Постанова № 35742844, 04.12.2013, Донецький апеляційний господарський суд

донецький апеляційний господарський суд

Постанова

Іменем України

03.12.2013 р. справа №913/1976/13

Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: суддівЛомовцевої Н.В. Колядко Т.М., Принцевської Н.М.при секретарі судового засідання Прилуцьких М.І.за участю представників: від позивача:не прибуввід відповідача:не прибуврозглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргуПублічного акціонерного товариства «Групова збагачувальна фабрика «Луганська», смт. Білоріченський Лутугінського району Луганської області на рішення господарського судуЛуганської області від08.10.2013р.по справі№913/1976/13 (провадження №2пд/913/1976/13) (суддя Седляр О.О.) за позовомПублічного акціонерного товариства «Групова збагачувальна фабрика «Луганська», смт. Білоріченський Лутугінського району Луганської області до Державного підприємства «Луганськвугілля» в особі відокремленого підрозділу шахтоуправління «Луганське», с. Ювілейне, м. Луганськ про визнання недійсним договору

В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство «Групова збагачувальна фабрика «Луганська», смт. Білоріченський Лутугінського району Луганської області звернулось до господарського суду Луганської області з позовом до Державного підприємства «Луганськвугілля» в особі відокремленого підрозділу шахтоуправління «Луганське», с. Ювілейне, м. Луганськ про визнання недійсним договору на користування електричною енергією № 22 від 01.01.2008р.

Рішенням господарського суду Луганської області від 08.10.2013р. у справі №913/1976/13 (провадження №2пд/913/1976/13) у задоволені позовних вимог відмовлено.

Позивач, не погодившись з прийнятим судовим рішенням, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Луганської області від 08.10.2013р. у справі №913/1976/13 (провадження №2пд/913/1976/13). В обґрунтування своїх доводів посилається на те, що договір на користування електричною енергією №22 від 01.01.2008р. укладено в порушення норм діючого законодавства, оскільки в преамбулі договору №22 від 01.01.2008р. вказано, що договір з боку Державного підприємства «Луганськвугілля» підписується в особі в.о. директора відокремленого підрозділу шахтоуправління «Луганське» Гончаренко В.Я., що діє на підставі Положення та довіреності №03/5-587 від 24.12.2007р., яка, на його думку, на момент укладання цього договору була недійсна. Вважає, що на підставі договору на постачання електричної енергії №6 від 23.10.2003р. відокремлений підрозділ шахтоуправління «Луганське» не мав права відпускати електричну енергію споживачам.

Сторони у судове засідання не прибули, відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив оскаржуване рішення господарського суду залишити без змін.

Судова колегія вважає можливим здійснити розгляд справи у відсутність представників сторін за наявними матеріалами справи, оскільки ухвалою про порушення провадження у справі від 08.10.2013р. сторони були повідомлені про день та час судового засідання належним чином відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів Донецького апеляційного господарського суду відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України, на підставі встановлених фактичних обставин, переглядає матеріали господарської справи та викладені в скарзі доводи щодо застосування судом при розгляді норм матеріального та процесуального права, що мають значення для справи. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Розглянувши матеріали господарської справи, апеляційну скаргу, відзив на апеляційну скаргу, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила.

З матеріалів справи вбачається, що 01.01.2008р. державним підприємством «Луганськвугілля», надалі «Енергопостачальна організація» в особі в.о. директора відокремленого підрозділу «Шахтоуправління «Луганське» Гончаренко В.Я., діючого на підставі Положення та довіреності №03/5-587 від 24.12.2007р., з однієї сторони, та закритим акціонерним товариством ГЗФ «Луганська», в подальшому «Споживач», в особі директора Гарус В.К., діючого на підставі Статуту, укладено договір на користування електричною енергією №22.

Відповідно до пункту 1.1. договору Енергопостачальна організація зобов'язується поставити Споживачу електричну енергію, а Споживач зобов'язується своєчасно сплачувати отриману електроенергію в строки та на умовах, встановлених в цьому договорі.

Пунктом 2.1. договору сторони визначили, що Споживач здійснює оплату за поставлену електроенергію щомісячно на розрахунковий рахунок відокремленого підрозділу «Шахтоуправління «Луганське», згідно рахунку, пред'явленого Енергопостачальною організацією, не пізніше 10 числа наступного місяця. Розрахунок за поставлену електроенергію здійснюється на підставі діючих тарифів, згідно розрахунку (додаток №1), який є невід'ємною частиною даного договору (пункт 2.2. договору).

Справжній договір вважається укладеним з моменту підписання його сторонами та діє до 31.12.2008р. У разі відсутності заяви однієї з сторін про припинення або зміну цього договору за два тижні до закінчення строку дії, договір вважається продовженим на той же період та на тих же умовах, які передбачені договором (пункт 4.1. договору).

В обґрунтування визнання недійсним спірного договору, апелянт посилається на вимоги статей 207, 215, 216 Цивільного кодексу України стверджуючи, що на момент укладання даного договору довіреність на ім'я в.о. відокремленого підрозділу "Шахтоуправління "Луганське" Державного підприємства "Луганськвугілля" Гончаренко В.Я. № 03/5-587 від 24.12.2007р. була недійсна.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За приписами частин 1 - 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити вказаному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 2 статті 207 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства та скріплюється печаткою.

Відповідно пункту 3.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" у господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами.

Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта.

Повноваження відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно вчинення правочинів від імені цієї особи визначається її установчими документами, положенням про відокремлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

Відповідно до частини 1 статті 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

За приписами частини 3 статті 237 Цивільного кодексу України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

За вимогами статті 239 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Відповідно до статті 244 Цивільного кодексу України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Згідно з вимогами статті 246 Цивільного кодексу України довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Частиною 1 статті 247 Цивільного кодексу України визначено, що строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

За приписами статті 248 Цивільного кодексу України представництво за довіреністю припиняється у разі: закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

Відповідно до частини 1 статті 249 Цивільного кодексу України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

Згідно з частинами 2, 3 зазначеної норми права особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

З матеріалів справи вбачається, що довіреність на ім'я виконуючого обов'язки директора відокремленого підрозділу "Шахтоуправління "Луганське" Гончаренко В.Я. №03/5-587 від 24.12.2007р. була видана генеральним директором Державного підприємства "Луганськвугілля" та складена у відповідності до вимог діючого законодавства строком до 31.12.2008р.

Тобто, на момент укладання договору довіреність у встановленому законом порядку була дійсна та ніким не була визнана недійсною, а також не була скасована у порядку передбаченому нормами діючого законодавства. Позивачем не доведено суду підстав недійсності вказаної довіреності.

Щодо правової природи спірного договору колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про електроенергетику» виробництво електричної енергії - господарська діяльність, пов'язана з перетворенням енергетичних ресурсів будь-якого походження, у тому числі альтернативних джерел енергії, на електричну енергію за допомогою технічних засобів з метою її продажу на підставі договору. Постачання електричної енергії - господарська діяльність, пов'язана з наданням електричної енергії споживачеві за допомогою технічних засобів передачі та розподілу електричної енергії на підставі договору. Споживачі енергії - суб'єкти господарської діяльності та фізичні особи, що використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю.

Частиною 8 статті 15 Закону України «Про електроенергетику» визначено, що сторонами договору є суб'єкти господарської діяльності, пов'язаної з: диспетчерським (оперативно-технологічним) управлінням об'єднаною енергетичною системою України; виробництвом електричної енергії на електростанціях; передачею електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами; постачанням електричної енергії місцевими (локальними) електричними мережами; оптовим постачанням електричної енергії.

Пунктами 1.1 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ України від 22.08.2002 р., зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 14.11.2002 р. за № 902/7191 (надалі - Правила) визначено, що ними регулюються взаємовідносини, які виникають в процесі продажу і купівлі електричної енергії між виробниками або постачальниками електричної енергії та споживачами (на роздрібному ринку електричної енергії). Споживачем електричної енергії є юридична або фізична особа, що використовує електричну енергію для забезпечення потреб власних електроустановок на підставі договору.

За приписами пункту 1.2 Правил договір про постачання електричної енергії - домовленість двох сторін (постачальник електричної енергії за регульованим тарифом і споживач), що є документом певної форми, який встановлює зміст та регулює правовідносини між сторонами під час продажу постачальником за регульованим тарифом електричної енергії споживачу за тарифами, які регулюються відповідно до законодавства України.

Згідно з абзацом 28 пункту 1.2 Правил електропередавальна організація - суб'єкт господарювання, який отримав ліцензію НКРЕ на право здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами або місцевими (локальними) електричними мережами, а також суб'єкт господарювання, який отримав ліцензію НКРЕ на право здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії місцевими (локальними) електромережами та ліцензію НКРЕ на право здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за регульованим тарифом, що здійснює свою діяльність на закріпленій території.

Відповідно до пункту 1.13. Правил укладення, внесення змін, подовження чи розірвання дії будь-якого із договорів здійснюються відповідно до вимог законодавства та цих Правил.

Пунктом 5.2 Правил визначено, що при укладенні договору про постачання електричної енергії сторони визначають його зміст на основі типового договору (додаток 3). Умови договору про постачання електричної енергії, зазначені у додатку 3 та пунктах 5.5, 5.6 та 5.7 цих Правил, є істотними та обов'язковими для сторін під час укладення договору про постачання електричної енергії.

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами у справі було укладено договір на користування електричною енергією №22 від 01.01.2008р., який за своєю правовою природою є договором на відшкодування витрат пов'язаних з орендою майна (саме витрат з електричної енергії), що підтверджується наявним в матеріалах справи договором оренди від 02.03.2009р. №003184/09, який укладено між Регіональним відділення Фонду державного майна України по Луганській області та ЗАТ "ГЗФ "Луганська" (правонаступником якого є позивач у справі) та предметом якого є оренда нежитлового приміщення, яке перебуває на балансі відокремленого підрозділу "Шахтоуправління "Луганське" державного підприємства "Луганськвугілля".

При цьому, договір на постачання електричної енергії укладено між Державним підприємством "Енерговугілля" та Державним підприємством "Луганськвугілля" від 23.10.2003р. №6 з переліком об'єктів, в якому зазначений відокремлений підрозділ "Шахтоуправління "Луганське".

З матеріалів справи вбачається та не оспорюється сторонами, що спірний договір був укладений з відповідачем з ціллю відшкодування витрат відповідача, пов'язаних з наданням йому майна у оренду.

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що спірний договір не є договором про постачання електроенергії.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду про необґрунтованість позовних вимог та відсутності правових підстав для визнання недійсним укладеного між сторонами договору на користування електричною енергією №22 від 01.01.2008р., як такого, що вчинений з порушенням вимог закону.

Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

За приписами статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на обґрунтування своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Проте, апелянт не надав суду належних та допустимих, в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України, доказів (контракту або трудового договору з виконавчим директором тощо), які б свідчили, що на момент укладення спірного договору повноваження виконавчого директора щодо укладення господарських договорів та розпорядження майном і коштами підприємства не були певним чином регламентовані.

Таким чином, апеляційний господарський суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволені позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків викладених у рішенні суду першої інстанції.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Донецький апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Групова збагачувальна фабрика «Луганська», смт. Білоріченський Лутугінського району Луганської області на рішення господарського суду Луганської області від 08.10.2013р. у справі №913/1976/13 (провадження №2пд/913/1976/13) залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Луганської області від 08.10.2013р. у справі №913/1976/13 (провадження №2пд/913/1976/13) - залишити без змін.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий Н.В. Ломовцева

Судді: Т.М. Колядко

Н.М. Принцевська

Надруковано 5 прим.: 1. Позивачу; 2. Відповідачу; 3. У справу; 4. ДАГС; 5. ГСЛО