 грн. за кожний гектар посіву озимих.

Пунктом 4.3. договору встановлений обов'язок відповідача перерахування позивачеві частину прибутку в гривневій сумі згідно погодженого графіку (додаток № 2). При цьому, перерахована сума прибутку не повертається відповідачеві ні за яких умов.

Згідно вказаного графіку за період з лютого по липень 2013 р. включно відповідач зобов`язався перерахувати позивачу грошові кошти в сумі 1.599.390 грн.

Аналіз вищенаведених умов і змісту спірного договору в цілому свідчить про те, що сторони погодили: по-перше, умови щодо передачі позивачем відповідачеві 2457,9 га земель, які належать на праві постійного користування ДП та строк фактичної передачі в користування Підприємству вказаної земельної ділянки та прийняття останнім на себе зобов`язань використовувати цю земельну ділянку з дотриманням правил землекористування. По-друге, зобов`язання відповідача перераховувати позивачеві частину прибутку з розрахунку 750 грн. за кожний гектар землі, яка виділена для вирощування ярих культур та по 420 грн. за кожний гектар землі, яка виділена для вирощування озимих культур, хоча одержання прибутку за результатами господарської діяльності суб`єктом господарювання не є та й не може бути гарантованим. По-третє, договором встановлений графік платежів (додаток №2 до договору) та здійснення цих платежів має відбуватися незалежно від кількості та якості ніби-то поставленої позивачем відповідачу продукції рослинництва по її собівартості чи взагалі за відсутності у позивача продукції, яку він мав поставити відповідачеві в якості оплати за виконані роботи.

Вищенаведене свідчить про те, що спірним договором сторонами фактично встановлений розмір орендної плати: 750 грн. за кожний гектар землі, яка виділена для вирощування ярих культур та по 420 грн. за кожний гектар землі, яка виділена для вирощування озимих культур, у зв'язку з чим колегія суддів вважає, що спірний договір було укладено між сторонами виключено для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме договору оренди землі, а тому суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що вищевказані грошові платежі не є сплатою „частини прибутку", як зазначено у договорі, а є фактичним приховуванням дійсних умов цього правочину щодо встановлення і погодження розміру орендної плати за користування землею.

Правомірними є і висновки суду першої інстанції про те, що спірному договору притаманні ознаки, характерні для договорів купівлі-продажу, зокрема, в частині постачання продукції позивачем відповідачу за встановлену плату. Однак, як правильно встановлено місцевим судом, у спірному договорі встановлена неможливість повернення відповідачеві „перерахованої суми прибутку", хоча чинне законодавство передбачає обов'язок продавця повернення покупцю грошових коштів в разі продажу неякісної продукції, що також зайвий раз свідчить про те, вказані грошові платежі не є сплатою „частини прибутку", як зазначено у договорі, а є встановленим і погодженим розміром орендної плати за користування землею.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про те, що зміст спірного договору та взаємовідносини сторін по його фактичному виконанню є правовідносинами оренди землі, а тому, відповідно до приписів ч. 2 ст. 235 ЦК України, при вирішенні спору щодо недійсності договору від 04.01.2013 р. необхідно застосовувати норми чинного законодавства, що регулюють правовідносини оренди землі, у зв'язку з чим ствердження скаржника про те, що спірний договір є договором підряду і має всі істотні умови для договорів такого типу є необґрунтованими та хибними, а тому правомірно не прийняті місцевим судом до уваги з вищенаведених підстав.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Істотні умови договору оренди землі встановлені ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі", зокрема: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Згідно ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини, щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Матеріали справи однозначно свідчать про те, що спірний договір взагалі не містить в собі істотних умов, які визначають дійсність договору оренди землі.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України „Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених ч. 1 ст. 15 названого Закону, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 Закону України „Про оренду землі", є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону, внаслідок чого місцевий суд дійшов до правомірного висновку щодо недійсності спірного договору.

На підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України „Про оренду землі" право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Матеріали справи не містять жодного доказу, що свідчить про державну реєстрації спірного договору, внаслідок чого місцевий суд дійшов до правильного висновку про те, що державна реєстрація спірного договору не здійснювалась та не відбулась.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що відсутність державної реєстрації спірного договору є підставою для визнання його недійсним, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України „Про оренду землі" право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Аналогічні приписи містяться в постанові Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 р. та постанові Пленуму Верховного суду України „ Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 р.

Відповідно до абз. 1 ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи діяльність директора позивача обмежена положеннями його Статуту.

У п. 4.8. Статуту позивача передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які знаходяться у постійному користуванні позивача не допускається.

Матеріали справи свідчать, що спірний договір укладено з боку позивача його директором п. Лопатюком М.В., який діяв на підставі Статуту.

Але, директор ДП п. Лопатюк М.В. відповідно до положень Статуту позивача не мав повноважень на укладення з відповідачем спірного договору, оскільки передача в оренду земельних ділянок, які знаходяться у постійному користуванні останнього взагалі не допускається. Тому, сторонами і був укладений удаваний договір під назвою підряду на вирощування продукції рослинництва № 1 від 04.01.2013 р. з метою приховування іншого правочину, який насправді був ними вчинений, а саме договору оренди землі.

Відповідно до п. 3.3. Постанови Пленуму Вищого господарського судуУкраїни № 11 від 29.05.2013 р. „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" - припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

Якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про те, що відповідача слід визнати обізнаним з тим, що до повноважень директора ДП не входило право надання земельних ділянок в оренду, оскільки спірний договір містить умову про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, зокрема, преамбула договору, внаслідок чого місцевий суд дійшов до обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги в частині визнання удаваним та недійсним, укладеного між сторонами договору підряду на вирощування продукції рослинництва № 1 від 04.01.2013 р. підлягають задоволенню, у зв'язку з чим протилежні доводи скаржника не можуть бути прийнятими до уваги.

Відповідно до ч. 3 ст. 207 ГК України виконання господарського зобов`язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням законної сили як таке, що вважається недійним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов`язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов`язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Пунктом 2.7. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 р. визначено, що ч. 3 ст. 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов`язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов`язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути все одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов`язання за договором припиняється лише на майбутнє.

З огляду на вищевикладене колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про те, що, оскільки, між сторонами у справі фактично був укладений договір оренди землі і користування землею з боку відповідача неможливо повернути, то спірний договір можливо визнати недійсним саме на майбутнє з припиненням зобов`язань по ньому лише на майбутнє, тобто з моменту набрання рішенням по цій справі законної сили.

Приймаючи до уваги вищезазначене колегія суддів вважає, що місцевий суд дійшов до підставного висновку про те, що відповідач повинний сплатити позивачеві плату за користування землею, яка визначена та погоджена сторонами у додатку № 2 до договору під назвою „частина прибутку", а фактично є орендною платою, так як остання за умовами договору не повертається відповідачеві ні за яких умов.

Згідно встановленого графіку за період з лютого по липень 2013 р. включно відповідач за користування землею був зобов`язаний перерахувати позивачеві грошові кошти в загальному розмірі 1.599.390 грн.

Як свідчать матеріали справи відповідач сплачував позивачеві грошові кошти, зокрема, 21.03.2013 р. - 50.000 грн., 27.03.2013 р. - 20.000 грн., 02.04.2013 р. - 28.000 грн., 19.04.2013 р. - 50.000 грн., 29.05.2013 р. - 12.000 грн., 30.05.2013 р. - 20.000 грн., 20.05.2013 р. - 50.000 грн., 08.06.2013 р. - 10.000 грн., 21.07.2013 р. перерахував третім особам по заявкам позивача - 32.000 грн. та 27.06.2013 р. виконав на замовлення позивача роботи вартістю - 35.800 грн., а всього на загальну суму 465.074 грн. 04 коп.

Посилання відповідача на квитанцію № 57 до прибуткового касового ордеру № 57 від 07.03.2013 р. на суму 26.260 грн. підставне не прийняті до уваги судом першої інстанції, оскільки в названих документах прямо зазначено, що цей платіж здійснений не по спірному договору, а по іншому договору № 1 від 26.03.2012 р.

Правомірно місцевим судом не прийняті до уваги і посилання відповідача на видаткову накладну № 14 від 18.07.2013р. на суму 277581 грн. 14 коп., оскільки в цій накладній відсутні будь-які посилання на спірний договір, а в матеріалах справи відсутні докази погодження сторонами зарахування цих товарів в рахунок платежів за спірним договором, так як рахунок № 14 від 18.07.2013 р. із зазначенням в ньому про передачу товару за договором № 1 від 04.01.2013 р. складений відповідачем одноосібно та не містить волевиявлення позивача на проведення такого заліку.

Вірними є і висновки суду першої інстанції щодо неможливості зарахування в якості платежів за спірним договором прийняття позивачем виконаних відповідачем посівних робіт на суму 4650 грн., оскільки в матеріалах справи відсутні докази, що свідчать про погодження сторін щодо такого зарахування та заліку.

При викладених обставинах колегія суддів вважає, що суд першої інстанції підставне, відповідно до вимог ч. 2 ст. 792 ЦК України та ст. 13 Закону України „Про оренду землі" стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість з плати за користування землею станом на 27.09.2013 р., яка визначена та погоджена сторонами у додатку № 2 до договору під назвою „частина прибутку" в сумі 1.134.315 грн. 96 коп., внаслідок чого протилежні доводи скаржника до уваги прийнятими бути не можуть.

Посилання скаржника на те, що рішення про недійсність договору фактично привело до реституції, а тому при визнанні договору не чинним мова не може йти про грошові розрахунки є помилковими, оскільки відповідно до п. 2.7. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 р. - якщо за правочином, визнаним недійсним, права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, то наслідки у вигляді реституції застосовані бути не можуть, але згідно з ч. 2 ст. 236 ЦК України можливість настання таких прав та обов'язків у майбутньому припиняються, а тому стягнення заборгованості з плати за користування землею, яка визначена та погоджена сторонами у додатку № 2 до договору за минулий, а не за майбутній період, не суперечить вищевказаному законодавству.

Твердження скаржника щодо порушення місцевим судом норм процесуального права, оскільки спірний договір не був всебічно досліджений судом, зокрема, не враховано, що це не перший подібний договір укладений між сторонами у справі, не з'ясовано де знаходиться урожай, хто його зібрав, яка подальша його доля та чому взагалі не зроблено розрахунок з відповідачем навіть з урахуванням боргу за спірним договором до уваги прийнятими бути не можуть, оскільки, по-перше, повністю спростовуються матеріалами справи, а по-друге, вказані вимоги сторонами в процесі розгляду цієї справи не заявлялись, а тому і не були предметом розгляду суду першої інстанції, так як чинним законодавством України суд позбавлений можливості виходу за межи заявленого позову, що не позбавляє відповідача права на звернення до суду за захистом порушених, на його думку, прав і охоронюваних законом інтересів, але в порядку окремого судового провадження за умови пред'явлення відповідного позову.

Питання щодо застосування судом першої інстанції заходів до забезпечення позову вже вирішено постановою Одеського апеляційного суду від 12.11.2013 р. у справі № 916/2609/13, яка набрала законної сили згідно ч. 5 ст. 85 ГПК України.

Підставне, відповідно до вимог ст. ст. 44, 49 ГПК України, суд першої інстанції поклав судові витрати по справі на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та стягнув з відповідача на користь позивача 23833 грн. 32 коп. - понесених витрат на сплату судового збору за подання позову.

При викладених обставинах колегія суддів вважає, що рішення місцевого суду прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, відповідає фактичним обставинам і матеріалам справи, а підстави, передбачені ст. 104 ГПК України, для його зміни чи скасування відсутні.

Керуючись ст. ст. 99, 101-105 ГПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення господарського суду Одеської області від 31.10.2013 року у справі № 916/2609/13 - залишити без змін, а апеляційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Едельвейс" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржено до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 11.12.2013 року.

Головуючий суддя: Шевченко В.В.

Судді: Мирошниченко М.А.

Головей В.М.